Я раптом подумав про те, що мій приятель став уже зовсім дорослим. Ми стали дорослими.

– Готовий, – не вагаючись, відповів я. – Тільки давай все по черзі…

Зрештою я залишився ночувати в Микитюків, і ми з Тарасом проговорили до пізньої ночі. Після довгої розповіді Тараса про завдання Організації Українських Націоналістів та її осередків я засипав приятеля запитаннями. Він був переконаний, що розпочата Гітлером війна невідворотня і для наших теренів і що попри всі жахіття, які вона принесе з собою, ця війна дає шанси у виборюванні української незалежності. Найперше – у знешкодженні большевизму у Великій Україні.

– На сході достатньо патріотів, аби підхопити прапор ОУН і об’єднати українців ідеєю боротьби за незалежність. Власне, вона жива там з часів УНР і гайдамаччини Холодного Яру. Та головну роботу нині, базу для майбутньої військової потуги ОУН, ми повинні робити тут, на заході. І у нас не так вже й багато часу.

– Згоден, – кивнув я, відзначаючи подумки, наскільки переконливо звучать з вуст мого приятеля слова про перспективи нашої боротьби. – Мені ще багато чому треба навчитись, зокрема і в тебе, друже. Проте і наше навчання у Львові теж потрібно продовжувати.

– Чим більше в наших лавах буде освіченої молоді, тим краще, – втомлено посміхнувся Тарас. – Тож дай нам, Боже, вивчитись і на адвокатів, і на архітекторів та інженерів…

Львів захопив мене насамперед багатством і красою архітектурного різноманіття. Натомість самі львів’яни видались мені спочатку надто вже спокійними, навіть якимись пригніченими своїми повсякденними турботами. Та це було лише перше враження. Потім воно докорінно змінилось, як змінився і сам Львів у вирі подій, які розгортались із калейдоскопічною змінністю.

1939 року я вступив на факультет архітектури Львівського політехнічного інституту ще за польської освітньої системи, а навчатися став уже за совєтської. Точніше, за совєтсько-польської, оскільки викладачами значної частини фахових дисциплін і надалі залишались польські професори.

Тарас теж став студентом, успішно склавши вступні іспити на юридичний факультет університету. А ось Улас вимушений був повернутись додому ще до іспитів. У нього раптово занедужав і помер батько, тож юнакові довелось звалити на свої плечі і господарку у Федорівці, і турботу про молодших братів і сестер. Окрім того, що він закінчив з відзнакою варшавський ліцей, нічого більше ми поки що не знали про Йоську Фількінштейна, оскільки на вакації до Володимира він так і не приїхав. На заході Жечі Посполитої почалось німецьке військове вторгнення, і ми побоювались, щоб Йоську не закрутило у вирі цих буремних подій.

Я поселився в Тараса на вулиці Левчанівській, зайнявши у просторій кімнаті з високими стелями місце Уласа, котрий співмешкав тут з другом упродовж усіх їхніх ліцеїстських років. Ця тиха вуличка з восьми будинків лежала неподалік від університету, відтак і до політехнічного інституту, що розташовувався на пагорбі за університетським парком, навпрошки було не більше версти. Хоча я обрав собі маршрут удвічі довший, аби погуляти зранку у парку-дендрарії, в якому росли дерева і кущі, котрих я ще ніколи не бачив.

Ще до початку навчання Тарас познайомив мене зі своїми новими друзями, Петром і Дариною, які теж були в лавах ОУН. Власне, як я зрозумів, вони і складали первинний осередок організації. Саме з таких невеличких, відокремлених з міркувань конспірації осередків і формувалась ОУН.

Головою осередку був Петро. Він, як і його двоюрідна сестра Дарина, походив з одного із сусідніх з Угриновом, де народився Степан Бандера, сіл. Тож багато знав про свого знаменитого земляка і залюбки цитував уривки з його промов та публікацій. Працював Петро на залізниці і з гордістю розповідав, що значна частина молодих львівських залізничників – це справжні патріоти України, які входять до лав або ж підтримують ОУН. Те ж саме говорила про своїх колег і Дарина, яка працювала на швейній фабриці.

– Ваше з Тарасом завдання, – сказав мені Петро під час першої зустрічі, – гуртувати у своїх закладах патріотів і залучати їх до лав Організіції Українських Націоналістів. Однак проводити цю роботу потрібно обережно і виважено. Краще залучити до нашої боротьби одного справжнього патріота, ніж десяток зрадників.

Ці переконливі слова молодого львівського залізничника я запам’ятав на все життя.

Початок навчального року майже збігся у часі з окупацією більшої частини Жечі Посполитої гітлерівськими військами і її капітуляцією. За попередньою змовою Гітлера і Сталіна, про яку в ОУН здогадувались, совєтські війська окупували так звані «східні креси» Жечі Посполитої, перенісши кордони СРСР в Україні від Збруча до Західного Бугу. У вересні 1939 року Західна Україна, окрім Буковини і Закарпаття, увійшла до складу Радянського Союзу.

Навчання у львівських вишах у зв’язку з приходом нової влади майже не переривалось, однак досить швидко набуло суттєвої трансформації. На факультетах запровадили курси лекцій з історії комуністичної партії СРСР, перед студентами чи не щодня виступали совєтські ідеологи та місцеві партійні активісти, які переконували молодь, що на терени поневоленої польськими імперіалістами Західної України нарешті прийшов справедливий суспільно-політичний устрій. Для виявлення серед студентів «ворогів народу» у цих навчальних закладах почали функціонувати спеціальні відділи НКВД. З Києва, Харкова, Донецька, а також з Москви до Львова сотнями стали з’їжджатись «ідеологічно вивірені» викладачі та науковці. Нова совєтська влада демонстративно показувала львів’янам і, зокрема, студентській молоді, що прийшла, аби залишитись на цих українських землях назавжди.

М

Весна цьогоріч прийшла в Черкаси раптово, наче чекала визначеного часу, аби за одну ніч проявитись бруньками на деревах та першими зеленими паростками різнотрав’я. А може, то мені, заклопотаній навчанням і підпільною роботою, так лише здавалось. Хоча у мене був ще один привід, аби відучора відірватись від справ буденних і помилуватись зеленим розмаєм навкруги та послухати пташиний спів. Напередодні Микола Покотило, проводжаючи мене із зібрання осередку ОУН, освідчився мені в коханні. Я не була заскочена цим зненацька, бо здогадувалась про його почуття до мене. Та одна справа, коли про це здогадуєшся, а зовсім інша, коли тобі говорять віч-на-віч і ти відчуваєш потужний струмінь енергії любові, що йде від серця до серця.

Я не була безтямно закоханою в Миколу, але любов до мене цього сильного духом юнака, яка проявлялась у кожному його погляді, слові і жесті, не могла не будити в моїй душі взаємного почуття. Я навіть не знала, чи було це справжнє кохання, проте достеменно знала, що можу довіряти цій людині, як самій собі. Однак між мною і Миколою тепер постійно намагався стати ще один чоловік, який, я відчувала, теж кохав мене. Та це його почуття було для мене великою загрозою. Бо цим чоловіком був «таваріщ с органов» Іван Солодовніков.

Соловніков не був би чекістом, якби не скористався єзуїтською тактикою завоювання своєї обраниці. Суть її була такою ж, як і сотні років тому, – залякати. Водночас Солодовніков всіляко виказував своє бажання допомогти, адже його метою було не знищити мене, а примусити відповісти на його кохання. Тож, зрозумівши, що розповідь про минуле мого батька не досягла бажаної мети, він вдався до інших підступних спроб. І черговим засобом впливу на мене цей Іван Васильович обрав мою наставницю Алевтину Михайлівну.

Я помітила, що протягом кількох останніх днів Алевтина Михайлівна була якась мовчазна і зажурена. На мої запитання, чи, бува, не сталось чого, вона лише хитала головою і переводила розмову на щось інше. Та якось ввечері Алевтина Михайлівна покликала мене до себе в кімнату і, посадивши поряд з собою, почала розповідати. Виявилось, що нещодавно на вулиці її перестрів Солодовніков і запропонував поговорити. Алевтина Михайлівна знала, що цей чоловік є так званим «куратором» їхнього училища від НКВД, тому відразу подумала про мене, адже їй було відомо про розмову Солодовнікова з її ученицею. І вона не помилилась. На лавочці Солодовніков вийняв з нагрудної кишені листа і мовчки простягнув його жінці.