Докладаючи багатьох зусиль та вдаючись до чарів і магії, Чарівниці намагалися вберегти королівських нащадків від смерті, якої хотіли завдати їм Загарбники. Старалися з усіх сил, але жорстокість Урґхових вояків була така безмірна, що у нових і нових поколіннях роду Люілів Чарівницям не вдавалося врятувати більше, ніж одне життя. Це були хлопці.

Сімсот сімдесят років Чарівниці незмінно чували, щоб Доля була ласкавою і в кожному поколінні виживав хоча би один королівський нащадок. Проте, дбаючи про королівських дітей, Чарівниці постійно ризикували власним життям, бо ж перебували неподалік від людських домівок. Отож незабаром із могутніх тринадцяти Сестер залишилося п’ятеро, втомлених вічною втечею та іграми зі смертю, вимучених постійним неспокоєм — чи вдасться їм врятувати хоча би одне життя, що продовжить королівський рід.

Минав час і минали нові покоління. Чарівницям вдалося зберегти тяглість роду. Жоден з тих, хто належав до нього, нічим не вирізнявся — бо тільки це могло врятувати їм життя. А жили вони у нужді, рабстві й страху — як і всі мешканці колишнього Великого Королівства. Хтось працював на землі, інші губили здоров’я у страшних золотокопальнях або животіли, як всі спрацьовані й перелякані мешканці міст і містечок.

Нарешті прийшло на світ передостаннє покоління королівського роду — те, в якому мала народитись Істота з Пісні Єдиної. Останній королівський нащадок встиг одружитися й народити трьох дітей. Помер за те, що співав Пісню Єдину, — про це доніс сусід. Загарбники ввірвались у його дім на світанку, жорстоко й несподівано. Діти — двоє хлопців і маленька дівчинка, якій був лише рочок, спали. Чарівниці, хоча й чували, але були безпорадні. Дивились зі сховку, як Загарбники підпалювали дім, бачили вояка, що відрубав голову батькові родини, і другого, що випустив із лука стрілу, яка прошила груди матері. Беззвучним могутнім голосом Чарівниці закликали дітей прокинутись. Однак хлопці спали міцно, а поклик — на подив Чарівниць — почуло лише однорічне дитинча. Дівча злізло зі своєї постелі, підповзло до вікна, видряпалось на підвіконня і впало у сад. Там, не відаючи, що робить, слухаючи лише Голосу Чарівниць, непомітно пробралось між копитами коней, поповзло далі й дісталось до Чарівниць, що ховалися у глибині саду. Там чиїсь руки загорнули його в бурий плащ і понесли із собою. Відтоді аж до нинішнього дня маля перебувало під їхньою опікою. Опікунки по черзі змінювалися — так, як це визначили Магічні Кості, щоб виховати дівчинку на майбутню володарку Великого Королівства.

— Ми були щасливі, що ти жива, що нам вдалося тебе врятувати. І водночас перелякані, — визнала Перша Чарівниця. — Ми не сподівалися, що Істота з Пісні буде дівчинкою. У Пісні справді не сказано, якої вона буде статі. Однак нам видавалося, що це має бути хлопець, майбутній Люіль XXV.

— Та Доля обрала тебе. Ти обдарована Голосом і вмієш слухати Голос. Він врятував тобі життя у день смерті твоїх батьків. Твоїх братів смерть застала вві сні, — додала Четверта Чарівниця.

— Ви були розчаровані, що я дівчинка, і не позбулись цього розчарування донині, — процідила твердо, майже жорстоко Люелле.

— Неправда, — заперечила Третя Чарівниця. — Незабаром після того Мати-Природа створила нові рядки Пісні, де було сказано, що Істота має бути саме Дівчиною. Все почалося з королівни Люелле, і на ній скінчиться доба рабства.

— Мої батьки й брати померли…

— Померли. Ти ніколи їх не знала. Ти була надто маленька, аби щось запам’ятати…

«І не пам’ятаю, — подумала Люелле. — А коли не пам’ятаю, то й не сумую за ними…»

Сходило сонце, і в його червоному світлі розпочинався новий день. Промені не були пурпурові, а ніби криваві. Всі дороги, села й міста цілого колишнього Великого Королівства, за винятком Високих Гір, Великих Лісів та Пустелі, були аж чорні від лицарів та вояків Урґха. За королівським наказом вони мали цілий день стояти напоготові зі зброєю і чекати. Ніхто не спитав, на що чекати, бо ніхто цього не знав. Але єдине, що Урґх міг протиставити Пісні, — це сила.

Удосвіта повставали піддані, і їхні очі не виглядали ворогів та поневолювачів, а дивились у далечінь, сповнені очікування й сподівань. Кривавий колір сонця їх не здивував. Видався одним зі Знаків. Отож вони стояли у вікнах своїх домівок або перед оселями, завмерлі, готові на все, не звертаючи уваги на Загарбників. Біля вікон своїх домівок стояли також зрадники, і кров у сонячному промінні видавалася їм власною кров’ю, що проллється карою за зраду.

Удосвіта прокинувся Урґх XIII і став у вікні свого покою. Він збирався так стояти цілий день, чекаючи Незбагненних Чарів. Незбагненних і невідомих, отож тим страшніших.

Не прокидався удосвіта, бо взагалі не лягав спати, Пустельник. Надто багато було хворих, і щомиті хтось із них просив води, допомоги чи доброго слова або ж втамувати біль. Лише він не знав, що вся країна — вільні й невільні — завмерли в передчутті Чарів. А дні й ночі Пустельника минали у безперервній праці порятунку людських життів або лагідного проводжання їх у Край Вічності.

На світанку Чарівниця з Айоком та Люелле піднялися східцями Храму, пройшли через його руїни і стали обличчям до гладенької стіни скелі. Простягнули перед себе руки і зосередили всю свою Силу. За якийсь час скеля задрижала — і в ній з’явились щілини у формі прямокутника. Руки Чарівниць випромінювали Силу, й кам’яні ворота затремтіли, а за мить розчахнулися. За ними зяяла чорна безодня. Всі затамували подих. Однак ворота й далі рухалися, немов на невидимих завісах. Люелле побачила, що у безодні щось блищить. Десь у її глибині яріло зеленаве світло. Чарівниці разом з Люелле, бліді, хоча й спокійні, ступили в глибину, відразу за ними йшов тремтячи вражений хлопець.

Зелене світло било від величезного, порослого мохом каменя дивної форми, що лежав посеред похмурої печери. У печері панував такий холод, що серце Люелле також скрижаніло. Чарівниці неспокійно перезирнулись, Айок же відчув, що від каменя струменіє якась похмура, недобра сила. З-під нього віяло крижаним холодом, і хоча надворі була весна, стіни печери покрились сіруватою памороззю. У зеленавому світлі Святого Каменя було щось грізне — і Люелле аж здригнулася від думки, що вона має на нього стати. Одна з Чарівниць подала їй руку — суху й холодну. З її допомогою Дівчина ступила на Камінь — і раптом відчула, як все її єство огортає страхітливий відразливий холод, а тіло ціпеніє. Побачила, що її ступні покриваються інеєм.

Іній — смертельні, крижані обійми Святого Каменя піднялися вище, до її колін, огорнули морозяним подихом стегна і почали підійматись до серця, що билося все повільніше. Серце у крижаних лещатах сповільнило свій ритм і майже завмерло. Останнім зусиллям волі Люелле застогнала — а разом з нею застогнали Чарівниці. Раптом ворота скелі почали самі зачинятися, і тоді одна із Чарівниць закричала, ледве дихаючи:

— Тікаймо! Камінь її вб’є! І нас вб’є!

Напівпритомна Люелле відчула, що її хапають сильні руки Опікунок. В останню мить, перш ніж ворота скелі щільно зачинились, перш ніж зникли навіть їхні сліди, Чарівниці разом із непритомною Дівчиною та Айоком проскочили крізь вузьку щілину й вибігли назад на сліпуче світло дня.

Люелле не бачила й не чула, як Чарівниці поклали її у траві, нижче від сходів Храму, як розтирали їй руки й ноги, масували грудну клітку навколо серця. Не бачила теж маленького сірого птаха, що сів біля її голови й дивився байдужими очима. Була непритомна.

Коли Дівчина прийшла до тями, був вечір. Побачила схилені стривожені обличчя Опікунок й лице Айока, залите сльозами.

— Жива, — почула повне полегшення зітхання Чарівниць.

— Я боялась, що Камінь її вбив, — похмуро пролунав голос Другої Чарівниці.

— Але чому? Чому? — гукав голос враженого Айока. — Чому Святий Камінь таке зробив? Чому не сповнились Чари Пісні Єдиної? Там же люди… скільки людей… весь народ чекає…

— Чому? — повторили луною Чарівниці.