Урґх, якого поспішно викликали, спершу вилив собі на голову відро крижаної води, щоб витверезіти. Коли нарешті він добрався до брами і далі напівпритомний, спершу люто заревів і громовим голосом закликав свою гвардію. Але потім і сам злякався отого неймовірного туману.

— Це чари, — прошепотів зі страхом, притаманним його племені перед усім незвичайним. — А це заподіяла Чарівниця, яку ти нерозважно залишив в Арджані, а не схопив і не ув’язнив! — грізно гукнув він до Буду. — Це твоя провина, і ти заплатиш головою!

Буду стояв перед Урґхом переляканий і безпорадний. Увесь від нетерплячки аж дрижав — треба ж наздоганяти втікачів. Водночас він боявся чарів так само, як і гвардійці Урґха. Зрадивши свій народ, Буду втратив природну для його співвітчизників пошану і любов до Чарівниць і почав боятись їх набагато більше, ніж Загарбники. Головна і найцінніша ланка Пісні Єдиної, яку йому, Буду, вдалося розірвати, знову з’єдналася з рештою. Зловісний ланцюг міцно затискався на шиї володаря підкореної Імперії Урґха XIII та всіх його слуг.

— Пане, — промовив Буду, єхидно дивлячись на свого володаря, задля якого зрадив свій народ. — Якщо ця клята Пісня правдива, а те, що ця дівчина жива, підтверджує таку ймовірність, тоді ми обидва втратимо все, причому дуже швидко. Отож, поки можеш, користуйся моєю головою, бо вона краще працює, ніж голови всіх твоїх лицарів, разом узятих. Тільки я пильнував сьогодні вночі. А всі напилися. Одного мене було трохи замало для Істоти, яка знається на магії. Зрештою, у тебе зараз немає нікого на світі, крім мене, бо твій єдиний син також утік. Хто ж залишиться тобі вірний, коли ти мене вб’єш? Твій брат, що тільки й чигає на корону?..

Урґх не відповів нічого. Його величезне лев’яче обличчя було аж пурпурове від гніву й страху. Всі — король та його слуги — стояли, як остовпілі, вдивляючись у густу пелену туману, що клубочився за брамою, проте не переступав її ні на трошки.

— У цьому тумані загинули мої останні надії, — понуро озвався Урґх. — Тепер мені тільки й лишається чекати свого кінця.

— Надія, пане, вмирає останньою, — запобігливо втрутився Буду, що з гордовитого Прем’єр-Міністра знову перетворився на відданого непримітного слугу.

Айок і Люелле були в тумані безпорадні, як сліпі кошенята. Перейшовши розвідний міст, провалились в імлу, як у молоко, і якби не тримались весь час за руки, ніколи би не знайшли одне одного.

— Це робота моєї Опікунки, — гордо мовила Люелле. Айок ледве розчув її слова, хоч був поруч з нею. Молочна вата приглушувала і поглинала всі звуки. — Якби не туман, погоня схопила б нас за якісь чверть години.

— Але тепер ми не знаємо, куди йти. Хтозна, може, ми крутимось по колу і зовсім не віддаляємось від Замку? — боязко зауважив Айок.

— Я знаю, куди йти. Мене веде Голос Чарівниці, — похвалилась Дівчина.

Айок легенько здригнувся. Все-таки це щось одне — захоплюватись Чарівницями з Пісні Єдиної, істотами, створеними з поезії та чарів, і зовсім інше — йти на зустріч з однією з них. Дівчина відчула його страх і розсміялася:

— Ох, так, вона перетворить тебе на маленьку мишку — коли їй тільки заманеться. А замість пальців у неї такі гострющі кігті!

Однак зрозуміла, що її супутник переляканий не на жарт, і підбадьорливо стиснула його за руку.

— Ми — твої боржниці, ти нам допоміг. І тобі не треба боятися ані мене, ані її, моєї Опікунки. І кігтів у неї немає. Вона навіть по-своєму гарна…

Хоч туман і огорнув все навколо, Люелле йшла тепер швидко й легко, ведучи Айока за собою. Однак хлопець на кожному кроці спотикався і тремтів від страху й холоду.

— Ну, не будь таким розтелепою, — нетерпляче скартала його Люелле, коли хлопець знову спіткнувся і вони змушені були йти повільніше. Айок засоромився і, щоб це приховати, завів розмову:

— Не збагну, що це сталося з Буду? Досить йому було раз крикнути — і нас би затримали. А тут він падає на землю непритомний!

— Це я таке зробила, — вдоволено пояснила Дівчина. — Я поранила його моїм Внутрішнім Голосом. Мій Голос, як казала Чарівниця, може вбити!

— Але ж ти його не вбила! — перелякано скрикнув Айок. Густий туман, що поглинав звуки, приглушив паніку в його голосі.

— А якщо навіть так? — легковажно спитала Люелле.

— Як ти можеш це так спокійно казати! Та ж ти тоді порушила б один із Законів Пісні! У ній зрозуміло сказано, що ніхто нікого не вбиватиме, що з убивствами буде покінчено. А визволення принесуть чари, а не смерть!

І хлопець мимоволі продекламував відповідні слова:

Люелле благословляла туман, в якому Айок не міг побачити, що її обличчя пашіє рум’янцем сорому.

— Я його не вбила, — сказала нарешті, відчуваючи клубок у горлі. — Я його тільки ненадовго знешкодила.

У той же час у серці Люелле запанувала тиха злість. Відчула легку заздрість: він, цей худорлявий хлопець, знає слова Пісні Єдиної і ще й повчає її. А вона не може сама уникнути помилок. Однак це почуття тільки легенько шкрябнуло її серце і відразу зникло. А Дівчина знову засоромилась і зрозуміла, чому потребувала, щоб Чарівниці були поруч. Досі вони застерігали її від помилок — тепер, на щастя, поруч з нею цей хлопець, що так міцно любить Пісню, що знає кожне її слово.

— Як ще далеко мені до досконалості! — сказала сумно.

— О ні, ти досконала! — заперечив палко Айок. — Не може не бути досконалим той, кого породила Пісня Єдина!

Люелле з вдячністю вислухала його слова і згодилась з тим, що в них правда. Вони вже йшли через туман кілька годин. Нарешті Айок призвичаївся до туману і перестав щомиті спотикатись — завдяки впевненій руці своєї товаришки. Однак в якусь мить обоє відчули таку втому, що у них не було інших бажань, як тільки відпочити. Лягли на землю, притулились одне до одного і поснули.

Розбудило їх сонце, промені якого розтопили сніг навколо. На свій подив, обоє зовсім не замерзли, бо їх вкривав товстий бурий плащ Чарівниці. Вона ж сиділа на камені неподалік.

— Треба йти далі! — озвалась. — Що швидше будемо у найближчому Лісі, то краще. Хоча туман ще клубочиться біля Замку Урґха, я не зможу довше його втримати, і він зараз розвіється. А тоді за нами рушить погоня. У Лісі ми будемо в безпеці.

Айок був вражений. Жодне слово в Пісні не описувало Чарівниць — тільки їхні дії. А дії свідчили про те, що Чарівниці наділені могутньою силою. Тимчасом на камені сиділа стара жінка. У неї було звичайне, найзвичайніше симпатичне обличчя і трохи згорблена спина. Тільки очі на цьому обличчі, засмаглому від мандрівок, були дивні: сірі, глибокі, холодні. Вузькі уста Чарівниці всміхнулися до Айока.

— Тобі не треба мене боятись, — сказала так, що страх раз і назавжди зник з його серця.

До лісу добралися доволі швидко — і тоді настав час хлопцеві знову здивуватися. Ніколи, за все своє життя, він не бував далі батьківського Замку чи у сусідніх селах та містечках. Видавалося, що зелень там скрізь умирає, і було її навдивовижу мало. Тому Ліс — хоча й була зима — приголомшив хлопця своїм багатством.

— Я не знав, що Ліси такі гарні. Я думав, вони страшні, — промовив несміливо.

— Страшні вони для людей з роду Урґха і його вояків. Але в тобі тече кров твоєї матері, доброї красуні Арлін, нашої співвітчизниці, тож Ліс буде до тебе привітний, — потішила його Чарівниця.

Ліс справді був привітний. Вони хутко знайшли теплу суху печеру, в якій розташувались надовше.

— Ми перебудемо тут до кінця зими, дочекаємось весни, — пояснила Чарівниця. — А за два дні до твого сімнадцятиліття, Люелле, підемо у Високі Гори на зустріч з моєю П’ятою Сестрою.