Палата була порожньою. Троє інших хворих, очевидно, були на процедурах або просто гуляли. Тож Бліщ перевернувся на бік і змовницьки зашепотів до дівчини.
— Ти ще не йдеш? — запитав Медвідь, заглядаючи до ординаторської.
— Ще лишаюся, — відповів Олег, випроставшись над писаниною та розминаючи плечі.
— Тоді я піду. Мені сьогодні вагонку обіцяли віддати.
— Яку ще вагонку? — не зрозумів Олег.
— На стіни, матеріал такий оздоблювальний із деревини, — пояснив Ілля. — Вже два тижні дома ремонт роблю. Посидь хоч до п'ятої, гаразд?
— Добре. А що за ремонт, до речі, в нас на тому кінці коридору розпочали? Там, біля каптьорки, де дівчата халати прасують?
— Не буде там каптьорки, — пояснив Ілля. — Халати нехай в іншому місці прасують.
— А там що буде?
— Кабінет завідуючого.
— Що?!— здивувався Олег. — В цьому «апендициті»? Біля пожежного виходу?
— Нормально... — знизав плечима Медвідь. — Тихо, спокійно...
— Ну, ти даєш... — здивовано вимовив Олег. — Але, як то кажуть, сам собі хазяїн.
— Цигарку ще дай, — нагадав Ілля.
Олег підвівся, щоб відчинити шафу, де висіла куртка. У кишені поруч із пачкою цигарок розривався мобільник.
— От порядки! — обурився Ілля. — Завідуючому останній телефон за несплату відключають, а ординатори з мобілками ходять — що один, що другий...
Продовжуючи буркотіти, він зник за дверима. А Олег, залишившись сам-один, натиснув кнопку відповіді.
— Надовго ти зник, — замість вітання промовив Якимець — дуже невдоволено.
— Володю... — Олег важко тільки зітхнув.
— Знаю, знаю... — продовжував той. — У вас тут таке...
— Так, уяви собі! — зірвався Олег. — Саме таке! Ми тут уже тиждень боремося за життя твого завгоспа з бородавками.
У Якимця на якийсь час наче відняло мову:
— Так... Не зрозумів... А що з ним?!
— Що-що... Напали на нього, мало не вбили, — Олег із задоволенням спостерігав за ефектом. Якимець моментально присмирнів.
— Хто напав?
— Псих один, із вилами.
— Який ще псих?
— Водій-дальнобійник..
— Дальнобійник?! А чому ти не дзвониш і не розповідаєш? Чому? Звідки дальнобійник у вашому Тачанові?
— Не знаю, — сказав Олег. — їхав, їхав і з'їхав із глузду якраз у Тачанові. Дах поїхав, розумієш? Напав на твого завгоспа з вилами та зробив у ньому одночасно чотири дірки, коли той із німцем їхав.
— Чекай-чекай... З яким німцем?!
— Ну, є в нас тут такий.
— Розповідай. Чому я все повинен із тебе витягати? Звідки німець взявся?! А яке відношення він до завгоспа має? Чому вони разом їхали?
— Звідки я знаю? — здивувався Олег. — Може, Бліщ до нього якийсь інтерес має... До німця багато хто має інтерес. Не знаю...
Зітхнувши, Олег методично повідав своєму неофіційному босу все, що знав про старого Ганса.
— Це може бути важливо, — сказав Якимець, дослухавши. — Потім поясню, чому. А ще я просив тебе розкопати, звідки завгосп у Тачанові взявся. Ти дізнався?
— Так.
— І не дзвониш!
— Не кричи, — знову попросив Олег. — Приїхав він із Рівненської області, де працював також завгоспом у колонії, тобто у тюрязі.
— Оба-на... А перед цим?
— Бліщ там більше п'ятнадцяти років був.
— А де саме?
— У Барановичах. Так у документах написано.
— Олежко, а що з ним зараз? Він важкий? Виживе?
— Якщо не верещатимеш на мене, то, гадаю, виживе.
— Точно?
— Точно, не хвилюйся.
— А німець цей його не відвідував?
— Не знаю, — зітхнувши, відповів Олег, — я не бачив.
— Олег, — почав за рибу гроші Якимець, — я тебе дуже прошу, витягни його! Тільки щоб не вмер! Може, він — ключ до моїх проблем!
Той лише знову безсило звів очі до стелі. Спершись на руку, Олег терпляче слухав ниття, думаючи, варто казати про знайдену в посадці рамку від рентгензнімка, чи ні. Якщо вона не має відношення до Якимцевих проблем, то лише додасть Володі зайвого головного болю. Після таких снів та ще й почути про неї! А якщо має? Несподівано згадалася фраза, яку промовив Медвідь тоді ж, звісно, маючи на увазі лише існуючий безлад — більше нічого. А якщо ні? Чого ж тоді все ворухнулося усередині? Що, як ампутаційний ніж дійсно був у посадці поруч із рамкою? Що, як він і досі там?
Нехай це тим часом не дійде до Якимця. Принаймні буде чим задовольнити його апетит наступного разу, коли нових результатів може не виявитися. Склавши недописані папери, Олег почав збиратися.
Вишнева новенька «дев'ятка», зовсім як у пісні, вирулювала по ямах до виїзду з території лікарні. За кермом сидів остаточно вбитий горем Павло. Зустріч із головним довершила його моральне знищення, принаймні так вважав він сам. Тому з однаковою силою стискав зуби та руль авто. Обабіч прямувала до лікарняних воріт дівчина у джинсовому костюмі. Власниця привабливої фігури обернулася, почувши за спиною звук мотора, і невпевнено махнула рукою. «Дев'ятка» зупинилася.
— Ви, може, у бік елеватора їдете? — запитала вона, нахилившись до вікна.
— Їду, — відповів Павло, — сідайте.
— Дякую, — промовила дівчина, влаштовуючись на сидінні поруч із хлопцем. — Пощастило. Далеко йти. Знала б — усе із собою забрала...
— Що — все? — не зрозумів Павло.
— У мене батько лежить у хірургії, — пояснила випадкова знайома, — а мені ліньки було брати сьогодні всі тарілки та банки, що назбиралися.
Проїхавши ще кілька десятків метрів, машина несподівано зробила розворот і повернулася на лікарняну територію.
— Куди ми їдемо? — здивувалася красуня.
— По ваші банки, — доволі похмуро відповів Павло.
— Ой, що ви... — знітилася вона. — Незручно якось...
— Пусте, — відповів Павло, — незручно на собі тягти. А я не поспішаю. Навіть допоможу вам знести з третього поверху.
— Правда? — здивувалася дівчина. — А сьогодні що, день Тачанівського джентльмена?
— Можу і внизу зачекати, — просто відповів він на шпильку, — якщо вам неприємно.
— Ну що ви, навпаки.
Павло мимоволі посміхнувся.
— А як вас звати? — запитав він.
— Марина. А вас?
— Павло.
— Ви, напевно, тут працюєте, — припустила вона. — Я колись, здається, вас бачила. У кабінеті, де кардіограми знімають. Ви там працюєте?
— Уже ні, — хлопець пропустив її вперед.
Марина увійшла до палати, а Павло сперся на підвіконня у коридорі. Маша, чергова хірургії, вийшовши з маніпуляційної, здивовано подивилася на колишнього фельдшера:
— О... А ти тут що робиш?
— До вас переходжу, — не зморгнувши, відповів Павло. — Замість тебе. Передавай справи!
— Еге, розбіглася... — скривилася медсестра. — А де твій халат, до речі? Тут хірургія, а не сільський ФА11.
— Завідуючий пішов по халат, — недбало промовив Павло. — Зараз принесе.
Тим часом із палати вийшла Марина, несучи в руці великий пакет.
— Ну, щасливо... Не сумуй, Машка-растєряшка... — Павло весело посміхнувся черговій і, підійшовши до Марини, забрав у дівчини пакунок. Вони рушили коридором до виходу, невимушено перемовляючись. Медсестра здивовано дивилася їм услід. А Павло мав упевненість, що тепер у реанімації обов'язково пліткуватимуть, що він був тут із доволі привабливою панночкою. Він вдоволено посміхнувся, пропускаючи супутницю у дверях. Вона дійсно була нічого.
А за кілька годин вишнева «дев'ятка» в'їхала у Тачанів і попрямувала горбатими вулицями його околиць. Марина сиділа спереду, поруч із Павлом, та задоволено посміхалася.
— Ось так, — промовила вона. — Сьогоднішній день починався так паскудно, що я аж ніяк не розраховувала на щось настільки... приємне. А тут ні з того ні з сього апельсини, морозиво... Ще й прогулянка на такій крутій машині зі справжнім джентльменом із Дортмунда.
— Я вже й забув, який він, Дортмунд, — посміхнувся Павло. — Машина також по теперішніх часах не надто крута. А ось щодо джентльмена — тут я згоден.