– Дружба – це дуже відповідально, – несподівано для самої себе відповіла я. – Одного бажання тут мало.

– Щоб стати вашим другом, я готовий до будь-яких випробувань, – усміхнувся Солодовніков, беручи мене за руку.

– Час покаже.

Я м’яко вивільнила руку і попрямувала до дверей.

– Я можу розраховувати на зустріч? – тихо запитав Солодовніков.

Я повернула голову і вдавано приязно усміхнулась.

– Ви ж знаєте, як мене знайти, Іване… Васильовичу.

У дворі училища до мене підійшов мій однокурсник Микола Покотило. Він був черкащанином і протягом першого року навчання вже не раз влаштовував своїм товаришам з курсу походи по місту, якого більшість з нас не знала. Я ще раніше завважила, що не байдужа цьому старшому за мене кремезному парубку з високим чолом і твердим поглядом, який відразу ставав м’яким і ніжним, коли я раптом ловила його на собі.

Цього разу погляд Миколи був стривожений.

– Вибач, Марійко, – тихо мовив Микола схвильованим голосом, – ти можеш мені сказати, що від тебе хотів цей енкаведист Солодовніков?

– А звідки ти його знаєш? – здивовано запитала я.

– Він живе у нашому дворі, – озирнувшись, чи немає когось поряд, знову тихо відповів Микола. – Якось пропонував мені, щоб я вивідував, хто в училищі щось не так говорить про радянську владу. Гнида…

– Заспокійся.

Я взяла Миколу під руку і потягла на вулицю. За мить до того я краєм ока помітила, що з училища виходить Солодовніков у супроводі парторга Мєркулова. Не зупиняючись, ми мовчки пройшли кількасот метрів і звернули в тиху бокову вуличку.

Я відпустила Миколину руку і запитально подивилась на хлопця.

– А про мене він не розпитував?

– Ні, а що? – ще більше стривожився Микола. – Солодовніков тебе у чомусь підозрює чи, як і мене, хотів… завербувати?

Не вагаючись, я розповіла Миколі про те, що казав цей «таваріщ з органов» про мого батька. Я відчувала, що можу довірити цьому хлопчині будь-яку таємницю.

Коли я закінчила, Микола рвучко взяв мене за руки і гаряче заговорив притишеним голосом:

– Твій батько був одним із тих героїв, які не побоялись відкрито виступити проти цієї московської чуми, що прагне винищити наш народ. Але їй це не вдасться. На місце загиблих героїв прийдуть інші. Ми…

Він обірвав себе на півслові і пильно подивився мені у вічі.

– Я хочу відкритись тобі, Марійко. В Черкасах є осередок Організації Українських Націоналістів. Нас уже багато – тих юнаків і дівчат, хто хоче боротись за незалежну Україну. Я ще з самого початку зрозумів, що ти наша, Марійко. Приєднуйся.

Слова Миколи були для мене несподіванкою. Я схопила його за руку і міцно потиснула.

– Я вже давно думаю про можливість такої боротьби. Ще з того часу, як «смоки» забрали у нас усе і залишили помирати з голоду. Я знала, що знайду однодумців. Тому залюбки приєднаюсь до вас.

– Тільки ти, Марійко, того… – раптом ніби знітився Микола, – тримайся подалі від Солодовнікова. Він небезпечний і підступний тип.

– Ні, Миколо, – усміхнулась я, по-дружньому кладучи йому руку на плече, – я якраз збираюсь тепер бути до нього ближче. Думаю, що зможу взнати від Івана Васильовича багато чого корисного для нас. Та й мене він обіцяв оберігати, доки працює в «органах»…

W

Я застібнув валізу і випростався, тримаючи в руках читану-перечитану книгу Миколи Зерова «До джерел».

– Ось, Миколо, – звернувся я до Міколаса Салоса, який стояв поряд, – візьми цю дорогу моєму серцю книжку на пам’ять про нашу дружбу і ліцейські роки.

Міколас мовчки взяв том, і ми обійнялись. У вільнівському помешканні на Словацького, в якому ми прожили всі ці студентські роки і яке тепер було заставлене нашими вже спакованими речами, запанувала печальна тиша.

– Посидьмо перед дорогою, – запропонував я і першим вмостився в старому кріслі. – До мого потяга ще більше двох годин.

– Ти ж пиши мені, – вкотре попрохав я друга. – У Володимир на пошту, до запитання. А якщо вступлю у Львові до політехнічного, дам тобі свою нову адресу. І книги, які обіцяв, теж вишлю. Тарас писав, що зможе їх дістати.

Зі своїм гімназійним другом Тарасом Микитюком я переписувався досить часто. Той теж закінчив навчання в ліцеї і збирався вступати до Львівського університету. Я з нетерпінням чекав зустрічі з Тарасом у Володимирі, куди він мав приїхати перед вступними іспитами. Повернутись додому після навчання в ліцеях мали також Улас і Йоська.

– Що ж, пора, – перервав я мовчанку. – До вокзалу ще з годину добиратись.

На пероні залізничного вокзалу, звідки мав рушати потяг на Ковель, я раптом побачив Ельжбету. Після тієї пам’ятної розмови в парку стосунки між нами ставали все прохолоднішими, і зрештою ми перестали зустрічатись. Ельжбета була ображена чи, може, вдавала з себе таку. Я ж вирішив, що коли вона захоче бути зі мною, то повернеться. Коли ж ні… Я мучився, не спав ночами, але пристати на пропозицію коханої, поступитися власною гідністю не міг. Згодом я довідався, що Ельжбета почала зустрічатися з офіцером, якого перевели на службу у Вільно. І вирішив викреслити її зі свого життя. Та виявилось, що це не так просто.

Ельжбета вгледіла мене і рушила назустріч. Вона високо тримала голову і злегка посміхалась, дивлячись мені у вічі.

– Вже від’їжджаєш? – замість привітання запитала горда панянка, подаючи мені руку в мереживній рукавичці.

Я галантно поцілував цю напарфумлену рукавичку і враз усвідомив, що близькість Ельжбети не викликає у мене ніяких почуттів.

Міколас, ввічливо вклонившись, мовчки відійшов.

– Так, – приязно відповів я. – Спочатку додому, потім до Львова, здавати вступні іспити в політехнічний інститут.

Ельжбета опустила погляд, але за мить знову звела його на мене, гордо скинувши голову.

– Скажи, Владзю, ти ще кохаєш мене?

Як і тоді, під час нашого першого знайомства в аудиторії, слова самі злетіли з моїх вуст – наче мимо моєї волі:

– Я, як і раніше, зачарований тобою, Ельжбето. І навіть більше… Але в душі щось мені підказує, що це вже не кохання…

Легка тінь чи то жалю, чи гніву промайнула на обличчі красуні.

– Дякую за відвертість, – посміхнулась вона холодною посмішкою. – Хай щастить у житті, Владзю… Володьку.

– І тобі, Ельжбето…

Як же бентежать душу краєвиди і запахи рідної землі після довгої розлуки! Яким милим серцю видається родинне гніздо, що в нього ти, наче той бусол, повертаєшся з далекого краю в очікуванні спокою і любові, котрими, здається, наповнене все у цій найкращій на світі місцині, де народився і виріс. І відчуття, які охоплюють тебе, коли потрапляєш в її материнські обійми, певно, є одними з найвищих проявів людського щастя.

Цілий тиждень я насолоджувався спілкуванням з рідними і красою природи, в яку так гармонійно вмальовувався наш хутір Капітулка. Я розмовляв з предковічними дубами, притуляючись до ребристої кори їх потужних стовбурів по-чоловічому, спиною, і просячи у них, як віками просили мої пращури: «Дубе, дубе, дай мені сили». Гладив руками стебла посіяних батьком пшениці і жита, які вже ось-ось мали заколоситись. Залазив у найпотаємніші хащі Капітульського лісу, де наливались життєдайними соками грибниці, про які знали лише я та мої близькі. Ходив до недалекої Турії, щоби помилуватись, як викидаються з її поверхні великі круглі карасі, виблискуючи на сонці золотою лускою, та послухати водяні перемовини джерел. І все це насичувало мене такою енергією, що, здавалось, я готовий був злетіти в небо разом із буслами, які звили гніздо у нас на стайні. А ще любов’ю, якою я щодня обдаровував своїх рідних і яку вихлюпував вечорами у грі на скрипці.

На сьомий день після приїзду з Вільно я поїхав з батьком до Володимира. Найперше зайшов до Микитюків і застав вдома самого Тараса. Після обіймів і найголовніших запитань-відповідей Тарас повів мене до себе в кімнату і щільно зачинив двері.

– Володьку, – враз споважнівши, мовив Тарас, – я вже другий рік перебуваю в лавах ОУН. Зараз настає час долучати до нашої боротьби якомога більше молодих патріотів. Ти готовий?