— На ранок вже і... яйця попухли. І все це рипить, наче сніг!

— Гм-м...— обличчя Павла стало стурбованим, і навіть промайнула тінь переляку. — Ну, якщо вже яйця... — зосереджено промовив він. — Потрібно до району везти. Викликаємо «швидку», терміново.

— Дякую, лікарю! — сповзаючи зі столу, промимрив Васєчко.

Вигляд зама по культурі після перебутої процедури аж ніяк не можна було вважати геройським. Олег на цей час уже мив руки.

— Ви мене виручили, з мене причитається... А! Лікарю, а коли ця пов'язка змокне? Скільки часу витримає?

— Дуже швидко змокне, — запевнив Олег.

— І на штани перейде?

— Звичайно. Ви заїдьте до аптеки і купіть жіночих прокладок, — порадив Олег. — Таку прокладку просто зверху на пов'язку приліпіть пластиром. Її на півдня стовідсотково вистачить. А як почуєте, що вона стала важкою, відірвете й нову приліпите. Гарантія, що штани чистими залишаться. Ми у Харкові завжди так робили.

— Клас! — зрадів Васєчко. — Олег Вікторович, а може, й ви зі мною? Довезу вас до самої обласної лікарні.

— Ні, дякую, — відмовився Олег. — Нас везтимуть.

Беженар разом зі Щуром вийшли з реанімаційного відділення і попрямували до Павла, який застиг на сходах, відчуваючи себе явно не в своїй тарілці. Обоє лікарів виглядали вкрай невдо— воленими.

— Якого біса ти його два дні маринував? — накинувся на фельдшера Беженар, чітко вимовляючи кожне слово. — У нього трав— ма грудної клітки, підшкірна емфізема. Ти що, зовсім не доганяєш?

— Та я думав... — промимрив Павло, — вдарився, воно й спухло...

— А ти що, не бачив, що воно поширюється далі й далі? А ти Що, не чув, що воно рипить під пальцями? — не витримав Щур. — Уже на промежину перелізло! Я взагалі такого, чесно кажучи, не пам'ятаю.

— Коли я побачив, що вже й там спухло, — зрозумів, що біда... — виправдовувався Павло.

— Ну, зрозуміло, — підсумував Беженар. — Власні яйця врятували хворого. Якби не спухли, що дійсно трапляється вкрай рідко, фельдшер би бідолаху ще зо два дні маринував, а потім би вже й ховав...

— А так злякався, — додав Щур. — Ще б пак! Такий важливий орган спух! Отже, дійсно біда...

— Та що ж я міг... Він руками-ногами рухав... — белькотів Павло.

— Іди з моїх очей, — сказав Беженар. — і наступного разу, не знаєш — бери машину і відправляй!

Червона «Лада» загальмувала біля аптеки. З водійського місця насилу виліз елегантно вдягнутий Васєчко, боязко помацав рукою своє заднє місце, глянув на годинника і несподівано прудко чкурнув сходами догори.

— Доброго ранку! — привітався чиновник. — Пробачте, у вас жіночі прокладки є?

— Звичайно! Які вам?

— У тому-то й справа, що мені, — скаламбурив зам по культурі. — Щойно лікар нарив прорізав. А зверху порадив таку прокладку приліпити, щоб на одяг не перетекло.

— Ну, то беріть оці, — жінка поставила перед ним упаковку, — ці найбільше набирають.

— Що, цілу пачку? Таку велику?

— Звичайно. Дружині потім віддасте. Дуже гарні прокладки.

Чоловік розрахувався і швидко вислизнув із аптеки.

Чорний джип їхав по дорозі на Фертилівку, розбризкуючи калюжі. На пасажирському місці поруч із німцем сидів не хто інший, як Арсен Миколайович Бліщ, завгосп Тачанівської ЦРЛ, людина з двома бородавками. Ганс уже не муркав під ніс свої рідні мотиви, а терпляче щось утлумачував попутнику.

— Я єст найн бізнесмен. Я єст найн делайт бізнес! У фас в стране...

Мова його несподівано перервалася. Дровиняка, яку він переїхав двічі ще вчора, сьогодні продовжувала лежати на тому ж місці, тільки ще більш незручно, вигинаючись догори. Тепер не було можливості переїхати її навіть джипом.

— Майн готт... — Ганс похитав головою. — Ето ест цикавии люден! Ком, Арсен. Єслі ми не уперьом етот сухой дєрєф, он путет фальятса тут до Нофий год! Ком цу гер, Арсен! — командував він, беручи дровиняку за грубии кінець, щоб перекинути на узбіччя.

Цієї миті позаду затріщали кущі й пролунав крик, схожий на рев. Ламаючи гілки, з придорожніх хащ викотився зарослий мужик з вилами в руках. Обличчя було подерте, вбраний у обірвану одежину. Очі його скажено зиркали. Закричавши «Гітлер капут!», він кинувся на ворогів.

Обличчя Ганса видовжилося, щелепа відпала і німець, лишивши деревину, зробив кілька невпевнених кроків, а потім повним ходом дременув по дорозі, кумедно розкидаючи своїми «циркулями». Бліщ зорієнтувався набагато швидше і почав тікати першим, але, до свого нещастя, зашпортався за камінь, що надміру стирчав догори і, втрачаючи рівновагу, почав загрібати руками по шляху. У наступні секунди Ганс почув за спиною нелюдський крик:

— Свій я! Свій!!! — і відразу ж: — А-а-а!

— Ну, ось так... — розчаровано промовив Голоюх, — ти все шефа любив критикувати, а тим часом уже переорав більшість його методів та звичок. Навіть узяв за правило мною постійно прийом затикати.

— Ну, Тарасе! — доводив Медвідь. — Ну, ти як дитина... А хто ж заткне? Он, Вікторович також ходить. Усім нам доводиться робити те, що не подобається. Та й із Савчуком... Ну хто ж винен, що він такий бідовий? Куди його подінеш?

— Гаразд, — сказав І'олоюх, — але я подумаю, яку з тебе компенсацію здерти, раз ти вже зав.

— Лади, — Ілля здійняв обидві руки догори на знак згоди. — А тепер іди. Потіш Валентину, вона, напевно, ще не знає, що Савчук пропав.

Голоюх вийшов, нічого не відповівши.

Обласний палац культури вирував. У вестибулі ходили та стояли групами парадно вдягнені люди. Здоровезна зала вже була наполовину заповнена, і туди продовжували заходити. Васєчко Ще раз оцінив себе перед дзеркалом, тоді, озираючись, непомітно помацав місце, яке зараз хвилювало його найбільше, і попрямував до зали. Але на шляху його зупинили троє цілком задоволених добродіїв.

— Ти ба! Роман Петрович власною персоною!

— Ось вони, наші флагмани!

Посміхаючись, вони по черзі тиснули йому руку. Це були зами з сусідніх районів.

— Ну, ходімо... Розповіси, як ти дійшов до такого життя.

— І район довів.

— Та я вже сідати хотів... — нерішуче запротестував Васєчко.

— Яке там — сідати? Ми чули — ти відразу на трибуну!

— Ой... — відмахнувся тачанівський зам. — Ти гадаєш, воно мені потрібно? Я вже не радий...

— Ну, гаразд уже, не тушуйся! Ходімо до буфету, ще сімнадцять хвилин є. Коли я тебе востаннє бачив?

Буквально схопивши під пахви, колеги потягли нещасного Васєчка до буфету, продовжуючи жартувати та сипати дотепами. З напрасованої лівої штанини тачанівського зама по культурі тихенько вислизнуло щось біло-червоне і залишилося лежати на підлозі посеред коридору. Елегантно вдягнені пані та панове боязко обходили цей дивний предмет, роблячи відповідні вирази облич.

«Рафик» тачанівської лікарні загальмував біля тротуару поруч із корпусами обласної лікарні. Ада Василівна, яка сиділа попереду поруч із водієм, повернулася до товариства.

— То що, шановні, як ми домовлятимемось? О котрій годині збір?

Компанія загомоніла.

— Прекрасно, — підбила підсумки Ада Василівна. — Отже, орієнтуємося на Олега Вікторовича, йому найдовше. Збираємося тут о пі в на четверту. Чи в кого є ще які свої справи? Магазини і так далі...

— Взагалі-то я збиралася ще дещо встигнути, — невпевнено сказала Ольга. — Але до того часу повинна справитися. Якщо ні, то не чекайте. Повернуся автобусом.

— Отже, пів на четверту. Кого не буде за двадцять хвилин — повертатиметься самотужки.

Троє вийшли, а машина з начмедом рушила далі.

— Ну що, вперед? — доволі оптимістично промовив Мапенко.

— Я ще до кіоску, — сказала Ольга.

— А мені цигарки купити, — без особливого оптимізму промо— вив Олег.

— Ну, як знаєте... — і, махнувши рукою, статист рушив до корпусів, похитуючи дипломатом.