— Хто ж нам тепер відповість?

— Тільки П’ята Сестра, якби вона вміла говорити, — мовила Четверта Чарівниця. Айок же голосно заспівав, ковтаючи сльози:

Доспівавши, сказав засмучено:

— Цих слів не було раніше. Їх народила Мати-Природа тоді, коли Люелле була ув’язнена в Замку. Мені підказав ці слова вітер, а потім дощ, що видзвонював їх об шибки, і птахи у Великому Лісі, коли я опинився там уперше…

— Мовчиш, П’ята Сестро, — з болем промовила Перша Чарівниця.

Сірий птах, що весь час сидів поруч з ними, раптом зірвався вгору. Чарівниці сумно дивились, як він тріпоче крилами. Птах облетів навколо них коло і знову сів в узголів’ї Люелле. Однак за мить знову злетів у повітря, змахнувши крилами…

— Вона кличе нас встати й піти за нею, — раптом шепнула Третя Чарівниця. — Бачите?

— Але навіщо? — кинула похмуро Друга Чарівниця. — Пісня не здійснилася, Святий Камінь не прийняв Люелле. Куди нам іти й навіщо? У нас є інший нащадок королівського роду? У нас є тільки Люелле. А у ній — хто його знає, може, і з нашої провини, є якась пляма, якої ми не можемо виявити, а тим більше, не зможемо позбутись…

— Друга Сестро, — суворо промовила Четверта. — Не можна втрачати надії. Та ще й тоді, коли це не тільки наша надія, а сотень тисяч поневолених людей, її співвітчизників. Може, цю пляму можна знешкодити? Може, є якийсь спосіб…

— Цей птах усе намагається нас переконати, щоб ми пішли за ним, — озвався Айок, що не відводив очей від сірої невеличкої грудочки, яка тріпотіла крилами.

Раптом Люелле підвела голову й сіла. Її обличчя і далі було надзвичайно бліде, але очі вже почали оживати.

— Розкажіть мені, що трапилося, — попросила слабким, але рішучим голосом.

— Ти стала на Святий Камінь, і якби постояла на ньому ще трохи довше, Камінь би тебе вбив. Ворота скелі почали зачинятися, і ми всі також могли би назавжди залишитись у крижаній пастці, — сказала одна з Чарівниць.

— То виходить — все пропало? Я вас підвела, так? — нетерпляче допитувалась Дівчина. — Я чула, наче в тумані, слова Пісні, яку співав Айок, і знаю, що сталося. У мені є якась вада, тому Камінь мене не прийняв. Мабуть, це серйозна вада, якщо він навіть хотів мене вбити. Ваша П’ята Сестра, що могла би побачити цю ваду й позбутися її, стала птахом…

— …а цей птах, яким вона є тепер, кличе нас іти за ним, — закінчив Айок, дивлячись на Люелле співчутливо. — Ваша Сестра-птах справді німа, але вона хоче вам щось повідомити…

— Тоді ходімо за нею, чого чекаєте? Якщо можна щось врятувати, треба діяти. Сподівання, яких я не сповнила, тепер лежать на мені як важкий, твердий камінь. Я не зможу носити такого тягаря все своє життя…

…тож Люелле, хоча ще ослабла, звелась на ноги й рушила туди, куди летів птах, — у глибину Високих Гір. Чарівниці з хлопцем подались за нею.

Криваве сонце, що зійшло на світанку, незабаром сховалось за чорними, грізними хмарами. А потім усю країну пронизав порив такого сильного і холодного вітру, що весь обладунок Загарбників покрився інеєм, хоча надворі була весна. Цей вітер обдав морозом серця всіх мешканців колишнього Великого Королівства. Разом із цим вітром країну огорнула глибока й грізна пітьма.

Здалося, що ніч, яка вже давно минула, поступившись місцем ясному дневі, повернулась і знову збирається запанувати на землі. Коли однак всі — піддані й Загарбники — завмерли від жаху, ясний день повернувся. Знову засяяло гаряче весняне сонце, однак у серцях людей іще надовго залишився холодний страх.

Лише за кілька годин холод почав виходити з їхніх сердець і тіл. В одних він перетворився на жваву, грубу радість, в інших — на понуру, безнадійну журбу. Лицарі Урґха взялися бучно святкувати день, що хилився до вечора, — День, У Який Не Здійснились Чари.

— Ця клята Пісня завжди брехала! — реготали, спорожнюючи все нові кухлі пива й дзбанки вина.

— Хтось її вигадав — думав, що ми перелякаємось і повтікаємо в степи! — ревіли інші.

— Наша Імперія, Імперія роду Урґхів, всемогутня. Її навіть Чари не беруть, — заявив Урґх XIII і приязно поплескав по плечі свого слугу Буду.

— Я ж тобі казав, пане, що треба почекати, а Доля сама все вирішить. Ти, о пане, могутніший за всі Пісні й за всіх Чарівниць разом узятих, — жебонів догідливо зрадник, у глибині душі трясучись зі страху, який досі його не покинув.

У серцях підданих запанувала жалоба.

— Ошукала нас Мати-Природа, коли створила цю Пісню, — казали одні з похмурою образою.

— Обдурили нас Чарівниці. Добре чинять ті, що палять їх на вогнищах, — додавали інші, які потайки чи явно служили Загарбникам.

— Ця Пісня давала нам надію і сили жити, — лише небагато хто намагався захищати Пісню, чиє пророцтво не збулося.

— Що тепер даватиме нам надію, щоб витримати? Чи варто далі жити у цій страшній недолі? — лунали питання.

Слабші відбирали у себе життя, бо такі безмежні були їхні розчарування й смуток, така велика віра у Пісню. У багатьох оселях запанувала жалоба. Пісню проклинали за те, що вона зрадила людські надії.

Коли розпочався новий день і сімсот сімдесят восьмий рік рабства, обличчя підданих були сповнені розпачу. Бо це був перший день рабства, якого не полегшувало жодне сподівання, і ніхто у всьому колишньому Великому Королівстві вже не співав тихенько Пісні Єдиної…

— …хай вона буде проклята, — казали наймолодші, найнетерплячіші, покірно гнучи спини під батогом Загарбника.

— Пісні вже немає, нам залишилась тільки смерть, хай би вже швидше вона приходила, — шепотіли старші, що вже не мали сил навіть на гнів.

Мандрівники йшли через Високі Гори слідом за сірим птахом, що низько летів попереду. І хоча птах обирав легшу дорогу, тримаючись перевалів та пологих схилів, Люелле швидко ослабла, Айок також ледве волочив ноги. Дівчина ще не отямилась від страшних переживань, яких зазнала у Святому Місці. Айок же, слабкий від природи, не звик до довгих мандрівок, особливо по гірських бездоріжжях. Однак Чарівниці приходили їм на допомогу — підтримували своїми сильними руками або давали випити чарівного напою, кілька крапель якого повертало сили.

Йшли цілу ніч і цілий день, і ще одну ніч. Лише тоді їхні стомлені ноги відчули, що земля починає змінюватися, що вони поволі спускаються донизу пологим схилом. Коли зійшло сонце, мандрівники побачили: дорога веде їх до побляклої жовтої плями, яка біліє на обрії.

— Пустеля! — здивувалась одна з Чарівниць. — Наша Сестра, що стала птахом, веде нас у Пустелю…

— …до Пустельника? Авжеж, глянь на неї, — озвалась Друга.

Сірий птах сів на невеличкому камені і, здавалося, не збирається далі з ними летіти. Покрутив голівкою раз і вдруге, поскубав дзьобиком своє пір’ячко і швидко полетів назад, у Високі Гори.

— Вона попрощалася з нами! — мовила Третя Чарівниця. — Показала нам дорогу і повернулась до себе, у руїни Великого Храму!

Оскільки всі зупинились, Люелле з Айоком присіли трохи перепочити. Однак втома не зменшила їхньої цікавості.

— Пустельник? Я так мало чула від вас про Пустельника! — озвалась Люелле. — Я, мабуть, маю більше про нього дізнатись, якщо птах спрямував нас до нього.

— У Замку мого батька про нього розповідали, — невпевнено почав Айок. — Тільки я не пам’ятаю, що саме. Здається мені, що батькові лицарі з нього насміхалися. А Буду ставився до нього легковажно, як до старого, від якого ніякої шкоди…

— Пустельник… — замислилися Чарівниці. — Той, що рятує життя або веде до смерті, лагідної та доброї.

— Його руки наділені чарівною силою, — мовила Перша Чарівниця, — коли він кладе їх на хворих, до багатьох відразу повертається здоров’я. Тяжко хворих він лікує довше, і вони також видужують. А оскільки Загарбники понищили Будинки Здоров’я й повбивали наших великих лікарів, до Пустельника сходяться хворі з цілої країни.