У кінці вересня в Красивому з’явився перший продзагін. До обійстя ковалів Білоусів продзагонівці, яких супроводжував колгоспний активіст Пилип Матющенко, підкотили відразу на двох великих возах. Оскільки перша хвиля такого продовольчого пограбування селян стосувалась заготівлі м’яса, то забрали свиней, корову з телям і коней. Старий Білоус на той час уже хворів, а Іван, як завжди, був у Петриківці в кузні. Тож не було кому відстояти хоча б одного підсвинка для сім’ї, яка на той час складалася вже з семи чоловік. Та й хіба можна було вмовити чотирьох брутальних озброєних зайд вкупі з п’яним і знавіснілим від своєї тимчасової влади Матющенком? Оксана, притискаючи до себе дворічного Тарасика і втішаючи заплаканих Марійку і Вірусю, весь час мовчала, боячись, що слова видадуть її ненависть до цих нелюдів. Коли Іван ввечері повернувся додому, то першим його бажанням було відкопати нагана з набоями і застрелити Матющенка, як собаку. Та згодом він зрозумів, що це нічого б не змінило, а лише додало б горя його рідним. Курячи на вулиці самокрутку, що взагалі робив не часто, Іван скаженів від безвиході і жалю до дружини, дітей та батьків. Зрештою він усвідомив, що чекає людей після того, як «смоки» заберуть усі селянські запаси, і жахнувся. Але в його сім’ї все ж був шанс вижити, адже він працював у рабкопі, заробляв таку- сяку копійку й отримував пайок. І Іван поклявся собі, що врятує своїх близьких.
За місяць «смоки» нагрянули в обійстя Білоусів іще раз. Цього разу вони забрали все збіжжя, городину, харчі. Озброївшись металевими щупами, вони під орудою Матющенка пішли на городи за хатою і таки знайшли схованку, в якій старший Білоус закопав трохи пшениці, проса і ячменю. Це так розлютило продзагонівців, що вони залетіли в хату і почали хапати все: одежу, постіль, рядна. Забрали навіть Оксанин набір голок і білизну Івана, яку ще не встигли випрати.
Коли маленький, весь у ластовинні рудий солдат здер з ікон рушника, якого вишивала Оксана, і поніс його до воза, Марійка кинулась за ним і вчепилась у мамине рукоділля.
– Віддайте, це моя мама вишивала! – закричала дівчинка, тягнучи рушника до себе.
Малий «смок» скорчив злу гримасу, відразу ставши схожим на роздратовану мавпу, і так пхнув рукою дівчинку, що вона впала на землю і покотилась аж під хату.
Того вечора Іван додому не повернувся. Не прийшов він і в наступні дні. Оксана, заклопотана тим, як нагодувати трійко дітей, всі ці дні жила в передчутті неминучої біди. Ночами їй марилось, що Івана заарештували енкаведисти, і вона до ранку плакала в подушку. Та вранці переконувала себе, що він таки повернеться. Бо як же вона без нього з малими дітьми і двома недужими старими. Без його ласки й любові…
А за два тижні після того чорного дня, коли «смоки» забрали у них усе, до Білоусів зайшла сусідка Парася Терещенко, яка повернулась із Петриківки додому.
Зранку випав перший сніг, і жіноча постать у чорному, яку Оксана вгледіла на подвір’ї з вікна, видавалась якоюсь зловісною. З лихим передчуттям знесилена недоїданням Оксана ледь добрела до дверей.
– Його нема? – ставши на порозі, тремтячим голосом запитала жінка. – Його вбили ті нелюди?
– Іван вчора помер у нашій лікарні, – ніби з-за стіни почула Оксана голос сусідки. – Доктор сказав, що від внутрішньої кровотечі. Не їв нічого…
Парася простягнула Оксані клунок, який тримала поперед себе.
– Померлих зараз родичам не віддають, закопують неподалік від лікарні, – якось винувато сказала Парася. – Я покажу місце, якщо доживемо до весни. А речі його ось…
Оксана підсвідомо взяла клунка і міцно притисла його до грудей. Від замотаної в стару ряднину одежі йшов дивний кислуватий запах. Саме він, цей чужий, не Іванів запах остаточно знетямив Оксану. Вона випустила з рук клунка і впала на покритий снігом моріг.
Лише наступного дня, коли, трохи оклигавши, вона наважилась розв’язати клунок, аби хоч доторкнутись до одежі коханого, Оксана зрозуміла, звідки в ній взявся той кислий запах. У глибоких кишенях Іванових штанів було повно вже запліснявілої кукурудзяної каші. Цю кашу він, мабуть, відкладав, бо знав, що його рідні вже голодують.
Оксана взяла в руку грудочку каші і поцілувала. Поливаючи її сльозами, вона ніби знову почула голос Парасі: «Не їв нічого…»
Так вона просиділа годину, а може, й дві. Сльози висохли. Міцно стуливши губи, Оксана вкотре повторювала подумки, наче заклинання: «Ми повинні вижити. Ми повинні…»
Сковане морозами і голодом Красиве чахло і вмирало, мов квітка, яку вирвали з поживного ґрунту. В сім’ї Білоусів першими, ще до Різдва наступного, 1933 року, відійшли найстарші. Батько Івана занедужав ще раніше, а після погрому, вчиненого в їх обійсті продзагонівцями, взагалі не вставав з ліжка. А мати… Мати навіть ту мізерну дещицю полови, яку Оксана згрібала в засіках і варила, потайки ділила між Марійкою, Віронькою і Тарасиком. Та найменшого це не врятувало – відразу після Стрітення не стало й Тарасика. Могилку для його виснаженого, зі здутим від голоду животиком, тільця Оксана з Марійкою копали у замерзлій землі в кінці городу цілий день. Засипавши мілку яму мерзлим груддям чорнозему, Оксана з донькою ще з годину, знесилені, не могли зіп’ястись на ноги, спроможні лише на хрипкий плач, який радше нагадував скигління двох забутих усім світом голодних собаченят.
До початку весни вимерла половина Красивого, переважно ті, хто не записався до колгоспу, а отже, не мав навіть благенького колгоспного пайка. Врятувати Марійку з Віронькою і вижити самій Оксані допомогло знання трав, які їй дали мама і бабуся. Пам’ятаючи, де і які з них росли на городі та на межах, вона з останніх сил заступом викопувала їстівні корінці рослин, варила їх, а то й просто терла на тертці і робила цілющі салати, помічні від цинги, виразки та малокрів’я. Коли потеплішало, Оксана з коріння козельця, якого біля них росло особливо багато, товкла в ступі щось схоже на муку і пекла млинці. А як настали сонячні дні, то брала на руки легеньку, мов пір’їнка, Віроньку і у супроводі худющої Марійки йшла до недалекого сільського ставка. Там садовила своїх дівчаток на сухому горбочку, вже покритому зеленою травичкою, а сама лізла в воду рвати біля берега молоді пагони очерету, в яких багато поживних речовин і вітамінів. Коли перший раз Оксана побачила, що навколо її дівчаток трава стала наче вискубана табуном гусей, вона мало не зомліла од відчаю. Марійка з Віронькою… паслись. Тоді й подумала, що, рятуючи своїх дітей від голоду, вона повинна порятувати їх і від можливого божевілля.
На початку травня, коли Оксана у відчаї вже збиралась записуватись до колгоспу, до неї приїхала мати. Сказала, що протягом усієї зими в неї було передчуття, що з сім’єю доньки сталось щось погане, та з лікарні, де вона працювала, не відпускали.
– Збирайтесь, – наказала, наплакавшись та нажурившись, Уляна, – поїдемо у Звенигородку. Тепер там буде ваш дім.
– Бабусю, – якось не по-дитячому вимогливо запитала раптом Марійка, – а та Звенигородка теж Україна?
– І Красиве, і Звенигородка, і ще багато-багато міст і сіл – то все наша Україна, дитинко.
– Бо я хочу лише в Україні жити, – рішуче мовила мала, і на її виснаженому личку Оксана побачила Іванову непоступливість. – І боронити її від тих, хто морить людей голодом.
Оксана з матір’ю стривожено переглянулись, та за мить змовницьки усміхнулись одна до одної.
Уляна міцно пригорнула до себе онуку і стиха мовила:
– Дасть Бог, ти будеш жити в тій Україні, в якій всі люди стануть заможними і щасливими.
W
Квітневий ранок був по-літньому сонячним і теплим. Вийшовши з підворітні двоповерхового будинку на вулиці Костюшка, я окинув поглядом безхмарне небо і задоволено посміхнувся. Погода чудова, тож заздалегідь обумовлений з Ельжбетою відпочинок у міському парку таки відбудеться. Бо моя примхлива на негоду панянка попередила, що в дощ вона з дому ні ногою.
З того часу, як мене без іспитів (директор гімназії дотримав свого слова) прийняли у вільненський ліцей з архітектурним ухилом, я квартирував у цьому будинку в пані Крістіни з однокурсником Міколасом Салосом. За комірне платила гімназія, тобто держава. Щоправда, лише за тих ліцеїстів, котрі приїхали з інших кресів Жечі Посполитої і навчались на відмінно. Тож майже весь свій час я присвячував науці, котра, як і в гімназії, давалась мені легко.