Того ж дня стало відомо, що пасажирський лайнер «Лаконія» затопили коло узбережжя Ірландії двома торпедами. Серед пасажирів були мати й дочка з Чикаго. Едіт Ґалт Вільсон була знайома з ними обома.

Вільсон і Лансінг прийняли рішення неофіційно передати текст телеграми в агенцію Associated Press, і вже вранці 1 березня 1917 року ця новина з’явилася на перших шпальтах американських газет. Скептики відразу ж проголосили телеграму фальсифікацією британців, чого й боялися Лансінг і капітан Холл. Лансінг очікував, що Циммерман заперечуватиме все і Сполучені Штати будуть змушені розкрити джерело інформації або ж зберігати мовчання та закликати народ довіряти президентові.

Але Циммерман здивував. Другого березня, у п’ятницю, під час прес-конференції він особисто підтвердив, що дійсно відправив таку телеграму. «Визнавши правду, — писав Лансінг, — він припустився неймовірно грубої помилки, як для людини, що влаштовує міжнародні змови. Сама по собі телеграма була дурістю, але ще більшою дурістю було визнання її справжності»[773].

Розкриття інформації про те, що Німеччина хотіла залучити Мексику до своїх союзників, пообіцявши частину території США їй у винагороду, уже саме по собі сильно роз’ятрило ситуацію, але новини неділі, 18 березня, тільки погіршили становище: німецькі субмарини затопили ще три американські кораблі без попередження. (Загальний світовий злам тільки посилювався через народне повстання в Росії — так звана Лютнева революція, яка 15 березня змусила царя Миколу II зректися трону. Газети наступного дня рясніли повідомленнями про заворушення на вулицях тодішньої столиці Росії Петрограда.) У настроях американського народу почалися фундаментальні зміни. Преса тепер закликала до війни. Історик Барбара Такмен описала це так: «Усі ці газети пристрасно виступали за нейтралітет, аж доки Циммерман не випустив стрілу і не поцілив просто в нейтралітет, який упав на землю, наче мертва качка»[774].

Секретар Лансінг був щасливий: «Дякувати Богу, нарешті американський народ готовий до війни з Німеччиною»[775], писав він в особистій нотатці, дещо кровожерливій. «На це може піти два чи три роки, — писав він. — Може, навіть п’ять років. Це може коштувати життя мільйону американців, а може — п’яти мільйонам. Як би довго це не тривало, скільки б людей не загинуло — ми маємо пройти через це. Я сподіваюсь і вірю в те, що президент буде дивитися на це так само».

Двадцятого березня 1917 року Вільсон зібрав свій кабінет і запитав у кожного про його точку зору. Один за одним члени кабінету висловили свою думку. Усі погодилися з тим, що настав час війни. Багато хто вважав, що між Америкою й Німеччиною вже й так ішла війна. «Я, мабуть, говорив пристрасно, бо президент попросив мене говорити тихіше, щоб у коридорі мене не почули»[776], — писав Лансінг.

Коли всі висловилися, Вільсон подякував, але не залишив жодного натяку на те, як збирається вчинити.

Наступного дня він надіслав у Конгрес запит на особливе засідання 2 квітня. Свою промову він готував заздалегідь, друкуючи її на своїй портативній машинці Hammond. Айк Гувер, церемоніймейстер, казав іншому робітникові Білого дому, що, судячи з настрою Вільсона, «у своїй промові в Конгресі він дасть Німеччині жару. Ніколи не бачив його більш сварливим. Він не при собі, погано почувається й страждає на головний біль»[777].

Щоб уникнути витоку інформації, Вільсон попросив Гувера особисто віднести промову в типографію вранці 2 квітня. Того самого дня стало відомо, що німецька субмарина потопила ще один американський корабель «Ацтек», із яким загинуло двадцять вісім американців. Вільсон сподівався виголосити промову після обіду, але через різні справи в Конгресі на засідання його викликали лише ввечері. Він вийшов з Білого дому о 20:20. Едіт вирушила в Капітолій на 10 хвилин раніше.

Почався весняний дощ, м’який та запашний. Вулиці сяяли декоративними ліхтарями на Пенсильванія-авеню. Уперше в історії будівлі було освітлено купол Капітолію. Міністр фінансів і зять Вільсона Вільям Макаду пізніше згадував, як підсвічений купол «урочисто й велично виділявся на тлі темного мокрого неба»[778]. Незважаючи на дощ, сотні чоловіків та жінок вишикувались уздовж вулиці. Вони з непокритими головами похмуро спостерігали за машиною президента, що повільно рухалася вулицею в оточенні кінної охорони. Було зрозуміло, що саме має статися. Копита коней ритмічно стукали бруківкою, надаючи процесії поховальної атмосфери.

Вільсон прибув до Капітолію о 20:30. Тут виставили додаткову кавалерійську охорону, агентів таємної служби, службовців міської поліції та поштмейстерів. За три хвилини спікер проголосив: «Президент Сполучених Штатів». Велика зала вибухнула оплесками та привітаннями. Усюди, наче пташині крила, майоріли маленькі американські прапорці. За якісь дві хвилини шум ущух, і Вільсон зміг розпочати промову.

Вільсон говорив прямо та спокійно — його манера вже була добре відома громадянам країни, і слухачі часто говорили про нього як про професійного оратора. У голосі не було ані натяку на те, про що він збирався попросити Конгрес. Спочатку він не відводив очей від тексту, але поступово все частіше піднімав погляд, щоб підкреслити висловлену думку.

Говорячи про поведінку Німеччини, Вільсон сказав, що «по суті, це не менш як війна проти народу Америки та Сполучених Штатів»[779]. Він окремо підкреслив минулі шпигунські заходи Німеччини й телеграму Циммермана, а майбутню боротьбу Америки описав величними словами: «Світ треба зробити безпечним для демократії».

Після цих слів почулись оплески однієї людини, повільні та гучні. Сенатор Джон Шарп Вільямс, демократ із Міссісіпі, «серйозно та багатозначно»[780] плескав у долоні, писав репортер з New York Times. За мить думка про те, що це і є основною ідеєю промови Вільсона, що це і є тим, чого прагне досягти Америка, досягла голів усіх присутніх сенаторів та представників, і залу охопили овації.

Промова Вільсона набирала обертів. Попередивши, що на країну чекають «багато місяців суворих випробовувань та жертв», він проголосив, що боротьба Америки — це боротьба від імені всіх народів світу.

«Такому завданню ми можемо присвятити свої життя та долі, усе, що ми є, й усе, що ми маємо, з гордістю, бо прийшов день, коли Америка отримала честь покласти свою кров та сили за принципи, які народили її на світ, за щастя й мир, які вона береже. Інакше вона вчинити не може, і хай їй допоможе Господь».

Після цих слів почався справжній кінець світу. Усі підвелися. Замайоріли прапори. Чоловіки кричали, свистіли, ревли. Промова Вільсона тривала 36 хвилин, і він жодного разу не промовив слова «Лузитанія». Закінчивши промову, він швидко вийшов із зали.

Перш ніж Конгрес ухвалив рішення про війну, минуло чотири дні. За ці декілька днів німецькі субмарини наче навмисне намагалися позбавити Америку останніх сумнівів — було потоплено два американські торговельні кораблі. Загинуло щонайменше одинадцять американців. Так багато часу знадобилося Конгресу не тому, що були сумніви, а тому, що всі сенатори та представники розуміли: це великий історичний момент, і всі хотіли, щоб їхні ремарки ввійшли в історію. Вільсон підписав резолюцію о 13:18 6 квітня 1917 року.

Вінстону Черчиллю здавалося, що вже давно треба було це зробити. У його історії, більше схожій на мемуари, — «Світова криза 1916—1918» — він так казав про Вільсона: «Те, що він зробив у квітні 1917-го, треба було зробити у травні 1915-го. Якби він зробив це тоді, нам вдалося б уникнути різанини, страждань та руйнації, відвернути багато катастроф. У скількох мільйонах домівок вільний стілець був би зайнятий! Яким інакшим був би розтрощений світ, у якому тепер приречені жити як переможці, так і переможені!»[781]