Акушерка стояла біля головного кінця столу і намагалася допомогти на свій манер:

— Ну, Свєточка, ще трошки! Ну ось, зараз тужся! Ну!

Та всі ці благання були марними.

— Свєта! Ну, давай! Та чорт тебе забирай, ти ж дитину угробиш! Тужся, я тобі кажу!

Напевно, це подіяло, й нещасна Свєта нарешті закректала від душі.

— Ось так, ну! Молодчина! — зраділа Євстахіївна. — Ще давай! Ось так...

Та за хвилину тон її голосу несподівано змінився:

— Ану... Стій... Надю! Набір давай сюди! Бігом! От, біс би тебе...

Акушерка смикнулася за інструментами, загорнутими у стерильну пелюшку.

— Давай, давай! — підганяла Євстахіївна.

Цієї миті згасло світло.

— Маму твою! — вилаялася шефиня. — Щоб вони здохли, скоти! Лампу давай! Мені розтинати треба!

Здійнявся несамовитий рух — підсували лампу. Щось задзеленчало по підлозі.

— Та вона вже мало що світить. Ледве-ледве...

Інша санітарка примчала до пологового залу із кишеньковим ліхтариком, який узяла в якоїсь іншої породіллі.

— Сюди світи! Сюди...

Свєта вже не волала, а лише тоненько та тихо голосила.

— Значить, так, — Євстахіївна повернулася до акушерки. — Дзвоніть на «швидку»...

— Оксано Євстахіївно! Але внутрішній телефон не працює! Світла ж немає!

— То біжіть! Нехай обидві машини сюди летять! Розвертай крісло! Крісло, кажу, розвертай! На сто вісімдесят!

В операційній по плитці підлоги також скреготала військова лампа на акумуляторі. Її сунули до столу. Лампу вже увімкнули, і тьмяний її промінь застрибав по стінах та силуетах застиглих хірургів. Він по черзі вихоплював із темряви то операційну сестру, то анестезіолога, який наче грав на гармошці, роздуваючи ручний дихальний апарат.

— Ілля Петрович! — оголосила санітарка, що бігала дзвонити до РЕМу. — Відключення на обласному рівні. Кажуть, коли увімкнуть — невідомо.

— Шляк би їх трафив... — пробурмотів Медвідь.

— Ось так, Ілля Петрович, — зауважив Голоюх, — очевидно, ти знову не тих обрав.

— Чому це я? — обурився той. — А ти що, ні до чого?

— Я на вибори не ходив, — заявив Тарас. — Мені тепер не так прикро.

Нарешті лампу спрямували в операційне поле. На місці оперуючого тепер уже стояв Олег. Руки його були у тому ж положенні, що й півгодини тому в Медвідя.

— Ну, що там? — знову насів Щур. — Шановні, хвора на ручному диханні! Ви, може, впевнені, що це апарат дихає, то нагадаю — це я. Скільки ще?

— Усе! — несподівано промовив Олег. — Зашиваємося. Миємо живіт і зашиваємо.

— О! — здивувався Щур. — Ти ж казав — там невідомо на скільки роботи!

— Це я казав, а не він, — дипломатично нагадав Ілля. — А ти що, не радий?

Увімкнулося світло, викликавши вигуки полегшення в усього персоналу.

— Надю, давай фурацилін, — скомандував Олег. — І відсмоктувач увімкни. Навіщо ти мені цю «підошву» підсунула? На, забери. Без неї зашиємо.

— Дійсно, — підтримав Медвідь, — навіщо той Реверден її вигадав? Толку ніякого, тільки у животі забути можна...

Загудів електровідсмоктувач. Надя, наче ще не вірячи, злякано зиркала на лопатку Ревердена, яка зникла за невідомих обставин півроку тому, а тепер лежала на її столику.

Під'їхавши майже впритул до хірургічного корпусу, з увімкнутими фарами застигли дві машини «швидкої». Вікно пологового залу, замальоване білою фарбою, було широко розчинене, і потужні промені світла вихоплювали звідти розкарячені ноги породіллі на кріслі та постаті лікарки та акушерки, що зігнулися над нею. Не чути було вже ніяких криків, сердобольних благань чи лайки.

Нарешті Євстахіївна розігнулася, і в руках у неї з'явилося щось маленьке та зморшкувате, а ще за мить нічну тишу розрізав обурений дитячий крик. Обоє шоферів стояли біля машин із роззявленими ротами, очевидно, спостерігаючи таке вперше у житті.

Васєчко прямував коридором поліклініки. Біля повороту він зіткнувся з Олегом.

— Олегу Вікторовичу, доброго дня!

— Доброго дня. Куди ви пропали? Ви що, перев'язок не робите?

— Та... — Васєчко розпачливо махнув рукою, — так припарило, що досі чухаюся... А перев'язували мене дівчата у відділенні. Я все як прийду — то ви на операції.

— Завтра зрання приходьте, я подивлюся.

— Добре,— сказав той. — Ой, чекайте... Ось... Ваша дама, напевно, загубила.

І він простяг Олегові щось маленьке та м'яке, загорнуте у папір.

У головного сидів чоловік у плащі, тримаючи у руках капелюха. Побачивши Медвідя, він привітався.

— Ілля Петрович, — сказав головний, — це мій знайомий. Глянь, будь ласка, в нього щось на руці вискочило й болить.

Чоловік закачав рукава і показав невеличкий гноячок на шкірі передпліччя.

— Нічого страшного, — заспокоїв Медвідь. — Сколупнути пінцетом і пов'язку з антисептиком. І все буде гаразд.

— Зроби, Ілля Петрович, — попросив головний.

— Ходімо у відділення, — запросив Медвідь.

— Та навіщо так далеко? — здивувався Лабо. — Спустимося на другий поверх. Що там, у Савчука, стерильного пінцета не знайдемо?

— Ну, можна і там, — погодився Ілля.

У хірургічному кабінеті не виявилося нікого.

— Ну ось, — констатував головний, — як зазвичай. Де твої хірурги? Чому нікого немає на прийомі?

— Не знаю, — знизав плечима Медвідь. — Є завполіклінікою, це його проблеми.

— Правда? А ти головний хірург, між іншим. Навів би порядок. Усе-таки твоя служба.

— Тут сам чорт із дияволом порядку не наведуть, — відповів Медвідь, прямуючи у «безхозну» перев'язочну і відкриваючи столик із інструментами. — Заходьте сюди!

Хворий увійшов та всівся на стільчик.

— Ну, що там? — головний з'явився відразу після свого знайомого.

— Та ложечку Фолькмана ще хочу знайти. Шкрябнути би раз... — бурмотів Ілля, перекидаючи інструменти.

— Ложку тобі? — єхидно посміхнувся головний. — Ходімо, я покажу.

І він потяг Іллю до амбулаторних хірургічних апартаментів у гіпсовочній.

— Ось, дивися, — зловтішався він. — Ось тобі ложечки... А ось і чарочки.

На столі у гіпсовочній дійсно стояла тарілка з ложками і три стограмові чарочки.

— Пляшечки, щоправда, не бачу, — продовжував злословити головний. — Напевно, зараз принесуть. А може, під столом?

Лабо не полінувався зігнутися і відкинув простирадло, яке вкривало стіл. Там стояла велика картонна коробка з-під гіпсу з купою порожніх пляшок із-під вина та горілки.

— Ну ось, лише порожні... — зітхнув головний.

— Та годі вже, — промовив Ілля. — Ходімо вашого знайомого лікувати. — Ну, де ж у них ложка Фолькмана?

— Може, у сухожаровій шафі? — припустив головний. — Глянь — працює. Сто вісімдесят градусів!

Ілля обережно відчинив дверцята сухожару, і на лікарів дихнуло гарячим п'янким ароматом, що примусив закрутитися голови та стиснутися шлунки. У шафі не виявилося інструментів, зате на тарілці парувала товста апетитна курка, вкрита рум'яною шкіркою.

— Мамі твоїй ковінька.. — заздрісно промовив Лабо. — Оце я розумію... Ні, ну навіть я не можу собі такого дозволити! В мене ж немає сухожару... А тут усі умови...

Головний зачинив дверцята.

— Усе! Чисти цей гнояк, а потім Савчука до мене. «На ко— вьор»!

— Із куркою? — не без іронії запитав Ілля.

— Ні, — відповів головний. — Без курки. Але з Валентиною. Чорт забирай, а я думаю, кого вона мені все нагадує... Розвели тут гриль-бар! Із завтрашнього дня оголошується п'янству бій!

Зам по культурі Васєчко постукав у двері кабінету статистики і зазирнув туди.

— Хто прийшов! — Маценко піднявся назустріч. — Роман Петрович... Як там поживаєш?

Вони привіталися, потиснувши руки.

— Слухай, — сказав Васєчко, — в мене син, розумієш, несподівано схотів поступати по лінії МВС. А там зовсім інша форма медогляду. Ось, дали такий бланк, потрібно пройти. І завтра здати — останній термін.