Оглядаючи руїни, Айок і Люелле про все забули, зокрема й про похмурий настрій Чарівниці. А та сиділа непорушно, наче викута з каменю, і невидющими очима дивилась ген удалину, ніби виглядала мандрівника, що ось-ось має надійти. Але ніхто не приходив, хоча день хилився до вечора.

— Може, мій день народження завтра? — врешті сказала Люелле. — Ти ж могла неправильно порахувати, і твоя П’ята Сестра прийде тільки завтра або навіть післязавтра?

Чарівниця тільки позирнула на неї своїми сірими очима й не промовила ні слова. У Дівчини раптом виникло незрозуміле бажання обійняти її, але вона стримала цей порив і навіть засоромилась його. За все сімнадцятирічне життя її ніхто ніколи не обіймав. Чарівниці не звикли виявляти ніжність, тож і вона, Люелле, не вміла бути ніжною. Цей сердечний порив навіть видався їй смішним. Проте Айок, якого колись давно обіймала мама, а пізніше рабині на кухні в Замісу, ще пам’ятав, що таке сердечна близькість, коли сумуєш. Він сів біля Чарівниці і схилив на її плече свою ясноволосу голову. Ту спершу здивував цей жест щирості, але за мить — на радість хлопця — уста її легко затремтіли і слабо всміхнулися. Люелле спостерігала за цим всім з певним полегшенням і водночас ревниво. Однак вчинити, як Айок, вона не спромоглася.

«Та ж Чарівниці не для того, щоб їх любити!» — подумала раптом і нетерпляче стенула плечима.

Люелле з Айоком хотіли лягти спати серед каміння Великого Храму, але Чарівниця заборонила.

— Могли би до вас прийти уві сні кошмари, — застерегла. — Пам’ятайте, що це місце, яке навідують духи, а духи бувають різні — і добрі, й злі. Уві сні ви би могли піддатися їм і прокинутись інакшими, ніж були. Може, й кращими, але хто ж може ручитись, що не причепиться до вас якийсь злий дух?..

Айока слова Чарівниці злегка налякали, але побачивши, що Дівчина слухає її спокійно, зрозумів, що не слід боятися наперед. Отож обоє лягли спати внизу біля старих кам’яних східців, за межею фундаменту храму. Однак хлопець спав неспокійно, часто прокидався і щоразу бачив непорушну Чарівницю, що сиділа неподалік на великому камені й дивилась кудись далеко невидющими очима. Над їхніми головами висіло весняне, ясно-синє небо, засипане миготливими золотими зорями, на які хлопець дивився цілком інакше, відколи Люелле розповіла йому про свої з ними розмови і про те, як зорі врятували її та попередню Опікунку від вірної смерті. Донедавна Айок гадав, що зорі — мертві і що вони виблискують золотом лише тому, щоб людям було приємно на них дивитись.

Над Високими Горами розпочинався новий світанок. Яскраво-червоний сонячний диск уже випливав з-за стрімкої скелі, що височіла за храмом.

Люелле прокинулась раптово і, протираючи очі, сказала Чарівниці, що сиділа непорушно:

— …я ж могла би спитати зірок…

— Не треба, — відповіла смутно її Опікунка. — Я вже все знаю. Погляньте…

На гладенькому камені біля неї сидів невеличкий сірий птах. Його чорні випуклі очі дивились на трьох людей без страху, і хоча Айок інстинктивно простягнув руку — той не втік.

— Ти хочеш сказати, що… — почала спроквола Люелле і вп’ялась своїм ясним поглядом у чорні очі птаха. Але побачила в них тільки пустку. Ці очі, хоча й бачили, були німі. Не було в них жодної думки.

— Цей птах не говорить, — доказала Дівчина те, що почала. — Він не хоче мені нічого сказати, хоча я вмію спілкуватися з усіма птахами.

— Цей птах не скаже тобі жодного слова, — промовила Чарівниця, а очі її затягнула тоненька імла, що підозріло блищала. — За звільнення від смерті у страшному полум’ї вогнища Мати-Природа забирає мову у моїх Сестер-птахів. Адже дар життя безцінний і їм має бути його досить. Вони живі, вільні й решту відведеного їм часу живуть тут, у Високих Горах, неподалік від Святого Місця. Але не можуть з нами розмовляти. І не зможуть ніколи.

Зблідлий Айок слухав ці слова, і його вразлива натура відчувала глибший їх сенс. Він знав, що десь у жорстокому й немилосердному королівстві його батька згоріла на вогнищі якась жінка, одна із сотень, яких спалювали щороку. Але цим разом це була дійсно справжня Чарівниця.

— Справжня П’ята Чарівниця?.. — усвідомив раптом зі страхом. Мимоволі прошепотав сам до себе тихенько, одну зі строф Пісні:

Його слова слухав лише маленький, німий сірий птах. Люелле раптом огорнув неспокійний холод, а завмерла Чарівниця вся поринула в смуток за втраченою Сестрою, яку не міг замінити безголосий птах.

— О Боги… — зітхнула вона з ледве прихованим страхом. — Якби ж це сталося з кимось із нас. Із Другою, Третьою чи зі мною. Тільки не з цією, бо вона ж не доведе справу до кінця, і один Бог знає, як вона мала б чинити…

Минали години, і жоден з мандрівників не поворухнувся, кожен занурений у свої думки. Нарешті Люелле урвала мовчанку:

— І що тепер? — спитала дзвінким, агресивним голосом. — Хто знає, куди я мала піти з П’ятою Чарівницею і що я мала робити? Чого навчитися?

«Я знаю. І Чарівниця також знає», — подумав Айок, але нічого не сказав.

— Ти мала залишитись тут, у цих руїнах, на весь рік до твого наступного, вісімнадцятого дня народження, — відповіла Чарівниця, зібравши у собі всі сили. — Тож ми залишимось тут, усі втрьох, без моєї Сестри. Щоправда, вона тут є, але так, наче її тут немає.

— Але що вона мала робити? — знову спитала Люелле.

— Я не знаю, — як відрубала Опікунка. — Кожна з нас знала, яке її завдання, але не розпитувала про це своїх Сестер. Кожна у кількох словах розповідала твоїй наступній Опікунці, як їй вдалося виконати свою місію. Але жодна не випитувала, що робитиме наступна. Ми знаємо, що мала чинити П’ята Сестра, але жодна з нас того не сягне.

— Але все-таки, якби тобі стало дуже цікаво і ти би спитала про це у П’ятої Сестри перш ніж вона стала птахом, то… — почала Люелле, але Чарівниця урвала її:

— …могло би виявитися, і, до речі, цілком напевно, що у мене немає дару, який був у нашої П’ятої Сестри. Якби це було не так, нам би не треба було розподіляти наші місії, виховуючи тебе.

— Але хто визначив, що Опікунки змінюватимуться саме так, а не інакше? — не відступала Люелле.

— Доля, — відповіла Чарівниця. — Ми кинули чарівні кості — і вони визначили, хто і як тебе виховуватиме. Чарівні кості ніколи не помиляються.

З її безбарвного голосу видно було, що вона дуже хоче завершити цю розмову.

— А за рік?.. — хотіла було спитати Люелле, але слова застрягли у горлі. Вона не хотіла знати, що буде за рік. Хтозна, мабуть, Айок міг би їй це сказати, бо ж він знає напам’ять всю Пісню Єдину, кожне її слово, і на льоту розгадує всі її загадки і потаємний зміст. Однак вона сама його просила, щоб він їй нічого не казав. А з Чарівниці не дуже витягнеш відповідь. Самій же Люелле було цікаво, що має статися далі, куди веде Пісня Єдина. Але вона боялася про це дізнатися.

«Якщо так, — подумала вона з образою, гнівом і страхом водночас, — треба прожити цей рік якнайприємніше. Хто знає, що станеться першого дня наступного року?»

…може, впаде тягар, якого її вісімнадцятилітні плечі не зможуть підняти?

Якби Люелле хотіла повернутись у пам’яті назад, вона не могла б описати, як минув той незабутній рік. Можливо, сказала би тільки:

— Він був надто короткий…

Адже це був єдиний рік у всьому її попередньому (та й пізнішому) житті, коли видавалося, що на ній не лежать жодні обтяжливі обов’язки. У свої сімнадцять літ вона почувалася ніби дитиною, завжди охочою до ігор та веселощів — тим більше, що тепер у неї був приятель-ровесник. Довгі роки сам на сам із чотирма Чарівницями по черзі вона не мала товариства інших людей, не кажучи вже про ровесників. Отож не зазнала не лише смаку любові, до якої не допускали холодна стриманість і могутній розум Чарівниць, зосереджений завжди на найважливіших справах, а також і смаку дружби. Лише тепер почала осягати її закони.