Надія Гуменюк

Коханий волоцюга

Збірка оповідань

Синдром вічної любові

Вісім маленьких повістей про те, що непідвладне рокам, що не порівняти з актуальними подіями та бурхливим сьогоденням, бо воно не залежить від чинників часу. Вісім повістей про кохання.

Про «вовчкувату» Любку-однолюбку та почуття людини, затаврованої словами «не така, як усі»…

Про те, що гонить з дому в дорогу, але знов і знов повертає до жінки, яка чекає.

Про усвідомлення: дорогу та жінку неможливо пізнати до кінця, дорогу та жінку неможливо підкорити…

Про «заборонену» пристрасть — до чоловіка сестри…

Про дім без любові, що схожий на холодний акваріум з мовчазними рибами…

Про зраду своєму призначенню, про змарнований талант, а отже, і зраду самого себе…

Основна тема збірки малої прози Надії Гуменюк «Коханий волоцюга» — стосунки чоловіка та жінки. Письменник, який береться за цю тему, наражається на певну небезпеку. Він мусить бути гранично відвертим та особливо прискіпливим до нюансів і напівтонів. Від того він стає незахищеним, оголеним у своїй щирості. Це дуже складно — писати про кохання, хоча на перший погляд може видатися, що навпаки.

Якими є чоловіки у прозі Надії Гуменюк? Різними, як у житті. Але симпатії автора належать герою уважному та надійному, позбавленому егоїзму, з вуст якого легко злітають пестливі слова… Він делікатний, проте готовий до вчинків, а іноді й до самопожертви. І він не завжди зрозумілий для тієї, хто поруч.

«Що з ним діється останнім часом? Якийсь… як зламана іграшка… Ходить неприкаяний дощовим містом, а тоді вривається до своєї майстерні, замикається і пише, пише… Що? А хто його знає. Каже: те, що давно хотів, те, що треба встигнути, бо життя минає. “Минає, минає, русалонько! Я просто фізично відчуваю, як воно витікає з мого тіла. Впаде у Лету, і сліду від мене не залишиться. І що я скажу Всевишньому? Що змарнував його дар? Що прожив, як… Ні дитини, ні картини. Хіба що той твій портрет з волошками…”»

Вчасно зрозуміти одне одного, вчасно підтримати, надто у важливій справі життя — це є необхідною складовою у стосунках двох людей. То про що ж тоді повість «Волошковий монстр»? Як на мене, не так про кохання, як про змарнований талант. Про запізніле прозріння. Хоча, можливо, інший читач прочитає про інше.

Книжку варто розгорнути навмання. Щоб зрозуміти, чи вона твоя, чи виникне бажання її читати. Одного абзацу достатньо. Наприклад, такого.

«І який же я вам діагноз маю поставити? Синдром вічної любові? Чи, може, синдром глибокого звикання? У нашому з вами віці більше підходить друге. Бо кохання — то справа молодих, а далі воно плавно переходить у звичайнісіньку банальну звичку. Але треба мати мужність і відвикати…»

…Осінній сад. Сільська хата, притулок для немолодої сімейної пари, ці двоє щойно приїхали з міста. Жінка розпачливо перебирає ключі на долоні: не ті узяла… Але поруч чоловік («А якби тебе не було зі мною? — Таке скажеш — якби… Це неможливо — я завжди з тобою»). Попереду — останній акт у реалістичній п’єсі про цих двох, і хвороба все впевненіше почувається між ними третьою. Слова, сказані дуже давно — «у біді і в радості, поки смерть не розлучить нас» — наповнюються правдивим змістом, як запах жовтневого листя. І залишається надія.

«…навіть на останній стадії, коли хворі вже не пам’ятають і не впізнають нікого, до них іноді повертається пам’ять — ненадовго, всього на мить чи на кілька хвилин. Ніхто не може пояснити цю загадку хвороби Альцгеймера, ніхто не може спрогнозувати, коли це станеться. Але він буде чекати. День за днем, тиждень за тижнем. І коли Лінда на ті кілька хвилин повернеться в цей світ, вона не буде самотньою».

Кожна жінка, і та, якій вісімнадцять, і та, яка на півстоліття старша, кожна, кожна прагне колись, щасливої чи тяжкої хвилини, почути від чоловіка поруч:

«…чия любов не дожила до старості, тому просто не пощастило в житті. Правда ж, люба?»

Галина Вдовиченко

Вовчиця

Весільна перезва протяжно охнула, голосно хлипнула, хилитнулася вперед-назад, як ще не загуслий холодець у мисці, і зупинилася. Тільки хтось із музик, що пританцьовували позаду веселого юрмиська, гупнув ще разів два в бубон — невпопад і вже геть не до ладу. Молода інстинктивно вхопилася руками за округлий животик, хитро замаскований розкішним вельоном. Молодий оторопіло втупився поперед себе — у сіру прояву, що вискочила з осіннього туману, як Пилип з конопель, і закам’яніла посеред вогкої після нічного дощу дороги.

І звідки вона взялася? Невелика, зграбна, вуха сторчма, на лискучому з жовтуватими підпалинами хутрі краплі роси грають. У зеленкуватих очах не скільки дикої хижості, як молодої цікавості.

— Людойки-и-и! Добриї-і-і! Во-о-овк! — різонув тривожну тишу високий жіночий голос.

— Во-о-о-о-о-о-о-о-о… — покотилося вулицею.

— Оце перезва, колька їй у бік! Оце так перезва! Ха-ха! Скіко живу, не помню, щоб вовк весіллє переходив. Диви-но — став і ні руш.

Круглий чоловічок з кривими, як у кавалериста, ногами, голосно гикнув, зсунув набакир сірого картуза, розхристав руду куртку зі штучної замші, розкинув руки, ніби для обіймів, і непевною ходою п’яненького боцмана пішов від занімілого натовпу. Та кроків за три від дивного звіра зупинився, закинув руки за потилицю, клацнув обцасами грубих черевиків, спробував піти навприсядки, але заточився, ледь не впав — вирівнявся і зробив три притопи.

Звір не ворухнувся.

— Мекало-перемекало! Пропав ти, Луко, як сірко на базарі. Викраде зараз цей сірий зубатий кавалєр твою молоду — і шукай вітра в полі. А чого ж він сюди притарагунився? Чого? Тіко за молодою! — чоловічок зробив крок назад. — Трясця твоїй матері! Та це не вовк, а вовчиця. Нащо ж їй молодуха? Мо’, викуп за Гелю хоче? Треба задобрити, треба-треба, бо не пропустить, бий її кара божа! Бігме, не пропустить! Тут діло, знацця, сурйозне, мекало-перемекало.

Вовчиця повільно ворухнулася, тоді різко стрепенулася, струсила із себе краплі роси, повела вухами, якось знехотя оскалила міцні білі зуби і кресонула по занімілій перезві жовтим поглядом, ніби підтвердила: а таки не пропущу!

— Хе! — чоловічок ошелешено покрутив головою, опустив руки і враз протверезів. — От холєра болотяна! Ви-те бачили таке? Ще й ікла показує. Но-но! — посварився вузлуватим пальцем з чорним півколом нігтя. — Не вельми скалься. Ти одна, а нас он скіко — всіх не ковтнеш. А я… я той… посол доброї волі. Угу… Посол Гілько Курдик. От… Послів не кусають. Навіть на війні. А в мирне врем’я і поготів. Петраєш своєю сірою макітрою, що кажу? Освободи дорогу і пропусти весіллє. Не годиться перезві з дороги звертати чи назад голоблі повертати — поганий знак. Раз ми йдемо до хати молодої, значиться, мус прийти — до неї заячий скік зостався. Ви-те чуєте, важна пані в сірому жупані? — перейшов раптом на «ви», скинув картуза, сяйнувши круглою лисиною, і поклонився аж до землі: — Оступітеся-одчепітеся. По-доброму просимо. А ми вам за це — викуп… Хе-хе… Хоч сто грамів, а хоч — коровай з ковбаскою. А хоч — і їдне, й друге. А чого ж? За таку молодуху мона й поторгуватися.

Вовчиця перехилила голову набік, ніби й справді прислухалася до посла-самозванця та прицінювалася до викупу. Але не відступала. Косила жовтими очима на руки молодої. Чи то їй кортіло дізнатися, що та притискала ними під білим вельоном, чи так заворожив її блиск новенької золотої обручки на безіменному пальці.