— Ви знаєте, — зауважила супутниця, — в мене чомусь таке враження, що його пригоди на сьогодні ще не скінчилися.

— Сплюньте, — сказав Олег. — Ну, що ж... Дякую вам за гарний день. Гадаю, я не створив якихось незручностей вашій сестрі?

— Це я вам дякую, — відповіла Ольга. — І що довезли також. А щодо сестри — жодних проблем. Навпаки, ви їй сподобалися. Ще, гляди, телефон ваш попросить... Вона в мене жінка рішуча.

— Ну, ви вже щось вигадайте, ради Бога, — попросив Олег. — Скажіть їй, що в мене четверо дітей, наприклад...

— А якщо це її не злякає?

— Ну... — він на мить завагався. — Тоді скажіть, що я вже ваш. Це точно допоможе.

— Так? — її жартівливі інтонації зникли. — Цікава ідея. Гаразд, я подумаю.

— На добраніч, — сказав Олег, простягаючи їй руку.

— До завтра, — відповіла вона, торкаючись до його пальців.

Гарна постать зникла у дверях під'їзду, а за півхвилини у вікні на другому поверсі увімкнулося світло.

Як виявилося, Ольга дійсно наче у воду дивилася. Пригоди тачанівського зама по культурі на цьому ще не скінчилися. Коли його дружина, яка працювала кухарем у місцевому ресторані, близько одинадцятої з'явилася вдома, змучений Васєчко вже хропів на повну, вкрившись із головою. Синок його, добрячий уже бурмило шістнадцяти років, сидів із навушниками біля телевізора і дивився по відео якийсь концерт. Підійшовши до нього, серйозна дама, якою була Олена Степанівна, рішуче постукала пальцями по навушниках. Хлопець здригнувся і зняв їх із голови.

— Ма, ну чого тобі?

— Усе торчиш, так? — докірливо промовила вона. — Чи як там у вас — тащишся? А готуватися хто буде? Чи ти гадаєш, воно само поступиться? Так?

Син лише роздратовано зітхнув і знову вдяг навушники. Але мати цього разу здерла їх сама.

— Батько коли приїхав?

— Годину тому.

— Напідпитку?

— Я що, експертизу робив? Розбирайтеся самі. Я що, сиджу, музику слухаю, нікого не чіпаю...

— Клей для шпалер привіз?

— Не знаю, не говорили ми.

— Господи! — Олена Степанівна здійняла руки до неба. — В одному будинку шістнадцять років живуть, а порозумітися нормально не можуть!

Облишивши похмуре майже двометрове чадо, жінка вийшла до передпокою, позаглядала по кутках, потім залізла до кишені чоловікової куртки, знайшла ключі від машини і подалася до гаража, щоб влаштувати ревізію багажника. Не побачивши там клею для шпалер, Олена Степанівна відчинила дверцята салону.

Річ, яка лежала на килимку під переднім сидінням, відразу кинулася їй в очі. Це була носова хусточка, явно жіноча. З відразою взявши невідомий предмет двома пальцями, Олена Степанівна понюхала його, скривилася, а потім, відчинивши задні дверцята, залізла до салону. Клею не було й там. Зате на підлозі біліло ще щось. Коли жінка взяла це «щось» у руки, обличчя її перекосилося, зблідло, а потім почервоніло. Предмет виявився використаною прокладкою. Мало не загарчавши, Олена Степанівна смикнулася з машини, заліпивши при цьому дверцятами у стіну гаража, вдарилася головою об лонжерон і, навіть не помітивши цього, кинулася до хати.

На екрані відика кілька стрижених негритосів дебільного вигляду звивалися і гугнявили щось своє. У навушниках гудів жорстокий реп. Тож «відкинутий» синок поважного зама по культурі не міг чути пронизливих криків, що лунали зі спальні.

— Ох ти ж, старий кобель! — волала Олена Степанівна. — З міністром у тебе зустріч, так? З міністром? Сину шістнадцять років! Хворий ти, так? Хворий? Зараз я тебе вилікую! Я тобі зараз це знаєш куди запхаю?

Поміж цими фразами чулися глухі стусани та схлипи Васєчка, який, впавши від несподіванки в нестяму, лише затулявся руками, навіть не намагаючись якось врятувати свою вражену гідність.

Вийшовши від головного лікаря, Ольга побачила зі спини Олегову постать, що рухалася до виходу з поверху. Пропустивши когось, він зник на сходах. Задумливо зробивши кілька кроків, вона розчинила двері власного кабінету. На столі у невеличкій скромній вазі для квітів, яка була порожньою вже кілька днів, з'явилася розкішна темно-червона троянда.

Розділ VI

У найгірших передчуттях Павло похмуро переступив поріг кабінету головного, пробурмотівши якесь вітання. Обличчя хлопця міцно посів кам'яний вираз зі страдницьким відтінком. Лабо говорив по телефону, тож лише вказав підлеглому на стільчик із протилежного боку столу. Фельдшер мовчки всівся.

Головний поклав трубку, мовчки витяг зі столу аркуш паперу і підсунув Павлові.

— Ручку, я сподіваюся, маєш?

— А... що писати? — не зрозумів той.

— Ти що, сьогодні народився? — здивувався головний. — Не знаєш, що пишуть у подібних випадках? Хворого з грудною травмою вдома три доби маринував! Сам лікував, бачте... Тобі мало цього? А на весіллі що влаштував? Ти гадаєш — це невинні забавки?

— На якому весіллі? — Павло спробував удати здивованого.

— На мальованому! — головний розізлився не на жарт. — Ти розумієш, яких збитків люди зазнали? Наші ж працівники, між іншим...

— Та про що ви говорите? — продовжував придурюватися Павло.

— Усе, — відрубав головний, — я тебе вчити розуму не збираюся. Мені такий працівник не потрібен. Пишуть у таких випадках заяву про звільнення. За власним бажанням.

Навіть найгірші передчуття Павла такого не передбачали.

— Не маєте права, Геннадію Андрійовичу, — тихо, але твердо пробурмотів фельдшер крізь зуби, опустивши очі. — За чутки виганяти з роботи...

— Маю, Павлушо, — майже лагідно промовив Лабо. — Це я ще й тобі послугу роблю, що по-доброму дозволяю піти. А хочеш офіційно — добре, завтра на твоєму ФАПі буде комплексна перевірка. Сам приїду. Покажеш, чого ти досяг за випробувальний період. І тоді... — він підвищив голос, — тоді я тебе вижену за всіма правилами. Але з такою характеристикою, що тебе потім навіть до Португалії на будівництво не візьмуть. Зрозумів?

Зітхнувши, Павло поліз по кишенях. Головний зневажливо кинув йому ручку по столі, й звільнений почав писати.

Бліщ лежав на лікарняній койці животом донизу, підперши руками підборіддя. Біля нього на стільчику сидів той самий дальнобійник — напарник Міті.

— Розумієш, — пояснював шофер, — машина належить компанії. Ми не можемо взяти отак та їхати, куди захочемо. А компанія займається перевезеннями лише по Україні та СНД. Так що це неможливо. Навіть якщо зафрахтувати спеціально машину для такого рейсу, то це треба митницю переходити. Це мусимо чимось завантажити фуру! А чим її завантажиш? Є такі шофери, що регулярно туди швендяють. В них і з митниками все налагоджено, а ми...

Завгосп лише похмуро мовчав.

— Ну, давай так домовимося, — наполягав шофер. — Травма в тебе із розряду легких...

— Легких! — скривився той. — На іншому всі травми легкі! Гній уже тиждень тече...

— Та годі вже тобі! — умовляв дальнобійник. — Однаково ж нічого не буде. Он у дурдомі вважають, що Мітька не в собі був, неосудний тобто. Так і напишуть. Ну чого дарма людей турбувати, по інстанціях ходити?

До палати заскочила дівчина у джинсовому костюмі з накинутим поверх халатом. Непривітно глянувши на відвідувача, вона підійшла до койки Бліща. Шофер відразу почав збиратися:

— Ну, все... Бажаю видужувати... — і боком-боком забрався з палати.

— Ну, що там? — запитала завгоспа красуня з вишневим манікюром і так само нафарбованими губами.

— Та кажуть — ще ні, — не приховуючи розчарування, відповів він. — Дві рани ще гниють, а вже нічого собі було...

Зітхнувши, дівчина витягла з пакета їжу.

— Що там, удома? — спитав завгосп.

— Нічого.

— Курей нагодувала?

— Мені твої кури вже ось де сидять, — відрізала дочка. — Приходь і сам годуй.

— Петрівна заходить?

— Заходить...

— Банки забереш?

— Не хочу з ними зараз тягатися. Завтра.

— Слухай, доню... Та не смикайся ти! Послухай, кажу тобі... Сідай і послухай. Я тут ось ще що вигадав...