Протест Вільсона — так звана перша нота «Лузитанії» — став першим пострілом у дворічній паперовій війні протестів США і відповідей Німеччини, що супроводжувалося новими атаками нейтральних кораблів та викриттями німецьких шпигунів в Америці. Вільсон докладав максимальних зусиль, щоб зберегти нейтралітет Америки по суті та за духом, але секретар Брайан усе одно вважав, що той не робив усього можливого, і 8 червня 1915-го подав у відставку. Його рішення широко засуджували, редактори газет порівнювали його з Юдою Іскаріотом та Бенедиктом Арнольдом. News Times, газета міста Ґошен, штат Індіана, писала: «Кайзер давав Залізний хрест і за менші заслуги, ніж може похвалитися містер Брайан»[756]. У листі до Едіт і сам Вільсон називав Брайана «зрадником», а на його місце поставив другу після секретаря людину, заступника Роберта Лансінга, який на той момент уже почав жадати війни[757].

Проте у Вільсона був і привід для радощів. У листі від 29 червня 1915 року Едіт нарешті погодилася вийти за нього заміж. Вони одружилися 18 грудня 1915-го. Церемонію провели в Білому домі, доволі скромно, і пізніше того вечора подружжя вирушило на медовий місяць. Вони подорожували в приватному вагоні, прямуючи до Хот-Спрінгс, штат Вірджинія. У поїзді на пізню вечерю їм подали салат із куркою. Уже вранці поїзд прибув до місця призначення, і коли агент таємної служби Вільсона Едмунд Старлінг випадково зазирнув у вітальню президентського вагона, то побачив «фігуру в циліндрі, фраку, сірих ранкових штанях — він був до мене спиною, з руками в кишенях, і радісно витанцьовував джигу»[758].

Поки Старлінг спостерігав на ним, Вільсон — вочевидь, він і не підозрював про присутність іншої людини — підстрибував, клацаючи каблуками, та співав: «О, красуня! Що за краля!»

Німецька підводна кампанія то вщухала, то знов набирала обертів залежно від зміни сили впливу різних фракцій влади, які підтримували або ж, навпаки, засуджували використання субмарин проти комерційних кораблів. Сам кайзер Вільгельм висловив деяку антипатію до атак пасажирських лайнерів. У лютому 1916 року він сказав командирові флоту адміралу Шееру: «Якби я був капітаном субмарини, то ніколи не торпедував би корабель, знаючи, що на борту є діти та жінки»[759]. Наступного місяця найпалкіший прихильник необмежених військових дій, держсекретар Альфред фон Тірпіц, подав у відставку, не витримавши розчарування. Співчуття прийшли з неочікуваного боку: від колишнього Першого Морського Лорда Британії Джекі Фішера. «Дорогий мій старий Тірпіце»[760], — почав він свого листа. Фішер закликав Тірпіца «не журитись», «адже Ви єдиний німецький моряк, який розуміє війну! Убивай ворога й не дай йому вбити себе. Я не звинувачую Вас у всій цій справі з субмаринами. Я б і сам учинив так само, тільки наші ідіоти в Англії не вірили мені, коли я казав їм. Ну, прощавайте!»

Закінчив листа він своїм звичним прощанням: «Назавжди Ваш, Фішер».

У червні 1916 року кайзер видав наказ, що заборонив атакувати всі великі пасажирські лайнери, навіть якщо вони точно британські. Його дальші обмеження атак для капітанів субмарин навіть спричинили протести на флоті Німеччини, наслідком чого стало призупинення всіх операцій проти комерційних кораблів у британських водах.

Проте «Лузитанія» залишалась у фокусі конфлікту. Протест президента Вільсона не привів до реакції, яка б його задовольнила, — і це стало приводом для радощів голови британської морської розвідки Блінкера Холла. Він вважав, що будь-яка затримка в справі «Лузитанії» «піде на користь Антанті»[761].

Капітан-лейтенант Швіґер теж доклав руку до погіршення відносин між Америкою й Німеччиною[762]. Четвертого вересня 1915 року під час патрулювання він затопив десять пароплавів та один чотирищогловий барк. Серед пароплавів був пасажирський лайнер «Hesperian» — загинули тридцять два пасажири та члени команди.

«Hesperian» явно йшов у напрямку з Європи до Нью-Йорка, тому малоймовірно, що на борту могли бути боєприпаси чи інша контрабанда. Серед вантажу цього судна було також тіло одного з загиблих пасажирів «Лузитанії», Френсіс Стівенс, заможної громадянки Канади, яку повертали додому, у Монреаль.

У 1916-му Вільсона обрали на другий строк. Майже щодня він грав у гольф, часто з новою місіс Вільсон — вони грали, навіть коли випав сніг. Щоб м’ячики було добре видно, агент таємної служби Старлінг фарбував їх у червоний колір. Подружжя часто їздило на авто за місто — Вільсон був великим шанувальником такого виду розваг. Подружнє життя добре вплинуло на його емоційний стан та позбавило самотності. Як і перша місіс Вільсон, Едіт стала його радником — вона слухала чернетки його промов, критикувала ноти протесту Німеччині та часто давала якісь поради.

Поза стінами Білого дому безліч нот протесту та відповіді Німеччини стали приводами для жартів. Один із редакторів писав: «Дорогий кайзере! Незважаючи на все наше попереднє листування з цього приводу, було затоплено ще один корабель з американськими пасажирами на борту. Беручи до уваги умови, ми вважаємо себе зобов’язаними повідомити Вам, з найбільш дружніми намірами, що повторний такий інцидент обов’язково призведе до необхідності надіслати ще одну ноту протесту найшанованішому та миролюбному уряду Вашої величності»[763].

Навіть наприкінці грудня 1916 року Вільсон був упевнений, що йому вдасться зберегти нейтралітет Америки, навіть більше — що він зможе зіграти роль посередника та встановити мир між двома сторонами. Його підбадьорило те, що тієї зими Німеччина оголосила: у разі дотримання певних умов вона може піти на мир із Британією. Британія відкинула цю пропозицію примирення, назвавши її спробою самопроголошення перемоги Німеччини, але Вільсонові здалося, що є хоча б надія на переговори в майбутньому. Посол Німеччини в США граф Йоганн-Генріх фон Бернсторф зміцнив оптимізм Вільсона своїм натяком на те, що Німеччина дійсно схильна до мирних перемовин.

Але Бернсторф був набагато більш оптимістично налаштований, ніж передбачала ситуація, і мав лише обмежені уявлення про кардинальні зміни в ставленні його власного керівництва.

У Німеччині вже почалися парадоксальні зміни. Незважаючи на те що лідери країни були наче налаштовані рухатись у напрямку миру, у владі набирала вагу сила, яка підтримувала підводну війну без обмежень. Цю силу складали військові можновладці, які намагалися отримати дозвіл топити всі комерційні кораблі в зоні військових дій, незалежно від того, нейтральні вони чи ні. Навіть американські.

Така зміна у владі була частково обґрунтована настроями населення, яке тривожила кривава різанина в окопах. Субмарини здавалися їм диво-зброєю — Wunderwaffe, — яка могла швидко поставити Британію на коліна, якщо припинити її обмежувати. Настрої суспільства збіглися з фундаментальними змінами в німецькому підході до військово-морської справи, у чому не останню роль відіграли Швіґер та U-20.

Протягом осені 1916 року Швіґер продовжував подавати приклад усім іншим командирам субмарин і топив корабель за кораблем. Але в листопаді він опинився в біді. Повертаючись із тритижневого патрулювання в Західних підходах, субмарина в тумані сіла на мілину приблизно у 20 футах від узбережжя Данії. Швіґер відправив прохання про допомогу, і реакція була приголомшливою. Адмірал Шеер відправив на місце події есмінець, щоб відтягти U-20 з мілини, а також цілу бойову ескадру з крейсерів та лінійних кораблів — забезпечити захист. Але U-20 усе одно залишилась у полоні. Швіґеру було наказано знищити субмарину, щоб вона не потрапила в руки ворога, і він підірвав дві торпеди в носовій частині. Якщо він хотів повністю зруйнувати судно, то це йому не вдалося: ніс був понівечений, але решта субмарини та палубна гармата лишилися цілими. Вони були вриті в пісок на глибині близько 15 футів, і їх чудово було видно з берега.