Адмірал Коук відправив на порятунок усі судна, які тільки міг, включно з «Джуно». Потім він доповів про це в Адміралтейство.

«Джуно» був найшвидшим кораблем із наявних. З Квінстауна до можливого місця атаки було дві дюжини миль, і меншим суднам знадобиться щонайменше три або чотири години, щоб дістатися. Вітрильникам, з огляду на спокійну погоду, цей шлях даватиметься ще довше. А от «Джуно» з його швидкістю у 18 вузлів (тобто 20 миль на годину) за годину вже буде на місці. Команда дуже квапилась, і скоро старий крейсер вирушив на допомогу.

Але Адміралтейство швидко надіслало відповідь: «Терміново: відкликати “Джуно”»[643]. Цей наказ був прямим наслідком потоплення «Aboukir», «Cressy» та «Hogue»: не можна відправляти великі військові кораблі на порятунок жертв атаки субмарини. Ризик того, що субмарина й досі на місці катастрофи, був дуже великим — вона може чекати, поки інші кораблі прийдуть на порятунок, і потопити їх.

Вочевидь, Коук і сам мав сумніви щодо свого рішення, бо навіть раніше, ніж надійшов наказ Адміралтейства, він наказав «Джуно» повернутись у порт. Проте його власні причини не збігалися з міркуваннями Адміралтейства. Після того як «Джуно» вийшов, пояснював Коук, «я отримав телеграму, яка повідомляла, що “Лузитанія” вже затонула[644]. Оскільки ситуація перестала бути терміновою, я відкликав крейсер».

Логіка була цікава, адже насправді «терміновість ситуації» була максимальною: сотні пасажирів та членів команди плавали у воді температурою 13 °С. Очевидним ставав намір Адміралтейства: за будь-яких умов захищати великі військові кораблі та дотримуватися висновків, зроблених після катастрофи «Aboukir», тобто не допомагати жертвам атаки субмарин.

У Лондоні посол США Волтер Пейдж дізнався про атаку на «Лузитанію» та її потоплення о четвертій годині дня, але перші повідомлення, наче якийсь моторошний відголосок катастрофи «Титаніка», казали, що всіх пасажирів та команду врятували. Оскільки ніхто не загинув, то не було причини скасовувати вечерю, яку посол та його дружина влаштували на честь особистого агента президента Вільсона, полковника Хауза.

Поки Пейдж дістався додому о сьомій вечора, новини з Квінстауна вже були менш втішні, та вечерю відміняти було вже пізно. Гості говорили лише про затоплення корабля. Постійно дзвонив телефон — підлеглі Пейджа та посольство повідомляли свіжі новини, які послу приносили на маленьких шматочках жовтого паперу[645]. Новини він читав уголос для гостей. Повідомлення ставали все більш жахливими, і всі зрозуміли: сталася трагедія історичного масштабу. Гості тихо обговорювали можливі наслідки.

Полковник Хауз сказав усім присутнім:

— За місяць ми вже будемо воювати з Німеччиною[646].

Того ранку в Нью-Йорку — час тут суттєво відстає від лондонського — Джек Лоуренс, портовий репортер із New York Evening Mail, пішов у бар на Вайтхолл-стрит у Нижньому Мангеттені[647]. Тут часто бували моряки, портові лоцмани та подібна публіка. Лоуренс замовив «джин дейзі», джин із лимонним соком та цукром, який бармен подав у кам’яній чаші. Назва «дейзі» насправді була перекрученим словом doozy, що означає «щось неперевершене». Лоуренс помітив одного знайомого лоцмана — він щойно повернувся з Гобокена, штат Нью-Джерсі. Той запропонував Лоуренсу сісти в спокійному куточку, щоб переказати те, що він чув уранці.

Лоцман розказав, що він швартував судно поруч із «Vaterland», великим німецьким лайнером, інтернованим на період війни. Зійшовши на берег, він пішов у кафе неподалік, де було повно матросів із «Vaterland» — вони, вочевидь, святкували, плескали один одного по спинах, радісно щось обговорювали німецькою. Жінка, яка працювала в барі, говорила англійською та німецькою, і вона розповіла лоцманові, що «Vaterland» отримав бездротовим зв’язком повідомлення про те, що «Лузитанію» торпедували коло берегів Ірландії і вона швидко затонула.

Лоуренс полишив свій напій та вийшов з бару. До канцелярії «Кунард» на Стейт-стрит було рукою подати. Увійшовши, репортер подумав, що розповідь лоцмана була вигадкою, бо в компанії робота йшла як зазвичай: друкарки торохтіли машинками, пасажири купували квитки. Знайомий клерк щось зауважив із приводу погоди. Репортер пройшов далі та піднявся сходами, де без повідомлення зайшов у кабінет Чарльза Самнера, керівника «Кунард» у Нью-Йорку. На підлозі лежав товстий килим, і кроків Лоуренса не було чути.

Самнер був високим чоловіком, завжди гарно вдягався й носив білу гвоздику на лацкані. «Побачивши його, я відразу зрозумів: щось сталося, — згадував Лоуренс. — Він сидів, важко спираючись на стіл. Весь наче обвалився». Лоуренс підійшов ближче й побачив у нього на столі дві телеграми: одна закодована, а друга, очевидно, її розкодована копія. Репортер прочитав її через плече Самнера.

Самнер підвів погляд:

— Її немає, — скоріше зітхнув, ніж сказав він. — Вони торпедували «Лузитанію».

У телеграмі зазначалося, що корабель пішов на дно за 15 хвилин (хоча пізніше стане відомо, що за 18). Ніяких ілюзій щодо катастрофи Самнер не мав:

— Сумніваюся, що вони когось урятували. Що, заради бога, мені тепер робити?

Лоуренс погодився почекати годину і не повідомляти поки новину своєму редактору. За 15 хвилин він уже телефонував. Новина була надто значною, щоб утримати її.

У Вашингтоні перше повідомлення президент Вільсон отримав близько першої години — він якраз збирався виходити на свою щоденну гру в гольф. Про кількість загиблих не повідомлялось, але гру він усе одно скасував і лишився в Білому домі чекати подальших новин. Пізніше він виходив на якийсь час трохи проїхатись у своєму «Pierce-Arrow» — це був його перевірений засіб зняти напругу.

День починався теплий та ясний, але ввечері задощило. Вільсон вечеряв удома, коли о 19:55 отримав телеграму від консула Фроста з Квінстауна — у ній уперше йшлося про те, що існує вірогідність загибелі багатьох пасажирів «Лузитанії».

Прочитавши цю телеграму, Вільсон вийшов з Білого дому гуляти під дощем — сам, нікого не повідомивши. «Я гуляв вулицями, намагаючись привести думки до ладу»[648], — писав він пізніше в листі до Едіт Ґалт.

Він пройшов по площі Лафайєт повз статую Ендрю Джексона на коні дибки, в оточенні гармат, потім далі 16-ю вулицею до Дюпон-серкл, де жила Едіт. Тут він побачив хлопчаків, які продавали свіжі термінові видання міських газет, де вже надрукували новини про потоплення корабля. На Коркоран-стрит Вільсон повернув праворуч та по 15-й вулиці повернувся в Білий дім, у свій кабінет.

О десятій надійшли найгірші новини: згідно з підрахунками, у результаті атаки на «Лузитанію» загинуло близько тисячі пасажирів. Стало очевидним, що серед загиблих є американці. Сталося те, чого так боявся Вільсон.

U-20 прямувала на захід, і Швіґер востаннє глянув назад крізь перископ.

У своєму журналі він записав: «Удалечині за кормою на поверхні декілька шлюпок; більше нічого від “Лузитанії” в полі зору немає. Усі рештки судна, мабуть, потонули»[649]. Він зазначив місце: 14 морських миль від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл, 27 морських миль від Квінстауна, глибина вод 90 метрів (близько 300 футів).

Швіґер не знав, що серед багатьох жертв його атаки були також троє німців, яких заарештували в перший день плавання. Вони так і лишилися зачиненими в імпровізованій в’язниці.

«Лузитанія».

У морі

Наявність рятувального жилета сама по собі не гарантувала виживання. Багато з тих, хто опинився у воді в жилетах, усвідомив, що надягнув жилет неправильно і йому складно навіть тримати голову над водою. Складно їм було недовго. Дуже скоро ті, хто зміг правильно надягти жилет, опинилися серед трупів, що плавали вниз головою в таких позах, які були б для них цілковито неприйнятними, якби вони були живі. Здоровий, сильний моряк Е. С. Гайвей писав, дещо перебільшуючи: «Я на власні очі бачив сотні мертвих чоловіків та жінок у жилетах у воді після того, як корабель пішов на дно»[650].