— Завідуючий наш із Харкова якось проскочив на симпозіум до Штатів, — сказав Олег, — і відносно цього деякі цікаві речі розповідав. У них там смертність від лікарських помилок стоїть на дев'ятому місці серед усіх причин смерті. Ви тільки замисліться! З їхнього бюджету щороку відраховують близько сорока мільярдів доларів на всілякі компенсації, пов'язані з лікарськими помилками. Розумієте? Американський лікар, який учиться та проходить стажування вдвічі довше за нас, — має право помилятися. Закон це передбачає. Лікар платить страховку, і хворий платить страховку. Якщо лікар помилився, до справи залучаються адвокати — і все вирішується цивілізованим шляхом. А в нас... Ні, ви хоч знаєте, що у нашому законодавстві, в усій нашій юриспруденції взагалі не існує такого поняття, як лікарська помилка? Є халатність, злочинні дії, нанесення шкоди і так далі. Просто помилок не буває. Лікарі всього світу іноді помиляються, а ми ні.

— Просто нонсенс якийсь...— здивовано пробурмотів Беженар. — Напевно, цей ваш зав тільки й робив там, що дивувався.

— А от і ні, — заперечив Олег. — Він їх більше здивував. Йому просто не вірили, коли сказав, що у нас хірургу з вищою категорією держава платить за день грошей на десять буханок хліба.

— Якийсь гуморист виступав, — додав Беженар, — чи то Петросян, чи то Задорнов... Мені фраза сподобалася, що в нас лікар отримує зарплатні менше, аніж найдешевша повія. Колеги, ви вдумайтеся — це ж взагалі безпрецедентно!

— Але навіть не це дивує, — перебив Голоюх. — Валентине Івановичу, ви найдовше серед нас працюєте... Скажіть, ви колись бачили, припустимо, хірурга, який би зробив операцію недбало на тій підставі, що його у суспільстві не цінують і мало платять? Комусь із вас за життя доводилося бачити таке? Я особисто не зустрічався. Але ж ні — суспільство однаково намагається за першої-ліпшої можливості тебе схопити за волосся і — пикою у клятву Гіппократа...

— Агов, — обізвався раптом Ілля, який вже давно мовчав. — Я бачу, ви себе почали накручувати. Улюблену тему лише зачепи. Якого біса? Держава наша плювала на нас і ще сто років плюватиме. Ви ж однаково зараз підете і далі робитимете все на совість. То чого розводити ці безглузді дискусії?

— Ні, ви на нього гляньте! — здивувався Беженар. — Ти ж сам почав!

— І взагалі, — несподівано згадав Тарас, — а чого ти не йдеш і не займаєш кабінет? Чого ти третій тиждень товчешся тут, в ординаторській? Ти ж тепер завідуючий.

— Не зрозумів... — здивовано вирячився на нього Ілля. — Ви що мене — відшиваєте? Я що, тут зайвий? З колективу виставляєте?

— Ніхто тебе не виставляє, — заспокоїв Олег. — Але він правий. Дійсно, чому ти кабінет зава не оприходуєш? Не солідно якось... Шеф повинен мати власний кабінет, а не товктися в ординаторській.

— Не знаю... — пробурмотів Медвідь. — Мені й так не зле.

— А чого ти, дійсно, Ілля Петрович? — взявся зі свого боку й Беженар. — Службою ж повинен хтось керувати. Тебе призначили, от і сідай.

— Між іншим, — додав Голоюх, — як на мене, шеф саме тебе хотів би бачити на цьому місці.

— Ти там знаєш, чого він хотів, — буркнув Ілля. — Ну, гаразд, не робіть проблеми. Іду — ще гнійних перев'язок не робив... Ага, Олег Вікторович, то ти їдеш завтра на товариство хірургів замість мене?

Стукіт у двері був тихий та обережний, після чого в ординаторській з'явився районний рентгенолог Завіташ. Якщо йому вдавалося зустрітися з Беженаром, а за родом діяльності обох це ставалося нерідко, розмова з медичної завжди перетворювалася на рибальську і затягувалася надовго. Цього ж разу Завіташ навіть не помітив травматолога, хоч і почав із порогу пильно оглядати все приміщення.

— Ваню, — гукнув його Беженар. — Іван Іванович! Що видивляєшся? Ти їздив у Верхній, чи ні?

— Хлопці, — невдоволено промовив той, — мій терпець урвався. Тепер ходитиму по відділах і де побачу нездані «рамки», — зразу до головного. Я скоро не матиму на що знімки вішати!

— А ми при чому? — не зрозумів Медвідь.

— Вашим хворим найбільше знімків робимо! А рамки кидаються будь-де. Це взагалі без меж! Учора йду з роботи — дай, думаю, гляну — може, гливи повиростали. А вона за черешнею із землі стирчить. Вже заіржавіла. Ні, ну все можна зрозуміти, але щоб рамки у посадках валялися!

Олег відчув, як щось здригнулося усередині. Але двері стукнули, і Завіташ зник так само несподівано, як і з'явився.

— Псих, — промовив Беженар. — Кому вони потрібні, його рамки?

— А що означає — «біля черешні»? — проковтнувши, запитав Олег.

— У посадці, отій довгій, куди хвіртка відкривається, метрів за двісті є дика черешня, одна-єдина. Стара, грубезна. До речі, смачна, солодка.

— Того й нещасна, що солодка, — пошкодував Беженар. — Ягоди як поспіють — хлопці лазять за ними, а на корі вже чого тільки не вирізали — і з трьох букв, і з п'яти...

Далі Олег не чув, про що вони говорили. Рамка «засіла» у голові. Мимоволі уява намалювала серед поодиноких дерев темний силует у каптурі. Під ним немає нічого...

— ...взагалі, він правий, — вів своєї Медвідь. — Отака наша безгосподарність. Радянський стереотип «не моє». Ще не навчилися цінувати те, що маємо. Правду шеф казав — скоро без трусів полишаємося. Може, й ніж наш ампутаційний десь там, біля неї валяється...

Цього ранку Олег з'явився у лікарні о сьомій. Виїзд було призначено на дев'яту. Потрібно було оббігти хворих та зробити перев'язки. На додаток дурна рамка і ще дурніша Медвідева фраза міцно засіли у голові. Писанина автоматично переносилася на завтра. В ординаторській нікого не було, але біля дверей вже походжав показного вигляду чоловік. Він привітався і провів лікаря поглядом. Проте не встиг Олег одягнути халата, як той постукав і встромив голову в проріз дверей.

— Пробачте, будь ласка, а завідуючий коли буде?

— Гадаю, о пів на дев'яту.

— Ого...— той розпачливо глянув на годинник. — Це пізно... А... я вибачаюсь, ви також хірург? Пробачте, я всіх у відділенні знаю, а з вами ще не знайомий...

— Я тут не так давно працюю, — відповів Олег. — А що ви хотіли?

— Можливо, ви мені допоможете? Я із районної адміністрації, зам по культурі, Васєчко, — чоловік простяг руку. — У мене в обласному центрі сьогодні важливий захід із участю всіх... — він красномовно показав головою. — Навіть міністр культури приїжджає! А я ще й із доповіддю. Як на зло, в мене нарив утворився після ін'єкції. Вже тиждень терплю, мучуся. Гадав — перебуду захід, тоді прийду різати. А сьогодні, як навмисне, — болить так, що можна з глузду з'їхати. Ніч не спав.

Обличчя зама по культурі висловлювало відчай.

Лікар провів пацієнта до перев'язочної, і Васєчко соромлячись скинув штани, а заразом і труси, показуючи болячку на сідниці.

— Післяін'єкційний абсцес, — констатував Олег. — Якщо розкрити, відразу легше стане.

— Може, встигнемо? — чиновник дивився благально. — Я не витримаю до кінця дня!

— Устигнути-то встигнемо, — невпевнено промовив Олег, — але як ви потім поїдете... Я не знаю навіть.

— А чому? — здивувався той. — Я й сюди якось доїхав, та й ви кажете — одразу легше буде.

— Справа в тому, що коли розріжемо, утвориться рана, — пояснив Олег. — Із неї днів зо два порядно тектиме. Та й розкривати краще під загальним знеболенням, а після наркозу поки оклигаєте — певний час пройде...

— Ну, я вас прошу! — продовжував благати Васєчко. — Я терпітиму під уколами. Зрозумійте: якщо я туди не потраплю, це буде ЧП! На рівні районної адміністрації! У нас район по культурі минулого року перше місце зайняв...

— Гаразд, — перебив Олег. — Щось вигадаємо. Тільки скоренько, бо я також до області збираюся. Виїзд на дев'яту.

Щойно Павло вийшов із машини та розчинив двері ФАПу, одразу побачив, що та ж сама жінка в хустці бігла до нього.

— Доктор, — захекано промовила вона, — з дідом зовсім погано.

— А що таке? — здивувався Павло.