Крім того, мене захопили деталі самого потоплення, про які в школі не розповідають: наприклад, що корабель затонув за 18 хвилин або що під час спроб спустити шлюпки одна повністю навантажена шлюпка впала на іншу. Якби я знав деякі з цих речей раніше, то гратись у ванні було б набагато цікавіше. Але я все одно не міг на це наважитися. Мене стримувало те, що про «Лузитанію» вже багато писали і я навряд чи знайду щось нове на цю тему. Проте я вирішив, що варто з’їздити в архів. Я знав, що в Гуверівському інституті в Стенфорді є колекція документів «Лузитанії» — а в Пало-Альто, штат Каліфорнія, дуже зручно летіти з Сіетла, де я тоді постійно жив. Я вирішив узяти квитки та провести декілька днів із матеріалами, щоб трохи краще зрозуміти, які саме документи існують. Це була відносно невелика колекція, але я швидко побачив, що маю справу з багатющою базою першоджерел щодо потоплення — мабуть, із багатшою, ніж для всіх моїх попередніх книг. І це при тому, що набагато більше матеріалу зберігається в інших місцях Америки та Британії, у тому числі в Національному архіві у К’ю (архів не має жодного стосунку до відомих королівських ботанічних садів, хоча вони й розташовані на одній і тій самій станції метро).

Саме тоді я зрозумів, що зможу додати в цю історію щось нове. Кількість і розмаїття доступного матеріалу — свідчення пасажирів, таємно перехоплені та розшифровані телеграми, любовні листи одурманеного президента, детальний військовий журнал капітана субмарини — обіцяли мені можливість одягти мій капелюх Хічкока й створити документальний морський трилер зі справжнім саспенсом, який дозволить читачам відчути напругу, передчуття й нарешті той жах, який відчували самі пасажири. Таким чином, я занурився в роботу й наступні чотири роки не виринав із більш чи менш веселих історій про любов, війну та смерть.

Тепер, коли «Постріл із глибин» опубліковано і «Лузитанія» ще раз потонула, я знов опинився в порожнечі. Так, тут мерехтить одна ідея — нічого конкретного, просто якийсь блиску темряві. А чи стане вона для мене порятунком з безідейності, ми дізнаємося пізніше, з часом та неврозом.

Літературні критики стверджують, що Ерік Ларсон подає читачу «документальну літературу як сюжетний твір», він «зробив кар’єру, перетворюючи історію на бестселери». Популярний американський письменник, журналіст та історик, автор кількох документально-історичних бестселерів, серед яких і «Диявол у Білому місті». Свій новий роман Ларсон присвятив загибелі пасажирського пароплава «Лузитанія», що змінила хід світової історії... 2015 року книжка стала бестселером № 1 за версією The New York Times, увійшла до топ-10 на сайті Amazon, виграла Goodreads Choice Award серед історико-біографічних книжок та була названа історичною книгою року щотижневиком World Magazine.

Весняної ночі 1912 року у водах Північної Атлантики разом зі славетним «Титаніком» назавжди була втрачена віра у велич людського розуму перед силами природи. 1 травня 1915 року з Нью-Йорка до Ліверпуля через патрульовану німецькими субмаринами Атлантику вирушила у свій 202-й рейс велична чотиритрубна «Лузитанія» — найшвидший і найбезпечніший корабель світу, плавуче місто під захистом сталі. Цей рейс стане для неї останнім. З двох тисяч осіб врятуються лише кілька сотень. Людство втратить останню ілюзію: війни шляхетних лицарів у минулому. Війна, яку назвуть Першою світовою, не матиме правил і кордонів. Віднині задля залякування, задля державної погорди буде гинути цивільне населення.

Про небезпеку було вчасно попереджено — та ніхто не дослухався... Корабель могли вчасно зупинити — але не зупинили... І тепер добродушний і шанований капітан субмарини U-20, що колись врятував цуценят з потопленого судна, спостерігає у перископ за агонією підбитої його торпедою «Лузитанії». За народженням нового світового порядку...