Від роздумів мене відволік стук якогось предмета об стіл і дзенькіт скла. Звівши погляд, я побачила Солодовнікова, який ставив на стіл тарілки. Поряд з ними стояли почата пляшка коньяку і два стакани. Сам господар був уже добряче збуряковілий. Мабуть, поки я читала, встиг прикластись до пляшки.

– Якщо другий стакан ви поставили для мене, – різко встаючи зі стільця, крижаним тоном кинула я, – то надаремно. Я не вживаю навіть вина.

– Як тобі зізнання? Вражає деталями? – Солодовніков, наче не почувши моїх слів, взявся наливати коньяк.

– Мені видається, що це фальшивка, Іване Васильовичу.

Я стояла за стільцем, міцно тримаючись руками за його спинку і відчуваючи, як душу наповнюють гнів і відраза.

– Фальшивка?!

Солодовніков раптом зірвався на крик і, підійшовши до стільця, яким я відгородилась від нього, люто вирячився на мене почервонілими очима.

– Та ти знаєш, що за такі слова можеш опинитись отут, – він тицьнув пальцем кудись у підлогу, під якою в підвалах, напевно, і були енкаведівські катівні, – звідки шлях тільки на той світ? Ти – донька ворога народу, і зараз від мене залежить, будеш ти там чи ні. Зрозуміла?

В мені не було страху. Може, тому, що у моїх жилах текла кров мого батька, гайдамаки Зайди. А може, ще й тому, що я усвідомлювала свою владу над цією людиною?

– Я не боюся вас! – гнівно кинула я, дивлячись у налиті кров’ю очі цього Івана Васильовича. – Випустіть мене звідси!

З Солодовніковим раптом щось сталось, ніби в ньому тріснув якийсь стрижень. Він похнюпився і, зробивши крок уперед, опустився переді мною на коліна.

– Пробач мені, Марієчко, пробач. Не знаю, що на мене найшло. Це все ця клята робота. Ти ж знаєш – я кохаю тебе…

– Іване Васильовичу, – вже спокійно мовила я, – мені потрібно додому, завтра на заняття.

– Так, так, – скочив на ноги Солодовніков, – зараз уже йдемо.

Він якось несміливо наблизився до мене і тихо промовив:

– За кілька днів я їду на навчання до Москви. Чи можу я розраховувати на твоє прощення, Марієчко?

– Якщо ви його заслужите, Іване Васильовичу…

– Солодовніков від’їжджає післязавтра, – мовила я, відчуваючи, як злегка напружилась Миколина рука, в якій він тримав мою долоню. – Я думаю, що мені варто провести його на вокзал.

Ми йшли тихою алеєю парку, і збоку виглядало так, ніби пара закоханих туркоче про свої ніжні почуття.

– Так, – після паузи схвально мовив Микола. – На вокзалі буде багато людей, та й колеги Солодовнікова, мабуть, прийдуть його провести. Всі побачать, що ти проводжаєш його, і зроблять потрібні нам висновки.

Він глянув на мене поглядом, у якому читались любов і захоплення.

– Ти стаєш справжньою розвідницею, Марійко. Не заздрю я цьому Іванові Васильовичу…

Прощаючись зі мною на залізничному вокзалі, Солодовніков раптом сказав:

– Коли закінчу навчання, заберу тебе в Москву. Ти створена для столиці, Марієчко.

W

Коли Тарас, Дарина і я знову зібрались у Петровій кімнатці-«кавалерці» з входом із внутрішньої тераси старого будинку на Городоцькій неподалік залізничного вокзалу, той найперше поділився приголомшливою новиною: з Берестейської в’язниці, у якій відбував довічне ув’язнення, втік Степан Бандера. Схвильовані такою звісткою, ми ще довго не могли заспокоїтись. Один з очільників ОУН, автор патріотичної промови на судовому засіданні у Львові, на якому його засудили до страти, Степан Бандера на волі! Ця подія стала для оунівців потужним імпульсом для продовження боротьби.

Петро також розповів, що до Львова Степан добирався з Береста волинськими лісами, і це розбурхало нашу уяву. Ввечері у своїй квартирі ми до пізньої ночі складали маршрут походу Степана Бандери через Західну Волинь на Львівщину. Зрештою, зійшлись на тому, що Степан з товаришами, які разом із ним втекли з в’язниці, ніяк не могли оминути Володимирський повіт, прямуючи на Сокаль, звідки їх уже допровадили до Львова побратими.

– Звісно, – зробив я припущення, – вони не заходили в міста, але з Ковельщини до нас мали б іти Свинаринським лісом…

Тарас усміхнено глянув на мене:

– Уяви, Степан Бандера з побратимами відпочиває в пущі нашого Вовчаку!

– До речі, – вже серйозно і задумливо продовжив Тарас, – кращого місця для вишкільного табору не знайти. Як вважаєш, друже?

Ми з Тарасом добре вчились, обидва були активістами студентського життя, тому від своїх викладачів отримували лише похвальні відгуки. Однак у наших навчальних закладах були ще відділи НКВД, партійні і комсомольські організації. І уникнути їх пильної уваги ми не могли.

В кінці першого семестру, вже перед канікулами, я вперше почув про катування і розстріли львів’ян у в’язниці на вулиці Замарстинівській. Студенти пошепки розповідали одне одному, що потрапити до цієї катівні можна навіть за наклепом сусіда, що слідство енкаведисти не проводять, а вибивають докази катуваннями і розстрілюють звинувачених просто у дворі в’язниці. Звичайно, це були лише чутки, проте були вони не безпідставними, бо атмосфера страху через щоденну ймовірність потрапити в лапи НКВД поступово охоплювала місто, наче вечірні грозові хмари. У моїй душі це неприховане устремління нової влади до тотального поневолення людей завдяки постійному відчуттю страху викликало чим далі, тим більш нестримне бажання супротиву. Не такого, яке буває спричинене якимось тимчасовими емоціями, а організованого, міцно зліпленого докупи, як цеглини на мурах старого городища. І усвідомлення того, що я, власне, вже і є частиною такого руху супротиву, додавало сили і впевненості.

На перші свої студентські канікули ми з Тарасом приїхали додому перед Різдвом. Атеїстична радянська влада замість Різдва пропагувала святкування новітнього Нового року і всіляких річниць. Та що могло замінити нам це величне християнське свято, прихід якого упродовж сотень років ототожнювався в свідомості українців з очищенням душі і сподіваннями на краще майбутнє?

На залізничному вокзалі у Володимирі нас зустрічав Улас. Після обіймів і розпитувань про дорогу Улас повідомив новину: знайшовся Йоська Фількінштейн. Вчора Улас отримав від нього листа з окупованої гітлерівцями Польщі. В ньому той передавав друзям вітання і натякав, що скоро повернеться додому.

Ми домовилися зустрітись у Володимирі на третій день Різдва. Тарас попрямував до свого будинку, який розташовувався неподалік вокзалу, а мене Улас повіз кіньми на Капітулку. Запряжені в широкі сани гніді конячки бігли Ковельським трактом, і я не відривав очей від засніжених просторів рідного краю. Коли в’їхали у Вербу, я зіскочив із саней і пішов з ними поруч. Так я пройшов більше версти до початку лісу, перед яким потрібно було повернути наліво на недалекий вже звідси батьківський хутір.

Свіжі сліди від саней, які вели від хутора, свідчили про те, що з нього вже сьогодні виїжджали. Нас побачили ще здалеку, бо коли ми наблизились на півверсти до обійстя, то з нього вибігли всі домочадці. Батько зняв шапку, оголивши вже майже зовсім лису лобату голову, мама по-жіночому підперла однією рукою щоку, другою витираючи ріжком хустки сльози, а навколо них з’юрмились, аж пританцьовуючи від нетерпіння, старша сестра Надя, брат Степан, молодші Ганнуся, Марійка і маленька Леся. Ганнуся таки не витерпіла і чкурнула назустріч улюбленому братикові. Я широко розкрив обійми, ніби намагаючись охопити ними відразу усіх своїх рідних разом з обійстям.

День добрий, моя родино! Христос рождається! Славімо його!

Ввечері я мав довгу розмову з батьком. Щільно причинивши двері у валькір, тато посадив мене біля себе і став розповідати. Тривога, яка відчувалась у кожному слові цього завжди спокійного і розважливого чоловіка, передалась і мені. Нещодавно приїжджали з районного центру, як тепер називали повітовий Володимир, розповідав батько. Розпитували про мене: як потрапив на навчання у Вільно, чому вирішив продовжувати навчання у Львові, а не там. Хто такі були ті двоє, не сказали. Але, певно, таки з того НКВД. Молодшому дуже приглянулась Надійка, то сказав, що може влаштувати її на роботу у Володимирі. Але в неї тільки початкова школа, грамоти замало, вона ж так і не захотіла в гімназії вчитись. Мати переживає. Боїться, що заберуть-таки Надю до міста. Церкву у Вербі закрили, сказали, що з початкової школи зроблять семирічку, і в церкві теж будуть вчитися діти. На різдвяне богослужіння підемо в Овадне, той храм поки ще залишають. Кажуть, що вже у цьому році створять у Вербі той колхоз, всіх господарів кличуть туди. Поки що добровільно. Але продовольчим податком нас вже обклали, зараз беруть так, як за Польщі, а далі, кажуть, буде видно. Восени, коли в селі збирали громаду, то якийсь воєнний з Володимира сказав, що українських націоналістів будуть карати на горло. «Буржуазно-націоналістіческую сволоч будєм душить в зародише», – так і сказав.