— Стражники не мають побачити, що ти чогось боїшся, — повчала його, не відводячи магнетичного погляду від його очей. — Ти маєш поводитись як справжній веселий принц, якого завтра чекає шлюб. Будеш говорити з ними як пан, але доброзичливо.

Айок переміг себе. Прийшов із замкової кухні зі дзбаном і, ставши під дверима нареченої, розкуто промовив:

— Пора й вам випити за здоров’я завтрашніх молодих. Оце мій дар, дар принца своїм вірним слугам. Тут небагато, тож ви не вп’єтеся, але принаймні відчуєте смак вина….

Стражники невпевнено перезирнулися, але переконавшись, що поблизу немає нікого, хто міг би покарати їх за те, що вони п’ють на варті, вже за мить виривали одне в одного трунок. Гіркувате зілля додало вину смаку й запаху. Жоден зі стражників не помітив Буду, що сховався здалеку за колоною і спостерігав за всім, що діється, з понурим вдоволенням. Ось і здійснились його підозри. Тепер усі в Замку п’яні, але у нього, Буду, ще є напохваті четверо тверезих і пильних стражників на головних воротах… Він бачив, як вартові під дверима Люелле попадали й поснули міцним сном. І чекав.

— Уже час. Тікаймо! — долинув до Чарівниці голос її вихованки, цього разу такий неумисне різкий, що Чарівниця аж скулилась від болю. Однак швидко оговталась і знову зібрала всі свої сили. За мить у тому місці, де вона сиділа на пеньку, почав збиратись густий, молочно-білий туман і довгим білим язиком повзти до замкових воріт…

Люелле і Айок в одежі Урґхових пахолків прочинили двері кімнати-в’язниці. Щоб вийти, їм довелось штовхати двері з усіх сил, бо дорогу перегородили стражники, що безвладно лежали на підлозі. За мить утікачі вже збігали з вежі. Ось вони, стривожені, прокрадаються через яскраво освітлене подвір’я. Але ніхто з п’яних вояків, і тих, що були напідпитку, нічого не помічав, окрім барил з вином і пивом. Більшість уже спали й голосно хропіли там, де їх зморив сон. Інші белькотіли щось незрозуміле і знай перехиляли кухоль за кухлем. Вікна Урґхових покоїв світились — видно, й там тривала радісна учта.

…з подвір’я хлопець і Дівчина перейшли у понуру тінь фортечної вежі, що вела до головної брами. А за нею був розвідний міст. Брама, як завжди була замкнена, а четверо стражників, хоча й поглядали заздрісно на своїх п’яненьких друзяк, невтомно стояли на своїх місцях.

— Відчинити, за наказом Урґха! — закричав Айок, марно намагаючись приховати тремтіння у голосі.

— І куди це ви зібрались? — спитав доброзичливо один із вартових. — Не жаль вам того пива, що у барилах залишиться?

— І справді, куди це ви зібрались? — почули раптом отруйний, тихий голосок і з пітьми з’явилась постать Буду. — Наче ж завтра ваш шлюб? Невже вам хочеться на нього запізнитись? — шипів зрадник, водночас не приховуючи своєї радості. Ось знову він, єдиний з Урґхової свити, виявив пильність. Справді, заслужив своєї високої посади! Вартові й далі стояли біля брами, не надто дослухаючись до того, що каже Буду, бо ж боялись його безглуздої злоби і воліли стояти подалі. А що як він почує запах вина, якого вони скуштували ще перед тим, як вийти на варту?

— Одне моє слово — і ви вертаєтесь у Замок, — шипів Буду з неприхованою втіхою, спостерігаючи за переляком на обличчі Айока. Спокійне обличчя Люелле його занепокоїло, і тільки-но він зібрався гаркнути на стражників, як Істота з Пісні, що весь час дивилась йому в очі, ніби хотіла проникнути у всі його думки, раптом усміхнулась з якоюсь дивною зухвалістю.

…і тоді Буду у самій глибині свого мозку почув могутній Голос. Голос йому знайомий. Голос, що наче ніж, розрізав йому голову всередині:

— Мовчи, Буду, бо я тебе вб’ю, — говорив Голос у його голові. — Якщо захочу, спалю дотла всі клітини твого мозку, і тоді ти вже ніяк не прислужишся Урґхові…

Останньою думкою Буду — перш ніж перед його очима розіллявся болем пурпур — була думка, що це ж Голос Дівчини, що стоїть ось поруч, хоча вона ні на мить не розтулила рота. А потім нестерпно гострий біль, що свердлив його мозок, став ще нестерпніший — Буду знепритомнів і впав на землю. Усе це не тривало довше за кілька секунд. Єдине, що побачили вартові, — це Буду, що впав на землю, хоча до нього ніхто пальцем не торкнувся. Двоє вартових припали до нього. То один, то другий безпорадно гукали:

— Що з тобою, пане?.. Це Прем’єр-Міністр Урґха, от біда, все воно на нас окошиться… І що його з ним робити? Лежить, наче колода… геть непритомний…

— Краще віднесіть його в покої і покличте лікаря, — звелів Айок грубим голосом те, що підказала йому Люелле. — А ти поки що відчиняй браму, бо наш пан не вибачить запізнення ані тобі, ані нам, — наказав Айок третьому вартовому. Двоє стражників хутко віддалялись, несучи миршаве тіло Буду, тяжче, ніж зазвичай, бо непритомне.

— Гасло кажи! — огризнувся той, бо його вивело з рівноваги те, що діялося щойно. Тут Айок занімів, а його ноги аж підігнулись зі страху. Він забув про таку важливу і до того ж таку легку річ! Будь-який батьків вояк сказав би йому сьогоднішнє гасло, якби він здогадався про це спитати… Люелле відразу зрозуміла, що діється, і розпачливо впилась поглядом в очі вартового, щоб прочитати його думки. У світлі смолоскипів вони дивились на неї — невеличкі темні, ніби несамовиті. Врешті прочитала у них відповідь.

— Шлюб, — сказала спокійно, трохи змінивши голос на низький. — Гасло «шлюб», а тепер швидко відчиняй ворота і спускай міст, а то Урґх тебе відшмагає. Ми йдемо шукати ялівець на вінок нареченій, бо такий був звичай у її роді, і вона не хоче без нього йти до шлюбу.

Двоє стражників, що тягнули безпорадне тіло Буду, вже заходили до Замку. І знову втікачам пощастило, бо ніхто на подвір’ї не звернув уваги на це таки незвичне видовище. А може, всі подумали, що Буду також п’яний?..

Брама зі скрипом поволі розчинилась. У той же час на другий бік глибокого рову з гуркотом упав розвідний міст.

— А це що ще таке? О Боги, рятуйте… — зойкнув раптом стурбовано переляканий вартовий. — Над подвір’ям Замісу ясно, зорі на небі видно, а тут за ворітьми туман, наче молоко!

— Що ти плетеш? — спитав перелякано четвертий стражник, визирнувши за ворота, які зі скрипом прочинились ще ширше. — Боги, це, мабуть, не туман, а якісь чари! Може, краще би комусь сказати?..

Вартові із забобонним страхом втупились у густий молочний туман, що оповивав усе перед Замком, ніби поховальним саваном, затираючи і поглинаючи всі тіні, тіла й форми. Здивовані й перелякані вартові навіть не помітили, що двоє пахолків потонули в цьому тумані й відразу зникли з їхніх очей. Туман проковтнув їх — і зрозуміло було, що вже не віддасть.

— Цей лис Буду ні з того, ні з сього беркицьнувся, тут ще цей туман… і чого це оті двоє так відразу в нього залізли, не роздивившись, що й до чого… Я би ні за які гроші туди не поліз… чари якісь, чи що воно таке?.. — бурмотів один зі стражників.

— Йди-но краще і хутенько когось погукай, — озвався другий. — Не подобається мені це все. А ворота треба негайно замкнути, щоб цей чарівний туман не заповз до нашого Замку. Лихий знає, може, він людям якоїсь біди наробить?

Коли Буду отямився у своїх покоях ще перед тим, як з’явився придворний лікар, — брама вже була зачинена, а вартові даремно гукали когось із лицарів. Ті, упившись вином, хиталися і нічого не розуміли.

— Відчиняйте ворота, збирайте вояків, гукайте нашого короля! — марно кричав Буду.

Коли знову відчинили браму, туман за нею був ще густіший, ніж раніше. А десяток вояків, скликаних Буду, сяк-так трималися на ногах і відмовлялися сідлати коней. Вдивлялись у клуби туману остовпіло — і їх сковував жах. І хоча кожен здогадувався, що це чари — ніхто, навіть Буду, не знав, що Чарівниця до молочної густої барви туману додала ще духу страху, і тепер всюди розходились ці пахощі, подвоївши природний страх тих, що дивилися на цей туман.

— Кожен, хто тільки туди ступить, задихнеться, — перемовлялися вояки.

— Зовсім наче молоко, ні на крок не видно. Тільки скажений туди полізе…