Нора Бретертон, жінка з Лос-Анджелеса, яка кинулась рятувати свою крихітну дочку Бетті і ще мала трирічного сина, котрий спав у каюті, несла на руках дитину, просуваючись сходами крізь натовп пасажирів[609]. Повз неї проходив якийсь чоловік — вона пхнула йому дитину, розвернулася та побігла вниз по сина.

На внутрішніх сходах не було ні душі. Нора бігла. По каютах та коридорах повз дим. Вона схопила сина Пола і разом з ним побігла на палубу В, на правий борт — нахил тут був уже настільки крутий, що інша жінка з маленьким хлопчиком на руках просковзнула повз неї на спині.

Бретертон підійшла до шлюпки, яку саме спускали, — інший пасажир сказав їй, що сідати не можна, бо вона вже заповнена. Але на борту вже сидів хтось із її друзів — він і переконав інших пасажирів дозволити їй сісти.

Бретертон і гадки не мала, де зараз її дочка. Біжучи до шлюпки, вона бачила чоловіка, якому віддала дочку, але дитини в нього не було.

Теодейт Поуп щосили намагалася випливти на поверхню, але її пригасло до якоїсь перешкоди. До чогось дерев’яного. Вона почала ковтати солону воду.

«Я розплющила очі та крізь зелень води побачила, до чого мене пригасло. Було схоже на дно або кіль шлюпки», — згадувала вона. Теодейт уже повірила, що її смерть близько, та «подумки віддала себе в руки Господа — у німій молитві»[610]. Потім її щось ударило, і вона знепритомніла.

Коли вона прийшла до тями, то була вже на поверхні — її втримував жилет. Якусь мить усе довкола було сірим. Усюди були люди, які в паніці штовхали її. Усі кричали та плакали.

Згодом вона почала розрізняти кольори. Якийсь чоловік, «божевільний від страху», схопив її за плечі. На ньому не було жилета, і його вага тягла вниз.

— Будь ласка, не треба, — протестувала вона. Вони обидва занурилися під воду, і вона знову знепритомніла.

Прийшовши до тями, вона не побачила того чоловіка на поверхні води. Яскраво світило сонце, небо було кольору лазурі. Корабель уже був доволі далеко, але він і досі не зупинився. Чоловіки та жінки, що плавали на поверхні, були розкидані далеко одне від одного — далі, ніж раніше. Стало тихіше. Хтось був живий, а хтось точно мертвий. У якогось чоловіка з рани на лобі текла кров.

Поблизу плавало весло. Хоча жилет добре тримав її на плаву, вона дотяглася до весла та перекинула ногу через лопать. Теодейт підняла голову та роздивилася, чи не йде допомога. Але нічого не було видно. «Я відкинулась на спину, і мені стало трохи легше від думки, що все це надто жахливо, щоб бути правдою. І я знову знепритомніла».

Десь-інде в морі плавала споріднена душа Теодейт — британка Мері Попхем Лобб, спіритуалістка з острова Сент-Вінсент, що в Карибському морі. Для неї час, який вона провела у воді, набув якогось містичного глибокого значення. Її відносило все далі від основної маси людей та уламків, які лишалися за кораблем. Крики живих ставали все тихішими, як і стукіт весел та вигуки пасажирів у шлюпках.

Вона втратила сподівання на порятунок і сказала собі, що настав час переходити кордон. Але голос у голові мовив: ні, ще рано. «Над головою літали чайки, і я пам’ятаю, що помітила красу блакитної тіні, якою море забарвлює їхні білі крила. Вони були щасливі й живі, і я відчула свою самотність; я думала про своїх рідних, які з нетерпінням чекали на мене і, мабуть, у той момент якраз пили чай у саду. Думка про їхнє горе була нестерпною, довелося навіть поплакати»[611].

Ґрейс Френч після свого стрибка у воду без жилета занурилася дуже глибоко. «Ставало все темніше, аж доки навколо не запанував повний спокій — я подумала, що це, мабуть, рай, — писала вона. — Наступне, що я побачила, була вода — вона ставала все світлішою, доки я не виринула на поверхню, де вхопилася за якусь дерев’яну дошку, що допомагала мені триматися на поверхні. Так я відчула, що врятована. Я схопилася за жилет, у який був одягнений мертвий молодий чоловік. Якийсь час ми плавали разом, аж доки його не забрало від мене великою хвилею»[612].

Двайт Гарріс плив від корабля. «Коли я стрибнув за борт, то не відчував страху»[613]. Для нього це було як просто стрибнути в басейн, і він був настільки спокійний, що коли йому трапилася якась книжка, що плавала на поверхні, він зупинився і проглянув її.

«Лузитанія» проходила повз. «Мене потоком пронесло вздовж усієї довжини судна, і я бачив абсолютно все!.. Перша шлюпка (з правого борту) була вже на воді, але в ній сиділи тільки два моряки. Вони погукали мене до них, але мене понесло далі. Друга шлюпка висіла просто носом донизу, канати на кормі заклинило. У третій та четвертій шлюпках було надто багато людей».

Він побачив, що вода вже дійшла до містка. Поки корабель проходив повз Гарріса, корма почала підніматися.

Для родини Джозефа Френкама з Бірмінгема, Англія, — дружини, трирічної дочки та двох синів п’яти й семи років — ці останні моменти були жахливими[614]. Френкам зібрав усіх своїх у шлюпці на кормі з лівого борту. Шлюпка й досі висіла на шлюпбалках, але Френкам сподівався, що тільки-но вона стане на воду, то вивільниться.

Унизу відкривався страшний вигляд хаосу та смерті, який іноді закривали хмари чорного диму, що виривалися з котельних, які вибухали. Через дедалі більший тиск усередині корпуса тріскались ілюмінатори, гули місця з’єднань та всі щілини.

Але, хоч як дивно, серед усього цього хаосу чувся спів. Спочатку «Тіпперарі», а потім «Пануй, Британіє!». Після цього зазвучав гімн «Будь зі мною», але він був таким зворушливим та сумним, що жінки почали плакати, тому співаки почали «Веслуйте до берега», а потім ще раз виконали «Пануй, Британіє!».

Френкам згадував: «Я обійняв дружину та дітей і міцно тримав їх»[615].

Маргарет Макворт залишилася на борту, на шлюпковій палубі, поруч із Дороті Коннер. Чоловік сестри Коннер був десь унизу — шукав жилети. На палубі запанував дивний спокій. Люди пересувались «обережно та непомітно»[616]. Макворт згадувала: «Нагадувало рій бджіл, які не знають, куди поділася їхня матка».

На якусь мить здалося, що корабель ось-ось вирівняється. Пішла чутка, що команді нарешті вдалося закрити перебірки і небезпека потоплення минула. Макворт та Коннер потисли руки:

— Ну що ж, ви наче непогано розважилися, — зауважила Макворт[617].

— Це точно, більше й не треба, — відповіла Коннер.

Зять Коннер повернувся. Йому не вдалося дістатися своєї каюти через те, що коридор затопило, але він примудрився знайти жилети десь в іншому місці. Усі троє надягли їх. Макворт розстібнула гачок на спідниці, щоб швидко її зняти, коли буде необхідно.

Корабель знов похилився, навіть дужче, ніж раніше. З моменту удару минуло 17 хвилин. Вони вирішили стрибати — і ця ідея перелякала Макворт. Вона дорікала собі за це, «казала собі, що це сміховинно — боятися стрибати в умовах такої небезпеки».

Коннер та її зять підійшли до поруччя. Макворт не квапилась.

«У такій ситуації швидко пізнаєш людину, тому, перш ніж стрибнути, я взяла її за руку, стисла та спробувала підбадьорити»[618], — згадувала Коннер.

Але Макворт залишилась. Останній її спогад — вода, що доходить до колін, і корабель, який зникає з-під ніг та тягне за собою вниз.