— Святе Місце ніколи не перестає бути святим, час і кількість разів не мають ніякого значення, — відповів Пустельник.
— Ми також так думали, — з легкістю в серці мовила Четверта. — Але вона, Люелле, не гідна зватись володаркою, інакше Камінь не так би з нею повівся. Поглянь на неї і скажи, чого їй бракує?
Пустельник глибоко зітхнув:
— Ви не до тієї людини звертаєтесь, друзі мої. Мені чужа думка про будь-яку владу, я розмірковую тільки про людські страждання. Я не знаю, які риси повинен мати правитель чи правителька. Я нічим не зможу вам допомогти. А тепер мушу вас залишити, бо ж на мене чекають хворі. Для вас це тільки питання влади, а для них — питання життя чи смерті. Самі подумайте, наскільки це важливіше…
І пошкандибав до шатер, незграбно переставляючи ноги. Чарівниці у паніці перезирнулися:
— Він не хоче нам допомогти…
— А що, як він не може цього зробити?
— Він взагалі не розуміє нашої біди!
— І навіть не знає про Пісню Єдину…
— Куди нас відправила П’ята Сестра і навіщо?! — скрикнула Четверта Чарівниця.
Люелле стояла мовчки. Відчувала гнів і образу. Сама не знала, на кого гнівається: на себе, на своїх супутників чи на Пустельника. Айок, відчуваючи, що після доторку до руки святого старця, у ньому тече свіжа, животворна і начебто чудом очищена кров, промовив із невідомою йому раніше рішучістю:
— І чого ви, Чарівниці, такі розумні й всесильні, не хочете повірити вашій П’ятій Сестрі? Не можу цього збагнути! Якщо вона веліла нам сюди прийти, то ми тут і залишимось. Якщо святий Пустельник зараз не має для нас часу, може, знайде його пізніше? Адже ви самі кажете, що у нас є цілий рік! Я відчуваю, що ми саме сюди мали прийти з нашим горем. Якщо в Люелле є якась вада, то це так само, як хвороба, а тоді тільки Пустельник може її вилікувати!
— Але Пустельник не знає, які риси повинна мати королева, — не згодилась Друга Чарівниця. — То як він тоді вилікує Люелле? Звідки він знатиме, що у володарки є вадою, а що — ні?
— Гадаю, що Айок таки слушно каже, — замислилась Четверта. — А тепер не гаймо часу на балачки, ходімо, допоможемо старцеві. Може, хоч так здобудемо його прихильність…
Чарівниці рушили до білих шатер. Люелле з Айоком пішли слідом. Святий Муж займався своїми хворими, що лежали зі стражденними обличчями на циновках і в глибоких печерах. Святий Муж навколішках зосереджено довго доторкався до одних, потім ішов до інших — поїв їх трав’яним відваром чи промивав рани.
— Ми тобі допоможемо, — шепнула одна з Чарівниць. — Ми трохи знаємось на магічній медицині, можемо полегшити біль і вилікувати багато хвороб.
— То чого чекаєте? — спитав Пустельник, не відводячи погляду від чоловіка, що голосно стогнав, і водночас масуючи йому великий, роздутий живіт. — Там, на столі, стоять трав’яні настоянки — їх можна давати пити й промивати ними рани. А ось хворі й ті, кому потрібна допомога. Все дуже просто. Спершу займіться тими, в кого виразки, — вони найбільше страждають, бо день дуже спекотний…
— Люелле і Айоку, ви також, — шепнула Четверта. — Будете промивати рани і гнійники, це дасть бідолахам велике полегшення. А ми займемось вищою магією життя, бо знаємось на ній…
Чарівниці розбрелися по широкому просторому шатрі, потім подалися до інших шатер, потім до печер.
Не мали часу займатися Люелле чи Айоком. Ба, невдовзі зовсім про них забули, бо ж навколо себе бачили безмірне страждання. Сотні людей безсило лежали, чекаючи на допомогу. Від поглядів, сповнених надії, Чарівниці почували у грудях гнітючий тягар. Терпляче промивали рани й гнійники, торкались болючих і хворих місць руками, наділеними силою. Потішали лагідними словами вмираючих, розповідаючи їм про прекрасну й добру Країну Вічності, в якій кожен буде щасливим і вільним.
Айок пішов туди, де міг бути якнайближче до Святого Мужа. Хлопця тягнуло до старця як магнітом. Відчував святість, що йшла від цієї маленької непоказної худенької постаті. На власні очі бачив полегшення, яке відчували хворі, коли старець торкався до них сильними зморщеними руками. Айок поволі ступав одразу за Пустельником, подавав хворим трав’яний відвар, промивав тіла у виразках, а бачачи в очах людей розпачливу надію, шепотів їм на вуха власні вірші. Час до часу блакитні дитячі очі Пустельника дивились на Айока з лагідною доброю усмішкою, і тоді хлопець відчував величезну внутрішню радість, що переповнювала все його єство. Раптом, уперше в житті, Айок відчув, що він комусь потрібен, і готовий був залишитись з Пустельником назовсім — аби тільки зберегти це нове, дивовижне відчуття.
Тим часом Люелле спинилась посеред шатра, дивлячись услід Чарівницям. А потім, побачивши, що робить Айок, також підійшла до стола по трав’яні настоянки. Обличчя її було легко скривлене, ніздрі тремтіли.
«Тут все смердить, — думала з огидою. — Смердить людським потом, гноєм, кров’ю, хворобою та смертю…»
Підійшла до першого-ліпшого хворого, але нахилившись над ним, відчула, що бридкий сморід стає сильнішим. Її рука з губкою, вмоченою у відвар, затремтіла, ще до того, як торкнулась гнійників, а губи скривились від огиди, яку дівчина не могла приховати. Тим часом — про що вона не знала — здалеку на неї уважно дивились ясно-блакитні дитячі очі. Люелле не помітила цього. Вся вона зосередилась на тому, щоб перемогти в собі гидливість, ба, навіть ненависть до справи, яку їй доручили Чарівниці. «Чому саме вона, королівська дочка, має займатись цими хворими?» — аж кипіла юнка від гніву. Вона не хоче цього робити, не вміє і ніхто не має права її до цього змушувати. Блакитні дитячі очі на засмаглому зморщеному обличчі тепер уважно стежили за кожним її рухом, а руки водночас невпинно несли хворим полегшення й порятунок. Із рани, на яку Люелле натиснула надто сильно, хлюпнула кров із гноєм, і Люелле, скрикнувши від огиди, жбурнула геть губку й прожогом вилетіла з намету. Сіла в затінку високого дерева й важко дихала з гнівним полегшенням.
Чарівниці й не зогляділись, як промайнув день і запала ніч. Бо й далі метушились біля хворих. Тішив їх кожен знак того, що вдалося комусь допомогти, що хвороба піддалася повністю або хоча би відступила на маленький крок, даючи місце надії. Балансуючи так наполегливо на тоненькій лінії між життям і смертю хворого, Чарівниці майже забули, чого вони прийшли у Пустелю. Айок також не пам’ятав про безмежну втому, ходив по п’ятах за Святим Мужем і допомагав йому, як тільки вмів. Хоча вмів він небагато, швидко спостеріг, що навіть ті дрібниці, на які він спроможний, дають полегшення хворим, і відчував, як навколо серця у нього розливається тепла і лагідна радість, якої він досі ніколи не знав.
Нарешті, коли над Пустелею вже панувала глуха ніч, всі вийшли з шатер і пішли за Пустельником до печер. Там, в одній з них, сухій і прохолодній, було його скромне житло: тверде ложе, прикрите циновкою, простий дерев’яний стіл і один стілець. Тож всі сіли на підлогу — потомлені, але на диво погідні.
— Тепер розумію, чому в тебе немає часу. Тут роботі нема кінця-краю, — сказала дзвінко одна з Чарівниць.
— Нема, — притакнув Пустельник, лагідно всміхаючись. — Якщо вилікуєш одного страждальця, приходять наступні. Страждання не закінчується.
— Але ти весь час відчуваєш себе потрібним. А це… а це прекрасно… — мовив хлопець тремтячим голосом.
— Саме радість, яку дає допомога хворим, і є тією Силою, що їх лікує, — поважно промовив Пустельник. — Тут немає ні дива, ні магії. У моїх руках немає чарів, як у ваших…
— Твої руки добрі, і хворі це відчувають, — озвалась Четверта Чарівниця. — А добро — це Чари.
Усі сиділи якийсь час мовчки. Однак мовчанка не розділяла їх, а об’єднувала. Відчували все сильніше дух святості навколо цього дрібненького, непримітного старця. Може, тому, що його місія на землі була безкінечною, його життя ніяк не закінчувалося?..
— А де ж Люелле?! — зойкнула раптом Третя Чарівниця. — Давно вже її не видно!
— О Боги! Ми забули про неї! — сполошилася Друга. — А це ж ми все своє попереднє життя підпорядковували їй. Справді, дивне це місце, в якому можна аж так про все забути!