— Це були Чари, — сказав Айок схвильовано й тихенько заспівав:

Дівчина слухала всім своїм єством, вбираючи кожне слово. Айок же і далі наспівував цю дивну Пісню з мінливим ритмом:

«Це я», — подумала раптом Дівчина перелякано, але відразу опанувала себе. Айок починав новий куплет:

— Годі, — раптом шепнула Дівчина. — Більше ні слова. Не хочу знати, що буде далі.

— Боїшся? — також пошепки спитав Айок.

— Так. Боюся. Бо це все таке неправдоподібне…

— Вони, Чарівниці, — почав з несподіваним натхненням Айок, — добре знали, що роблять. І не обтяжували тебе цими знаннями. А тепер ці знання лягли тягарем на тобі, як камінь, бачиш?

— Так. Я теж подумала те саме. Якщо Чарівниці не хотіли, щоб я знала Пісню Єдину до кінця, то, мабуть, вони мали рацію. Вони, майже завжди мають рацію, знаєш? Із цього уривку Пісні я, на щастя, почула тільки те, що вже довідалась у цьому Замку. Адже всі так голосно кричали на подвір’ї, хто я така і що мене треба спалити… А решту… решту правди довідаюсь, якщо мене не спалять і якщо прийде Час, — закінчила різко.

— Тебе не спалять, — сказав схвильовано Айок. — Тільки… тільки бачиш… вони поставили одну умову… Мені соромно сказати… Я тут справді не винен!

Дівчина засміялася, побачивши, як хлопець несподівано засоромився.

— Та кажи вже! Невже це щось таке страшне?

— Страшне. Для тебе, — зізнався Айок. — Я… я… би вчинив так, якби ти хотіла врятувати своє життя такою ціною. Я тепер можу для тебе все зробити, що тільки схочеш. Бо ти — Пісня, а ця Пісня — це все, що я люблю…

— Ти скажеш нарешті? — квапила його Дівчина.

— Мій батько не спалить тебе на вогнищі, якщо ти станеш моєю дружиною, — вигукнув Айок так швидко, що йому здавалося (принаймні він на це сподівався), що ці слова зовсім не прозвучали. І тоді почув сміх. Люелле сміялася. І було в її сміху трохи жорстоких кпинів і трохи щирих веселощів. Айок відчув раптом величезний смуток. Люелле, мабуть, помітила, як змінилось його обличчя, бо споважніла, а її сміх урвався.

— Не гнівайся, — сказала вибачливо. — Ти, мабуть, сам знаєш, що це неможливо. Чарівниці, напевно, не виховували мене для того, щоб я стала твоєю дружиною, а я… я хотіла би здійснити їхні сподівання. Я тільки тепер побачила, що це не лише їхні власні сподівання. Вони вели й ведуть мене стежками Пісні Єдиної. А я маю просто йти і ніде не збочувати, розумієш?

— Так, — прошепотів Айок. Щось і далі стискало йому горло, а очі в нього наповнені були смутком. Відчував більший біль, ніж тоді, коли з нього глузував батько за те, що він такий миршавий. Вона, Люелле, безперечно, мала рацію, але невже треба було доводити це саме так? Глузливим сміхом? Тим більше, що він, Айок, сам чудово розуміє, наскільки пропозиція смішна.

— То ти допоможеш мені втекти? — спитала Люелле.

— Так, — хлопець відігнав сумні думки. — Тільки нам треба вигадати якийсь розумний спосіб, а на це ще в нас є трохи часу. Наш шлюб має відбутись за тиждень. До того ми повинні вдавати, що обоє його хочемо. Тож у нас є рівно п’ять днів, аби вигадати, як тобі втекти, — так, щоб це було напевно і надійно. Пам’ятай: якщо нас схоплять, то вже ніщо не врятує… Я… що ж, я небагато значу, але ти повинна жити.

— Ти також повинен жити, — шепнула Люелле, усміхнувшись, і поклала руки на руки хлопця, образа якого розтанула від цього дотику. — І тому ми повинні втекти разом.

— Так, але куди? — розсудливо спитав Айок. — До Арджани немає сенсу, якщо тебе спіймали там… — і раптом замовк, згадавши, що це лише його провина. Бліде обличчя залляв яскраво-червоний рум’янець. Дівчина вдала, що не бачить цього, хоча, дивлячись в очі хлопця, вже давно читала з них все, як з розгорнутої книги.

— Ми втечемо у Високі Гори, — запропонувала. — І там ти відчуєш смак справжньої свободи.

— Але… але у Високих Горах привиди, — пробурмотів хлопець. — І здається, там ще живуть воскреслі упирі! Краще ходімо у Пустелю до Пустельника. Він добрий і лагідний — так мені мама колись казала.

Люелле глузливо засміялась:

— У Високих Горах привиди лякають тільки Загарбників! А ти йдеш туди зі мною, з королівською дочкою! — сказала, гордо випроставшись. Очима уяви вже побачила на своєму чолі корону й усміхнулась. Не помітила, що хлопець перелякався.

— Я також… я також Загарбник… до того ще й син короля Загарбників.

— Не бійся, я тебе захищу, — ласкаво сказала Дівчина. На зміну першому відчуттю величезного обов’язку, який їй випав разом зі знанням про те, хто вона така, прийшло марнославне вдоволення. Думка про те, що вона, мала жебрачка, яка разом з Опікунками блукала дорогами й бездоріжжями цієї країни, — королівна, чиїх прав на Велике Королівство ніхто не сміє заперечити, почала їй подобатись.

Тим часом хлопець думав, що навіть якби з ним мало щось трапитись, навіть якби він мав віддати життя у цій несподіваній пригоді — він на це готовий. Він допоможе Пісні й заразом спокутує свою зраду.

Коли Айок вийшов, настрій Люелле змінився, і вона знову почала ходити своєю кімнатою-в’язницею. У втечі не була впевнена. Хоча в очах хлопця прочитала щирість і бажання допомогти їй, не вірила, що він це зможе. Адже побачила також непостійність характеру, слабкість та лякливість. Боялась, щоб він не підвів в останню мить. Проте іншого порятунку не було. Її Опікунка досі мовчала. Або сталося щось дуже погане — або Люелле занадто рано повірила у свої здібності. Може, Чарівниця зараз в Арджані чекає на неї, а вона, Люелле, не вміє з нею порозумітися у цей таємничий спосіб?

Ах, якби у цій кімнаті шибки були не такі товсті, вона могла би покликати якогось птаха, навіть здалеку. Хай би він полетів до Палацу Королів і приніс вісті! На жаль, впоратись із таким товстим склом могла би тільки справжня Чарівниця. Вікно також спотворювало те, що було надворі, й руїни Арджани видавалися понурими й зловісними. Спроквола надходила ніч. Друга ніч у неволі в замку Урґха XIII. І четверта ніч далеко від Чарівниці.

Ніч запала також у руїнах Арджани і прокралась до Тронної Зали у Палаці Королів. Зелено-жовті змії спали на кам’яних лавках і тихо сичали у напівсні. Одна з них, що обвила кам’яну голову лева, раптом завмерла і голосно, мелодійно зашипіла: щось заворушилося під троном.

Чарівниця, що досі лежала непорушно, підвела голову, а її заплющені повіки легенько затремтіли. Обличчя поволі ставало смаглявим — як завжди. Ось Чарівниця розплющила очі, і тут же змія, що спала разом із нею, виповзла зі сховку під троном. Виповзала мляво, бо хоча й це тіло відгонило карадормом, воно також зберегло запах лісів, полів і гір — а ці запахи у холодну зимову пору були для змії приємними.