Чарівниця потягнулася і з певними зусиллями почала отямлюватися. За мить вона вже стояла посеред Тронної Зали і роззиралась довкола. Коли побачила на підлозі своїх зелено-жовтих супутниць, одразу оговталася.

— Я спала чарівним сном, — пробурмотіла сама до себе. — Боюся, що набагато довше, ніж завжди. А де ж вона?

Очі Чарівниці легко подолали пітьму й заглянули в кожен закуток Палацу. Вона тепер могла вільно дивитись через стіни, руїни і нетрі, у цю зимову пору голі. Її Дух, що зміцнів у криниці Прадавніх Сил, полинув над Арджаною. Але Дівчини не було. Ніде. Тоді Чарівниця викинула з себе сильний, хоча й німий, телепатичний крик: «Ти де?!» Але відповіді не було.

— Може, вона ще не навчилась користуватись телепатією? — потішила сама себе і спробувала ще раз. — «Це я» — мандрував землями колишнього Великого Королівства її німий поклик. — «Відгукнись!»

— Зараз ніч, — подумала вона раптом тверезо. — Може, вона спить? Не чує? Але ж цей Голос долинає навіть до тих, хто спить.

Чарівниця втретє зосередила всю свою волю, всі сили, які вона повернула, і беззвучно закричала:

«Де ти?! Відгукнись!»

Дівчина, що спала на постелі зі шкур у своїй в’язниці в замку, здригнулась. Її очі розплющились, заплющились, і знову розплющились.

«Хтось мене гукає, — подумала напівпритомно. — Айок? Стражники? Сам великий Урґх?»

Поклик знову долинув до її мозку. Раптом Дівчина зірвалась зі свого ложа. Збагнула, що її кличе Опікунка. Мимоволі підійшла до вікна, наче руїни Арджани, які звідти було видно, наближали її до Чарівниці, і, зосередивши всі свої сили, подумки відповіла:

— Я тут. Жива. Я в полоні в Урґха…

Чарівниця скрутилась у клубок від болю. У її мозок, ніби гострий стилет, врізався голос вихованки.

— О Боги, — простогнала. — Вона не усвідомлює своєї сили. Її Голос може вбити…

Тримаючи руками голову, що тряслась від гострого болю, Чарівниця в думках закричала:

— Говори тихо! Говори спокійно! Ти мене вбиваєш! Твій голос гострий, як бритва!

Незважаючи на біль, її очі усміхалися. Дівчина жива, а це було найважливіше. Крім того, вона наділена ще одним даром, про який досі обидві не знали, — даром Голосу, причому наймогутнішого, такого Чарівниця ще ніколи не чула. Колись він їй знадобиться, коли сповниться Пісня, подумала. Якщо сповниться…

— Я у полоні в Урґха, — повторила Дівчина тихіше, але її Голос все одно ранив мозок Чарівниці. — Мене хочуть видати заміж за його сина або спалити на вогнищі. Іншого вибору не маю.

— Тобі не можна виходити заміж та ще й за Урґхового сина! — прийшло послання Чарівниці. — Тоді обірветься ланцюг Пісні. Не можна!

— Ти не хотіла мені розповідати про Пісню, не хотіла мені сказати, хто я, — отримала Чарівниця відповідь, яка з несамовитою силою вдарилась об її вуха. Біль цього разу був такий нестерпний, що Чарівниця впала на кам’яну підлогу.

— Ти мене вб’єш, — повторила лагідно. — Стиш свій Голос.

У її думки закралась підозра, що Дівчина свідомо хоче завдати їй болю, — мстить за те, що Опікунка раніше не пояснила, хто вона і яке її покликання.

— Себто ти вже знаєш, — говорила Чарівниця лагідно й тихо. — Раніше ти не мала цього знати. Спершу ти була для цього надто маленька, це все тебе тільки перелякало би. А зараз… ти надто швидко піддаєшся гордині. Це знання — камінь на твоїй шиї, а не причина для погорди.

За мить їй відповідала тільки тиша, що вібрувала німим, хоча й нетерплячим гнівом. Потім гнів розчинився у тремтячих хвилях Голосу:

— Я не вийду заміж, не бійся, — почула відповідь. — Цей хлопець теж не хоче шлюбу і допоможе мені втекти.

— Добре, — відповіла Чарівниця. — Повідом мене, коли і як ви тікатимете, тоді я вам допоможу. А тепер завершуймо, я втомилась. Я щойно повернулась із Підземного Царства.

Опустилась на кам’яну лавку і стишувала убивчий біль голови. За мить вийшла на подвір’я перед палацом. Було холодно, але свіжо. Чарівниця закуталась добре у свій товстий плащ і, дивлячись у темно-синє небо, задумалась про свою вихованку. На її губах то блукала ледве помітна усмішка, то вони застигали у гіркому неспокої.

— П’ята Сестро, — шепнула сама до себе. — Важке на тебе чекає завдання. Наша учениця надто рано довідалася, що вона — королівна…

Розділ 23

Замок жив однією подією — шлюбом єдиного сина Урґха XIII з останньою спадкоємицею королівського роду Люілів. Скрізь лунали грубі жарти й голосний регіт. Пророцтво про те, що падіння Імперії Урґхів все ближче й ближче, здавалось, віддалилось у часі, майже зникло.

— Ми обірвемо найважливішу ланку Пісні Єдиної, — пояснював усім Буду, вдягнений у напрочуд дороге блискуче вбрання Прем’єр-Міністра. Зрештою, він сам обдумав кожну деталь цього вбрання. Його фігурка тепер завжди була випростана на весь невеличкий таки зріст, а очі вперше не бігали неспокійно туди-сюди, а владно дивились на співрозмовників. Навіть брат великого Урґха, Ґрхдак, мусив згодитись з тим, що його амбітні плани посадити на троні свого сина, зазнали невдачі. Зрештою, цим планам віща Пісня і так би жорстоко поклала край. Тепер небезпека віддалилась, а Ґрхдак швиденько пристав на вигідну найновішу пропозицію Буду: його син отримує титул віце-короля і величезні землі, якими правитиме сам. Хитрий Буду знав, як знешкодити найбільшого ворога — і в той же час забезпечити сильну владу, якби раптом Айок і Люелле, сівши на трон, чинили по-своєму.

— Ох і розумна у тебе головешка, Буду! — повторював задоволений Урґх. — Не знаю, що я би без тебе робив. Мабуть, помер би зі страху перед цією клятущою Піснею. Або мене зжерла би оця моя вовча зграя.

Однак радість правителя виявлялася у спосіб, обтяжливий для Буду. Урґх плескав його по худеньких плечах так, що Буду зіщулювався від болю. Або змушував вихилити разом з ним величезний кухоль пива, від якого у вірного слуги паморочилася голова. Однак Буду готовий був витримувати ці дрібні незручності — аби тільки зберегти нову високу посаду.

Дванадцятеро рабинь шило шлюбну сукню для нареченої. За звичаєм Урґхів, сукню шили з найтонших білих шкірок ягнят, вичинених так, що вони були тонші за найтонший шовк, оздоблених сріблом, коштовним камінням і золотом. Коли вартові впускали рабинь у кімнату нареченої, щоб та поміряла сукню, їхні очі з обожнюванням вдивлялись у вродливу королівну, але Дівчина помічала в них також смуток.

— Чому ви такі понурі. Та ж шлюб — це весела урочистість? — хитро питала вона своїх кравчинь. Вони разом із Айоком домовились, що вдаватимуть, ніби погодились з неминучою долею.

— Ох, пані, — шепнула одна з дівчат. — Ти обриваєш Ланцюг Пісні Єдиної у самому його серці. Твій народ уже завжди буде в рабстві, і ми разом з ним.

Люелле поклала руку на голову дівчини, що стояла навколішки біля її ніг, але не сказала ні слова, бо ж до кімнати енергійно зайшов Урґх XIII. Люелле бачила його вперше. За п’ять днів її полону володар Імперії жодного разу не з’явився у цій кімнаті, боячись чарів. Отож він був дійсно вражений відвагою свого сина, який майже не виходив з кімнати полонянки.

— І що ж, моя майбутня невістко? Радієш, що шлюб незабаром?

— Мабуть, так, о пане. Що там казати — шлюб мені більше подобається, ніж вогнище. А іншого вибору ти мені не дав. І відчуваю, що полюблю твого сина.

Урґх весело зареготав:

— Тільки тобі може вдатись те, що мені варте таких величезних зусиль. Але завдяки шлюбу з тобою ціна на мого сина виросте. І вже ніхто не насмілиться посягати на його права на трон.

Урґх стояв трохи здалеку і хоча поводився, як зазвичай, галасливо, почувався дивно скованим, що було для нього зовсім нове. Ця золотоволоса Дівчина, висока й струнка, нагадувала йому про страх, що переслідував його весь час панування. Нагадувала про зловісні Чари Пісні Єдиної, про нічні кошмари. Він, Урґх XIII, так само як багато його предків, був шалено забобонний. Чарівниці наганяли на нього переляк, а від думки про те, що цій дівчині матір замінили Чарівниці, викликала у нього незрозумілу слабкість. Водночас у Дівчині було щось від його давно померлої дружини — оця стрункість, якої не було серед жінок його роду, золотисте волосся, співучий голос. Любов до дружини, вінцем якої було народження сина-слабака, залишалась у ньому неприємним осадом.