Крім того, Швіґер переоцінив швидкість судна. За його підрахунками, вона складала 22 вузли, хоча насправді — лише 18. Якби він правильно визначив швидкість і відповідно до цього випустив торпеду, вона б ударила корпус набагато ближче до корми, десь посередині, і наслідки б могли бути менш катастрофічними — матросів точно б не вбило у багажному відділенні і вони б допомогли спустити шлюпки. Можливо, парову лінію не пошкодило б, і в Тьорнера була б можливість утримувати корабель на ходу — був би шанс дотягти до Квінстауна й вивести корабель на берег або завдяки надзвичайній маневреності судна розвернутися та протаранити U-20.

Імовірно, якби після першої торпеди «Лузитанія» не мала такий безнадійний вигляд, Швіґер повернувся б і випустив другу торпеду.

Насправді єдиним везінням тієї п’ятниці стала погода. Вона була неприродно спокійною, сонячною й теплою. Навіть крихітне хвилювання позмивало б людей з їхніх весел, дощок та ящиків, за які вони тримались, а також, найскоріше, потопило б переповнені шлюпки. У якийсь момент, розповідає Оґден Геммонд, у його шлюпці було 75 осіб. Планшири шлюпки були лише в 6 дюймах від води. Сприятливі погодні умови того дня врятували багато життів — може, навіть сотні.

Вашингтон; Берлін; Лондон.

Останній промах

Протягом кількох днів після потоплення лайнера Вільсон не робив ніяких офіційних заяв. Він занурився в рутину. У суботу вранці після атаки він грав у гольф, удень поїхав на прогулянку. У неділю вранці пішов до церкви. У своєму кабінеті під час розмови з Джо Тамулті, секретарем, Вільсон сказав, що розуміє: така спокійна реакція може стурбувати людей. «Якби я роздумував над тими трагічними новинами про “Лузитанію”, які щодня друкують у газетах, то абсолютно втратив би контроль і не зміг би бути об’єктивним, коли треба діяти. Я не маю права бути необ’єктивним і піддаватися моїм почуттям»[747].

Відчуваючи, що Тамулті не погоджується з ним, Вільсон продовжив: «Думаю, Ви вважаєте, що я холодний, байдужий і навіть не зовсім людина, але, мій любий друже, Ви помиляєтесь. Я провів багато годин без сну, думаючи про цю трагедію. Вона нависла наді мною, як нічне страхіття. Заради Бога, як може нація, що називає себе цивілізованою, умисне робити такі жахливі речі?»

Вільсон вважав, що якщо він звернеться до Конгресу та запропонує оголосити війну, то з ним погодяться. Але він не думав, що нація насправді готова до такого рішення: «Якби я вдався зараз до радикальних дій, то, боюся, ми б нічого не отримали в результаті, крім жалю та горя».

Насправді, крім галасливих прибічників війни з колишнім президентом Тедді Рузвельтом на чолі, більша частина Америки начебто поділяла нерішучість Вільсона[748]. Так, злість нікуди не зникла, але відвертих закликів до війни не було навіть у таких історично войовничо налаштованих газетах, як Louisville Courier-Journal та Chicago Tribune. За даними одного історика, який вивчав реакцію штату Індіана на цю катастрофу, невеликі місцеві видання закликали до стриманості та заохочували підтримувати президента. У штаті було декілька щоденних та щотижневих видань обсягом у шість і вісім сторінок, і «вони майже одностайно висловлювали надію на мир». До Білого дому надходили петиції, що закликали до обачності. Асамблея штату Теннессі проголосувала за резолюцію, у якій висловлювала довіру Вільсону та закликала населення штату «утриматися від будь-яких непоміркованих дій чи висловів». Законодавча влада Луїзіани теж проголосувала за підтримку президента та попередила, що наближається криза, яка «вимагатиме від тих, хто має владу, спокою, обачності, стійкості та ясного мислення». Студенти медичного коледжу Раша в Чикаго теж долучилися та підписали петицію, у якій висловили «впевненість у мудрості та терплячості нашого президента» і закликали його продовжувати політику нейтралітету. Студенти-стоматологи з Університету штату Іллінойс теж знайшли час підписати таку саму петицію.

Населення Німеччини тріумфувало, радіючи з приводу потоплення «Лузитанії». Берлінська газета оголосила 7 травня «днем, який позначив собою кінець епохи панування Англії в морях»[749] і заявила: «Англійці більше не здатні захищати свій торговельний і транспортний флот у власних берегових водах; їхній найбільший, найкрасивіший та найшвидший лайнер потоплено». Військовий аташе Німеччини у Вашингтоні заявив, що загибель американців за кордоном нарешті зможе показати нації справжню природу цієї війни. «Америка не знає справжніх умов, — казав він. — Ви читаєте про тисячі росіян або німців, яких убивають, — і спокійно йдете у своїх справах. Але тепер ви все зрозумієте»[750].

Вільсон мовчав аж до вечора понеділка, 10 травня, — до своєї запланованої промови у Філадельфії перед чотирма тисячами нових громадян Америки. Того дня він бачився з Едіт і, прибувши до Філадельфії, все ще перебував під впливом зустрічі. У своїй промові він говорив про те, як важливо для Америки служити тією силою, яка несе мир, і як важливо для людей не втрачати стійкості — навіть після трагедії «Лузитанії». У нього був план промови, але заготованого тексту не було, і він імпровізував — не найкраще рішення, враховуючи його емоціональний стан. «Буває так, що людина надто горда, щоб битися, — казав він. — А буває так, що нація настільки права, що в неї немає потреби переконувати інших у своїй правоті за допомогою сили»[751].

У нього були піднесені наміри, але та фраза «надто горда, щоб битися» не справила враження на слухачів. Америка не хотіла брати участь у війні, але гордість була тут ні до чого. Республіканець, який виступав за війну, сенатор Генрі Кабот Лодж, назвав цей вислів «імовірно, найбільш невдалим висловом, який придумав [Вільсон]»[752].

Вільсон розповідав потім Едіт, що через кохання до неї говорив у стані емоційного туману. У листі, який він написав у вівторок уранці, він пише: «Я навіть не знаю, що саме говорив у Філадельфії (коли я в сутінках їхав вулицею, то навіть не міг зрозуміти, чи я у Філадельфії, чи в Нью-Йорку!), бо моє серце захопив прекрасний вир почуттів від нашої вчорашньої бесіди й від зворушливої та милої записки, що Ви мені залишили; проте в моїй голові багато що прояснилося»[753].

У вівторок протягом усього дня Вільсон працював над протестом, який планував направити в Німеччину з приводу «Лузитанії». Друкуючи текст на своїй портативній машинці Hammond, він намагався обрати потрібний тон — рішучий та прямий, але не агресивний. Увечері в середу він закінчив і написав Едіт: «Я щойно вніс останні виправлення в нашому протесті Німеччині і тепер повертаюся — з превеликою радістю! — до розмови з Вами. Я певен, що протягом усього вечора Ви були десь поруч зі мною, бо, поки я працював, мене не полишало дивне відчуття спокою та любові»[754].

Вільсон відправив ноту протесту, незважаючи на заперечення державного секретаря Брайана, який вважав, що, дотримуючись нейтралітету та справедливості, Сполучені Штати мають також заявити протест Британії, засуджуючи її втручання в комерцію. Вільсон відхилив таку пропозицію. У своєму протесті він писав не лише про «Лузитанію», але й про «Фалабу» та загибель Леона Трешера, а також про бомбування «Cushing» та атаку на «Gulflight». Для підтвердження своєї позиції він звернувся до «святої свободи морів»[755], а також зауважив, що субмарини, якщо їх використовують проти комерційних суден, є за своєю природою зброєю, що порушує «багато священних принципів справедливості та гуманізму». Він закликав Німеччину зректися здійснених атак, сплатити необхідні репарації та вжити заходів для того, щоб такі події в майбутньому більше не траплялися. Вільсон також обачно звернувся до «особливих дружніх стосунків», які здавна пов’язували США і Німеччину.