Розуміючи, що втікати звідси нікуди, я вся віддалась роботі. Я любила тварин, і це допомагало мені справлятись з важкою працею. Та усвідомлення того, що я працюю на окупантів, не давало спокою. Я думала про побратимів, у яких, може, не вистачає продуктів, про Миколу, котрий десь воює на фронті, і в такі хвилини мені хотілось спалити цю ферму разом з її пихатими господарями.

За півроку фрау Фрікель, дружина господаря, призначила мене старшою на свинофермі. Ніяких преференцій мені це не давало, однак сама фрау Фрікель стала поводитися зі мною привітніше і навіть час від часу спілкуватись на різні теми. Від неї я довідувалась про події на фронті і новини в самому Рейху. Вершиною довіри господині до мене стала її розповідь про сина, який воював на Східному фронті. Фрау Фрікель дуже переживала за свого первістка, якому було десь під тридцять років і який ще навіть не був одружений. Сама фрау, з її слів, була якогось графського роду і бажала для свого улюбленця такої ж вельможної нареченої. Те, що він був сином власників свиноферм, її не знічувало.

Наприкінці наступного року додому у відпустку приїхав і сам Фрікель-молодший, який був поранений на фронті і лікувався в дортмундському госпіталі. Наступного ж дня я зіткнулась з ним біля будинку господарів, коли йшла доповідати фрау Фрікель про результати чергового опоросу свиноматок.

Вернер Фрікель виявився худорлявим блондином непримітної зовнішності з великими залисинами на скошеному чолі. Побачивши мене, він став як укопаний. Я хотіла прошмигнути мимо, але молодик зупинив мене запитанням:

– Перепрошую, ви тут працюєте?

– Так, – коротко відповіла я, намагаючись пройти далі.

– Ви розмовляєте німецькою? – не вгавав незнайомець, у котрому я вже впізнала сина господині, зовнішність якого та мені описувала не один раз.

– Не дуже добре, – навмисне кострубато склала я фразу, клянучи себе за те, що з’явилася тут саме зараз.

– Ви полонили мене своєю красою, фройляйн, – мовив молодий господар і, галантно вклонившись, відрекомендувався: – Вернер, Вернер Фрікель.

Всі подальші дні, аж до кінця відпустки, Вернер не давав мені спокою. Він не домагався мене, навпаки, був ввічливим і галантним, проте його настирливі залицяння доводили мене до відчаю. Моя мама, бачачи це, порадила потерпіти, поки Вернер не поїде на фронт. Зрештою, все могло бути набагато гірше, а заступитись за мене тут було нікому.

За день до закінчення відпустки Вернер навідався до нас на ферму і якось вибачливо попросив мене прийти ввечері в сад для важливої розмови.

– Я завтра від’їжджаю на фронт, тож сподіваюсь, що ти мені не відмовиш, Маріє, – тихо мовив Вернер.

І я погодилась.

Ввечері, як тільки ми зустрілись, Вернер Фрікель, не мовивши слова, вийняв з кишені золотий перстень і, взявши мене за руку, насадив його на палець.

– Цей фамільний перстень я маю подарувати дівчині, з якою бажаю заручитись, – сором’язливо сказав він, цілуючи мою правицю. – Він твій, бо я покохав тебе, Маріє.

– Що ви! – ошелешено крикнула я, намагаючись зняти затісний перстень. – Я ж лише ваша наймичка, гер Фрікель. До того ж я вас не кохаю. Ви хоча б задля годиться про це у мене запитали.

– Якщо повернусь живим, – ніби не чуючи мене, мовив Вернер, – я буду наполягати, щоб мати зробила тебе економкою. Тоді ми зможемо одружитись. Можливо…

Не слухаючи далі нав’язливого бурмотіння, я відскочила від молодого Фрікеля і чимдуж помчала до помешкання, в якому проживали примусові робітники.

Наступного дня Вернер Фрікель не прийшов попрощатись. Натомість увечері, провівши сина, мене викликала до себе фрау. Йдучи до неї, я вже вкотре намагалася зняти з пальця злощасного персня, але він наче вріс у тіло.

Коли я зайшла до кімнати господині, та, не привітавшись, схопила мене за руку і спробувала зняти з пальця перстень. Коли це їй не вдалося, фрау відштовхнула мене від себе і закричала, бризкаючи слиною:

– Нікчемна слов’янко! Ти зачарувала мого сина, але тобі ніколи не стати його дружиною. Ти представниця нижчої раси, а наш фюрер заборонив шлюби шляхетних арійців з недолюдьми. Тож мерщій віддай фамільного персня і йди годувати свиней. Бо доведеться його зняти разом з пальцем.

Я відчула, як звужуються мої очі, а тіло напружується, наче перед стрибком. У цю мить я, мабуть, нагадувала молоду рись, чию назву колись взяла собі за псевдо. Фрау Фрікель перелякано позадкувала. Неймовірними зусиллями, здираючи шкіру, я таки зняла з пальця подарованого Вернером персня і кинула його на підлогу.

– Ваш син силоміць насадив його мені на палець, – ледь стримуючи себе, крижаним тоном мовила я. – Я сказала, що не кохаю його. Я ніколи не зможу покохати ворога…

Не чекаючи дозволу, я рушила до дверей.

– Ти куди?! – верескнула мені в спину фрау. – Я ще не відпустила тебе, наймичко.

– Йду годувати свиней, – повернувши до господині голову, спокійно мовила я. – Адже моя справа – годувати свиней, чи не так?

За півроку фрау Фрікель отримала повідомлення, що її син Вернер Фрікель героїчно загинув на Східному фронті. А ще за півроку у Дортмунді були союзницькі війська антигітлерівської коаліції. Того дня, коли на ферму Фрікелів приїхали американські військові конфісковувати свинину для потреб армій, господиня покликала мене до себе. Після загибелі Вернера вона дуже постаріла, стала тихою і мовчазною. Не мовивши ні слова, вона дістала зі скриньки для прикрас того самого фамільного персня і простягнула мені.

– Візьми його, – глухо зронила фрау, – він твій. Прошу тебе, Маріє. І пробач мені.

– Ні, – похитала я головою. – Він мені ні до чого.

– Вернер кохав тебе. Його немає. То навіщо мені цей перстень? Візьми його, благаю.

Стара німкеня вклала перстень у мою долоню і міцно стулила її, ніби намагаючись там його надійно заховати.

– Тебе чекає далека дорога, попереду все життя, – стомлено похитала головою фрау Фрікель. – Він тобі ще знадобиться. І тоді ти, може, згадаєш про Вернера…

W

Починалось літо 1945 року. Війна в Європі вже закінчилась, і тисячі колишніх в’язнів концтаборів та «остарбайтерів», яких звезли у великий табір для інтернованих під містом Ессен на заході Німеччини, з нетерпінням чекали, коли зможуть повернутись додому. Та серед них було немало й таких, для яких повернення на Батьківщину означало подальшу неволю, а то й смерть. Насамперед це стосувалось вихідців з України, які належали до патріотичних організацій чи воювали в Українській повстанській армії. А таких у цьому таборі виявилось досить багато.

Представники ОУН, які налагодили зв’язки з союзниками, з самого початку створення на звільнених територіях таборів для інтернованих розпочали активну діяльність зі згуртування та підтримки українських патріотів, які там опинились. У кожному із таких таборів за короткий термін було створено щось на кшталт координаційних центрів, які опікувались вихідцями з України. Був такий центр, чи, як його назвали засновники, «рада», і в таборі для інтернованих під Ессеном.

Я потрапив у цей табір з першою хвилею в’язнів, тож не дивно, що незабаром теж увійшов до складу такої координаційної «ради». Спочатку, коли людей у таборі було відносно небагато, виявляти своїх серед новоприбулих було не складно. Тим паче що союзницьке керівництво табору всіляко цьому сприяло. Та коли табір розширили і до нього стали прибувати все нові і нові мешканці, робота українських координаторів значно ускладнилась. На прохання «ради» комендант табору виділив для її потреб окреме місце у новозбудованому бараці. Оголошення про те, де розміщується цей своєрідний штаб української «ради», розклеїли при вході у табір, біля адміністративних будівель і навіть транслювали по табірному радіо. Тепер новоприбулі українці вже зголошувались, приходячи безпосередньо до приміщення «ради». З часом це приміщення, досить велике за площею, українці стали використовувати для загальних зібрань чи на свята.

Того дня я з самого ранку якраз і займався тим, що готував приміщення для посиділок з приводу Зелених свят. У табір нещодавно привезли кілька десятків українців, які були на примусових роботах на фермах під Дортмундом, і в «раді» вирішили поєднати святкування зі знайомством з новими земляками. Очільник «ради» побратим Микита домовився з комендантом табору про проведення до нашого штабу радіозв’язку, і тепер я з американцем Джоном з адміністрації встановлював гучномовець. Після обіду окрім новин, які щодня передавали по табірному радіо, мали ще транслювати виступ пана Микити.