— Якби вмів, я би сам їх перестріляв, — мурмоче Буду затято. Він блідий і втомлений: вдень заспокоює страхи свого господаря, а вночі йому допікають примари.
— У день, про який сказано у цій клятій Пісні, у сімсот сімдесят сьому річницю нашого панування, всі мої вояки стоятимуть зі зброєю у руках. А їх майже стільки, як і мешканців Великого Королівства, якого вже нема, — хвальковито заявляє Урґх. — Мій воїн стоятиме на кожній п’яді землі. І що мені хтось зробить?!
«На кожній п’яді землі, за винятком Великих Лісів, Високих Гір і Пустелі, — понуро думає Буду. — Туди твоя влада не дійшла дотепер, і боюсь, що ніколи не дійде. Але там також живуть лише ведмеді, орли та олені. А над ними нам не треба панувати. Вони нас не переможуть. І отой безумний дід, Пустельник, що живе у Пустелі й лікує вмираючих, нас також не переможе. Він сам врешті помре від смертельної болячки, яку підхопить від своїх хворих…»
Часом Урґх розмірковує про свого сина, але не сумує за ним.
«Мені з нього не було би жодної користі. Та й нащо мені, зрештою, син? Якщо ця клята Пісня має здійснитись, то я нікого перед смертю не посаджу на трон…»
Часом перед його очима з’являється вродливе обличчя матері Айока. Але тоді злість спотворює його риси — злість і гнів на власну слабкість, за яку його покарали таким недолугим нащадком.
«Добре, що колись мої предки суворо забороняли мішані шлюби. Інакше вся ця країна була би повна таких, як Айок, а наша Імперія впала би, втративши дух боротьби. Я один зламав цю заборону, і що з цього вийшло?»
Пустельник не думає про Пісню і про те, чи здійсняться Чари — мабуть, один-єдиний на всю країну. З усіх міст і сіл уже сотні років до нього поспішають хворі, що ніде не знаходять допомоги. Йому часто вдається зіллям і Силою, що живе у його долонях, врятувати чиєсь життя. Часом на це запізно, і єдине, що він може зробити, — допомогти вмираючому перебороти страх, переступаючи Браму Вічного Краю, а пізніше поховати тіло у сухому піску. Ціла Пустеля — це пісок — і поховані у ній кості. А також життя, яке вдається врятувати і яке потім повертається до людей, у світ рабів — а він водночас є світом надії, яку не знищить навіть найважче рабство. Пустельник не знає, що наближається День Пісні Єдиної, не знає навіть її слів і не має часу їх дізнатись, хоча вмираючі та хворі інколи наспівують її. Пустельник зосереджений лише на тому, щоб урятувати чиєсь життя. Так чинить кожен лікар, навіть якщо саме смерть була би порятунком недужому.
Цей незвичайний сімсот сімдесят шостий рік рабства минає так, як всі інші, у своєму ритмі, від буяння літа до жовтої сонної осені, щоб нарешті покрити землю білим снігом, який сховає людську нужду і багатство природи. А після того сніг починає танути, поступаючись місцем молодим паросткам життя. Цей рік минає, як всякий інший рік, у своєму незмінному ритмі, але для людей він неповторний, для кожного — інакший. Для одних він спливає надто швидко, для інших — заповільно. Загарбники найбільше хотіли би зупинити Час, але він невпинно рухається вперед.
Чарівниця стояла на сходах, що вели до руїн прадавнього Храму, і дивилась униз, у долини. Ген там, удалині, рухаються три невеличкі коричневі фігурки. Здавалося, що вони наближаються напрочуд повільно, хоча й не спиняються. На обличчі Чарівниці, що спостерігала за ними, занепокоєння і нетерпіння. Біля неї сидів невеличкий сірий птах і випуклими очима без жодного виразу дивився у той самий бік, що й вона.
Айок стояв біля Чарівниці, марно намагаючись вгамувати серце, що калатало, як шалене. Ось незабаром на його очах здійсниться Пісня Єдина. Завтра минає чергова річниця рабства — цього разу та, про яку йшлося в Пісні, — сімсот сімдесят сьома. І це також день народження королівни з роду Люілів, що непорушно стоїть поруч із ним зі спокійним обличчям, і жодна рисочка на її обличчі не виявить, що вона насправді відчуває. Айок знає: Дівчина боїться — але завдяки цьому Святому Місцю у ній ожив дух її королівських предків і тому вона не піддасться страху. Але він є — страх перед обов’язком. Надто великі сподівання безлічі людей лягли тягарем на її дівочі плечі. І хоча Люелле стоїть, випроставшись, Айокові видається, що тягар зараз пригне її до землі.
Бурі постаті трьох Чарівниць на очах ростуть, і незабаром усі три ставні сильні жінки стоять поруч із ними. Так, Четверта Чарівниця також уже давно скинула свою жебрацьку маску, але це сталося так непомітно, помалу, що Айок лише тепер зауважив: четверо Сестер — це зрілі жінки, жодна з них не була старою, а Четверта Сестра нещодавно виглядала саме так. Тепер вони справді схожі на Чарівниць: високі, стрункі, зі смаглявими обличчями і незвичайними очима, з чорним довгим і прямим волоссям.
— Завтра День Чарів, — кажуть по черзі, вітаючись, одна за одною, і ці слова лунають, як закляття. Їхні вузькі вуста всміхаються до Люелле, їхні обличчя спокійні, незворушні, тихі, і лише сірі очі, коли дивляться на Храм, зраджують напругу, і смуток — коли дивляться на свою Сестру-птаха.
— Завтра День Чарів… — раптом розгнівано гукає Люелле, — а я не знаю, що мені робити! Ви ніколи мені цього не пояснювали. Весь час, поки я жила з вами, ви ні слова не сказали про те, що знаєте. Айок знає набагато більше, ніж я! Хоча це про мене йдеться і про мою Долю!
А тоді Айок несвідомо, ніби мимоволі, змушений якоюсь силою, що від нього не залежить, починає тихенько співати. За мить до нього приєднуються голоси чотирьох Чарівниць, а луна повторює за ними слова Пісні, зміцнюючи їхню силу:
Луна з Високих Гір повторила останні слова Пісні.
— Себто я завтра маю стати на Святий Камінь? — шепнула Люелле.
— Так, — відповіли Чарівниці урочисто. — Через вісімсот років на Святому Камені знову стане хтось із роду Люілів.
— Останній раз на ньому стояв король Люіль XXIV, ще перед тим, як став королем, — додала Друга Чарівниця.
— А завтра станеш ти, єдина Дівчина у всьому королівському роді, у всій прадавній історії Великого Королівства і ще прадавнішій історії Святого Каменя.
— Ти станеш на нього як остання з королівських законних нащадків свого роду, — докинула Третя.
— А чому саме я? — спитала Дівчина, і в її голосі Чарівниці почули легке тремтіння.
Якусь мить панувало мовчання, і врешті Четверта Чарівниця відповіла:
— Бо у нас немає іншого вибору. Із довгого ланцюга королівських нащадків з часів Люіля XXIV у нас залишилась тільки ти.
— Мабуть, ніхто з нас не засне цієї ночі, — озвалась Перша Чарівниця. — Часу в нас багато, тож можемо тобі розповісти історію твого роду…
…у сутінках, що западали у Високих Горах, попливла — як дим із багаття — тиха оповідь Чарівниці, яку Дівчина з Айоком слухали, затамувавши подих.
— …принцеса Люелле і її чоловік, Придворний Маг, єдині передбачили майбутню біду, однак даремно намагалися попередити королівський двір. Вони втекли вчасно, хоча втеча легкою не була. Королівна носила під серцем свою першу дитину. Інстинкт підказав їм тікати у Високі Гори, ближче до Великого Храму. Там також зібрались усі Чарівниці, Тринадцять Старших Сестер, знаючи, що Святе Місце не підпустить ворога до себе. І справді, могутній землетрус зруйнував Великий Храм, поховавши під руїнами Святий Камінь, але назавжди відлякав Загарбників — вони вже не зважувались потикатися в ці краї. Один із каменів, що впав додолу, поранив королівну. Вона народила сина, якого прийняли Чарівниці, й померла від ран. Королівський Маг не пережив смерті дружини й помер від журби за кілька тижнів. Немовлям заопікувались Чарівниці. Вже тоді вони усвідомлювали, що це єдиний законний живий нащадок роду Люілів. Усі інші з королівської родини загинули. Чарівниці опікувалися хлопцем до семи років, а пізніше подалися з ним до людських осель. Там віддали його на виховання побожній шляхетній родині — однак ні словом не прохопились, хто він такий. Залишили тільки невеличкий мішечок із золотом. Водночас стерли з пам’яті хлопця все, і він цілковито забув, ким був. Відтоді — щоб зберегти безпеку королівського роду — всі його нащадки із покоління в покоління жили, нічогісінько не знаючи про те, хто вони такі. Хлопець, скажімо, вважав, що він справжній син цих добрих людей. Він виріс серед них, змужнів, одружився і мав власних дітей. Ніхто не знав, що очі Чарівниць неустанно стежать за долею кожного з королівських правнуків.