Однак коли Айок зірвався шукати дівчину, Пустельник поклав йому долоню на плече:

— Не шукай її зараз. Мені здається, що я все-таки можу вам допомогти, хоча й не знаю нічого про правителів…

Погляди Чарівниць, в яких загорілась надія, прикипіли до його обличчя. Айок затамував дихання.

— …правителі керують людьми, правда? — тим часом казав Пустельник, а місяць, що заглядав в отвір печери, кидав бліді промені на його обличчя. — Володарі — також люди. Володар, отже, не є володарем задля влади, а задля людей. Усе, що він чинить, має служити їхньому благу…

У відповідь стояла мовчанка, повна схвалення. Ця мовчанка підганяла Пустельника говорити далі:

— Пляму на собі має той серед людей, хто не вміє співчувати горю інших і не хоче полегшити їхніх страждань. І немає значення, чи це проста людина, чи король. Це завжди залишатиметься плямою. Однак якщо це стосується володаря, то маючи таку ваду, він не лише не допоможе своїм підданим, не зрозуміє, що вони страждають, і не полегшить їхніх страждань, а може вразити їх глибше й болючіше, ніж звичайна людина. Так, ваша королівна хвора, але я не зможу її вилікувати. Проте якщо у її серці живе хоча би маленьке, найменше зерно співчуття до стражденних, є сподівання, що за сприятливих умов це зерно проросте. Однак якщо у серці немає цього зерна, хвороба невиліковна. І горе підданим, яким дістанеться така володарка, яка би вона не була вродлива, розумна й обдарована. Святий Камінь це знав.

Мовчанку, що запала по його словах — а на цей раз це була мовчанка, наповнена страхом — порушив раптом тихий схлип. Айок зірвався на ноги. Біля входу до печери, невидима в тіні, стояла Люелле, тамуючи тихий плач. Блакитні дитячі очі Пустельника спинились на її стрункій постаті.

— Вона страждає від моїх слів. Якщо це справді страждання, а не зранений гнів чи марнославство, у вас є крихта надії…

— Ти допоможеш нам виростити із цього зернятка прекрасну квітку? — благально спитала Четверта Чарівниця. — Боюся, що ми самі не зможемо вилікувати цю ваду. До того ж, гадаю, що ми у ній також частково винні. Напевно, вона народилася з маленьким зернятком Любові у серці, але ми, Чарівниці, нічого так і не зробили, щоб допомогти йому розвинутись.

— Допоможи нам, святий Старче. Без твоєї допомоги не сповниться Пісня Єдина, Чари якої мають визволити нашу країну, — просив Айок.

— Уся ця країна хвора й страждає. Тільки вона, Люелле, може покласти край цим стражданням, тому допоможи нам, — додала Перша Чарівниця.

— Я не зможу вам допомогти. Проти цієї хвороби моя Сила не діє. Ваша також. Вона сама має собі допомогти.

— Як саме? — схвильовано спитали Чарівниці.

— Нехай залишається тут — серед тих, що страждають. Хай бореться із собою, із своєю огидою до них, відразою до їхніх ран, нехай плекає це крихітне, слабке зернятко. Якщо воно є. Бо якщо це так, то щоразу, коли їй вдасться полегшити страждання ближнього, зернятко ростиме. А коли настане такий день, що вона відчує велику радість у своєму серці, із зернятка народиться квітка, що дасть плід, якого ви так прагнете. Але це має статися само собою, лише з її волі. Інакше та квітка буде штучна, і її зламає перша весняна гроза…

Хоча знову запанувала мовчанка, всі погляди були звернені на обличчя Пустельника, наче хотіли прочитати з нього майбутнє. А він спокійно дивився своїми дитячими очима на Люелле, на Айока, на кожну з Чарівниць. Коли Люелле зустрічалась із цим ясним, добрим поглядом, опускала голову, бо хотіла би побачити в ньому зневагу, навіть гнів. Тільки не цей смуток, що так розуміє слабкість людської природи. Ні, Пустельник не гнівався на неї. І не засуджував її. Він її розумів — і співчував. Для гордості принцеси з роду Люілів це було значно важчою покарою, ніж якби він відвернувся від неї зі злістю чи презирством.

Розділ 27

Колись Люелле — ще як була Панянкою — вважала, що найважчий у її юному житті був той рік, який вона прожила з Третьою Чарівницею у Містечку. Рік каторжної праці на будівництві мосту, коли поруч весь час були немилосердні Загарбники, а над головою свистіли їхні батоги. Рік перебування серед переляканих поневолених людей, які не знали, що таке свобода. Людей, в яких, здавалось би, було знищено будь-яку гідність та відвагу.

І Люелле-Панянка з усіх сил намагалася зрозуміти, як перелякані й принижені люди повторювали слова Пісні Єдиної, хоча за це їм загрожувала смерть, як вони допомагали слабшим за себе, наражаючись на лють наглядачів. І водночас вони й далі були перелякані, принижені й покірні Загарбникам у всьому. Багато часу мусило минути, поки Панянка збагнула, що люди такі і є: слабкі і сильні, великі й малі, добрі й злі, шляхетні й малодушні. І всі ці риси, що суперечать одна одній, вирують в одній людині. Це тоді вона, сама цього не знаючи, виросла з дитячого світу чорного й білого, світу беззастережних уявлень про добро й зло. Зрозуміла, що найчастіше трапляється той колір, який з’являється від змішування чорного й білого.

Виживаючи у Містечку, дівчина думала, що нічого такого ж важкого з нею вже не трапиться. А тепер вона була у пустелі — з величезним тягарем на серці. Послухалась Пустельника — його не можна було не послухатись, тим більше, якщо це — хтозна — останній шанс на те, щоб сповнилась Пісня Єдина. Вона мусить позбутись плями, яка в ній є. Будь-якою ціною. Навіть більше — вона завжди, напівсвідомо, розуміла, що ця пляма існує, однак не надавала цьому значення. Ця риса — яку назвав Пустельник — ніколи не видавалась їй найважливішою. Вона цілковито відійшла кудись убік, коли Люелле довідалась, що їй судилося стати володаркою країни. Їй видавалося, що це не вона повинна мати якісь почуття до своїх підданих, а вони до неї.

Тепер виявилося, що каторжне життя у Містечку було дрібничкою порівняно з життям у Пустелі. Люелле прокидалась ні світ, ні зоря й брела до переповнених хворими шатер. Долаючи огиду й відразу, промивала їхні нагноєні рани, а боротьба з собою була така важка, що дівчина навіть не здатна була побачити полегшення чи вдячності в очах у пацієнтів. Вона робила те, що мусила, не думаючи, не дивлячись, намагаючись нічого не відчувати й тамувати гидливість. Увесь час відчувала на собі блакитно-дитячий погляд. Навіть коли Пустельник був десь-інде. Коли зустрічала у шатрі Айока, здивовано помічала, що хоча вони обоє роблять те саме, пацієнти хлопця усміхаються до нього, а ті, біля яких метушиться вона, намагаються уникати її погляду.

Водночас зі смутком виявила, що Чарівниці й навіть Айок полишили її саму. Вона бачила їх тільки тоді, коли вони пізно вночі лягали спати або коли посеред дня поспіхом щось перекушували.

На свій подив зауважила, що Айок змінився.

Худенький, невпевнений, схильний легко впадати в меланхолійний настрій або ж без причини веселитись, Айок несподівано став сильним, здоровим і життєрадісним хлопцем, а на його обличчі часто з’являлася щаслива усмішка. Люелле не могла цього збагнути, але припускала, що цю веселість духа дає йому почуття того, що він потрібний. Попри те, що з хворими було неймовірно важко, вони смерділи потом, кров’ю, гноєм із ран, стогнали, були нетерплячі, недовірливі, вимогливі й навіть злі. Їхній настрій поліпшувався лише тоді, коли недуга відступала або коли вони опинялись перед Неминучим, і тихі слова Пустельника примиряли їх із долею. Ба, деякі видавалися щасливими від того, що їхня життєва дорога, нелегка й сповнена страждань, завершується, що будь-якої миті вони ввійдуть у Країну Вічності. Цього Люелле також не могла збагнути.

Минуло кілька місяців, усі дні яких були схожі один на одного. Та сама обтяжлива праця біля хворих, те саме неприємне відчуття неприязні до них. А ще Дівчині бракувало постійного спілкування з Чарівницями й Айоком, до якого вона так звикла.

Одного дня, промиваючи хворому рани, дівчина зауважила, що він прикипів до неї очима. Це був молодий ще чоловік, що стогнав і кричав голосніше за інших, щомиті гукав, що хоче пити, а того, хто ним опікувався, діймав своєю нетерплячкою. Його недуга відступала поволі, але покращення таки було. Люелле вже тиждень, відколи він з’явився у Пустелі, приходила до нього двічі-тричі на день, часом і вночі, очищала хворе тіло відварами з трав. Страждав цей хворий так, що й не описати. Що більше він страждав, то більше Люелле, майже несвідомо, ненавиділа його за те, що він завдає їй стільки клопотів, а його хвороба відразливіша за хвороби інших.