Коли гучномовець уже було встановлено, до приміщення заглянула весела дівчина Настя, яка теж була в «раді», і таємничим голосом сповістила, що на посиділках усіх чекає «сюрпрайз» від нових дівчат. Знаючи, що Настя все одно викаже новину, я вдав, що це мене не цікавить.

– Ти не хочеш знати, що вони придумали? – заокруглила очі Настя, згораючи від нетерпіння про все розповісти.

– Та ж скоро самі побачимо, – стримано усміхнувся я, розставляючи з помічниками столи і стільці. – Чого поспішати?

– Та ти не уявляєш, які молодці ці східнячки! – захоплено крикнула дівчина. – Вони… вони готують справжні вареники з сиром! Обіцяють гарячими принести до столу…

Такого я не очікував. Мої улюблені вареники з сиром! Як це вони спромоглись приготувати їх у таборі? Я вже був готовий іти розцілувати кожну з цих господинь.

Ближче до полудня приміщення почали заповнювати чоловіки і жінки. Майже кожного з них я вже знав в обличчя. Це була переважно молодь, юнаки і дівчата з Волині, Галичини, частково з Поділля. Нові мешканці табору все не з’являлись. Коли раптом двері широко відчинились і через поріг одна за одною переступили три дівчини з великими тарелями в руках. Вони стали півколом і одночасно вклонились присутнім.

– З Трійцею святою, дорогі побратими, – глибоким приємним голосом мовила та, що стояла посередині і була у вишитій сорочці. – Пригощайтесь варениками, та й будемо знайомитись.

Під захоплені вигуки присутніх троє дівчат рівномірно розставили на столах тарелі, на яких парували гори вареників, тільки-но, видно, з окропу.

Я дивився на дівчину у вишитій сорочці, намагаючись згадати, де бачив це іконописне обличчя, чув цей спокійний глибокий голос. Та, зустрівшись з нею поглядом, я відразу все пригадав. Це були обличчя і голос дівчини з того мого загадкового сну останньої ночі перед визволенням з концтабору, яка поманила за собою і зникла. Тепер вона повернулась і стояла переді мною, невідривно дивлячись у вічі. І я раптом подумав, що коли вона таки повернулась, прийшла не уві сні, а в дійсності, то це, мабуть, доля.

Посиділки закінчились, вже давно всі розійшлись, а ми удвох все сиділи навпроти одне одного – і говорили, говорили. Марійка Білоус, мов на сповіді, розповідала мені, людині, яку вона ще кілька годин тому не знала, все про своє життя і слухала мою сповідь, таку ж довгу і щиру. Кожен з нас відчував, що тут, у таборі, доля робить нам найдорожчий подарунок. Просто час для найвирішальніших у нашому житті слів ще не настав.

У таборі для інтернованих під Ессеном ми пробули до кінця Другої світової війни, коли у вересні 1945 року капітулювала Японія. Тепер щодня ми були разом і своє майбутнє бачили лише обопільним. Як у тому моєму віщому сні, вирішився і напрямок нашого подальшого спільного життєвого шляху.

– Ні тобі, ні мені немає вороття додому, – сказала на моє запитання, яке найбільше мучило мене увесь цей час, Марійка. – Але удвох нам легше буде дбати про нашу Україну, де б ми не були…

Ми вибрали Сполучені Штати Америки, шлях до яких лежав через Велику Британію.

Перед тим як покинути табір для інтернованих і їхати в далекі незнані світи, ми з Марійкою повінчались. Старенький священик, якого очільник табірної «ради» привіз із Ессена, поєднав нас у присутності Марійчиної мами і побратима Микити.

– Разом і в радості, і в горі, – в унісон з Марійкою повторював я за священиком, – доки смерть не розлучить нас…

W i М

Похилого віку кремезний чоловік з білим, мов сніг, волоссям і такою ж борідкою-еспаньйолкою сидів на терасі будинку з видом на озерне плесо і щось ретельно малював олівцем у блокноті. Закінчивши, він витягнув руку з блокнотом вперед і, роздивившись малюнок, задоволено посміхнувся. На блокнотному аркуші був зображений тризуб, на фоні якого кирилицею виписане вітання з річницею незалежності України. Слова «незалежність», однак, у тексті не було. Натомість посередині аркуша відразу впадало у вічі словосполучення «воскресінням України».

Чоловіка звали Walter Wowk, йому було майже дев’яносто років, понад сорок з яких він пропрацював архітектором у Міннеаполісі. Вже багато років поспіль він щодень виходив на цю терасу і щось малював чи креслив. І кожен такий малюнок, як і думки цього старого чоловіка, був пов’язаний з його історичною батьківщиною. Walter Wowk, Володимир Вовк, Володько з волинського хутора Капітулка любив її так само безмежно, як і в далекій молодості.

Двері на терасу тихо відчинились, і на порозі постала така ж сивочола немолода жінка невеликого зросту. Якийсь час вона з доброзичливою посмішкою дивилась на чоловіка, а затим покликала:

– Володю, іди обідати. Твої улюблені вареники з сиром уже на столі.

Чоловік повернув на голос голову, і його обличчя враз засяяло.

– Йду, Марійко, йду…

По обіді Володимир-Walter знову вийшов на терасу. Коли він вмостився у зручному кріслі і взяв до рук олівець і блокнот, з’явилась Марія і турботливо вкрила йому ноги пледом. Поцілувавши дружину у схилену до нього голову, чоловік розгорнув блокнота на чистому аркуші. Натренована багаторічними кресленнями рука впевнено розпочала малюнок у властивому йому стилі прямих ліній. Зверху великими літерами Володимир вивів слово «Україна». Під ним, окреслене хмаркою, з’явилось небо, а ще нижче – лан колосистої пшениці. Зліва під цим ланом він виписав ім’я Володимир, а справа – Марія. На якусь мить замислившись, він знову схилився над блокнотом і на межі неба і пшеничного лану вивів друкованими літерами: ДОКИ СМЕРТЬ НЕ РОЗЛУЧИТЬ НАС.

Ніби виконавши велику важку роботу, чоловік глибоко зітхнув і, відкинувши голову на спинку крісла, заплющив очі. «Як ти там, мій рідний краю? – тривожно думав Володимир-Walter, непорушно сидячи в кріслі. – Які ще випробування чекають на тебе?.. Які…»

Олівець випав зі знесиленої руки і покотився до дверей, які вже відчиняла стривожена Марія…

Овадне – Луцьк

2010–2015