Теодор та Белль Неш, подружжя з Канзас-Сіті, які лише декілька годин тому насолоджувалися сходом сонця на верхній палубі, теж стояли коло поруччя. Тримаючись за руки й тихенько розмовляючи, вони спокійно стояли у своїх жилетах. На їхніх очах перша шлюпка викинула своїх пасажирів у море, тому вони навіть не спробували сідати в іншу. Члени екіпажу казали їм: «Корабель у нормі, ще з годину протримається»[619]. Але Белль не вірила: вона стежила за поруччям відносно лінії горизонту, і зміна відношення свідчила про те, що корабель швидко тоне.

— Нам кінець за хвилину, — мовила вона.

Вона відпустила руку Теодора, щоб не тягти його вниз. «Ми дивилися на воду, розмовляли; раптом зчинився якийсь галас, шум, щось наче луснуло, а потім шлюпка або щось подібне повисло в нас над головами». Шлюпка вдарила її та розсікла голову, а вона простягла руку, щоб захистити Теодора. Положення корабля різко змінилось, і вода доходила вже до плечей. «Здавалося, що у всесвіті все рветься та ламається».

У наступну мить вона опинилася глибоко під водою — за її спогадами, на глибині в 20 або 30 футів. Вона подивилася вгору та крізь воду побачила сяюче блакитне небо. «Я подумала про те, як чудово виглядають сонце та вода з глибини»[620], — писала вона. Страху не було. «Я подумала: нічого, я наче лежу на бабусиній пуховій перині. Я задриґала ногами та почала спливати швидше».

Вона вдарилась об щось головою. Потім знову й знову. «Я підняла праву руку та побачила над собою небо. Виявилося, що я тримаюся за борт шлюпки № 22». Якийсь чоловік простяг їй руку. Вона була так йому вдячна, що потім попросила його написати своє ім’я всередині її черевика, «щоб не забути його у вирі цих подій».

Чоловіка звали Герц — Дуглас Герц. Це був молодик, який повертався в Англію з метою вступити до Південного Ланкаширського полку. Якийсь час він жив у Сент-Луїсі. Потоплення судна стало кульмінацією складного періоду його життя[621]. У 1913-му він втратив дружину — вона загинула в аварії поїзда, що сталася під час їхнього медового місяця. Того ж року в пожежі загинула його мати.

Свого чоловіка Белль ніде не бачила.

Допомігши спустити шлюпку з правого борту, № 13, моряк Леслі Мортон перейшов допомагати іншій шлюпці, теж із правого борту[622]. Він з іще одним моряком під керівництвом унтер-офіцера намагався допомагати пасажирам здолати відстань між палубою та шлюпкою. Під кінець нахил корабля, за підрахунками Мортона, склав 30°. Нарешті шістдесят пасажирів сіли в шлюпку. Коли пізніше Мортона питали, як їм це вдалося, він сказав: «Якщо треба стрибнути на півтора-два метри або точно потонути, то навіть старі люди можуть стрибнути оце “Господи, як далеко”»[623].

Мортон працював із канатами на кормі, унтер-офіцер керував усією операцією. Швидкість корабля на той момент складала близько 4—5 вузлів. Матроси опускали шлюпку, аж доки кіль не опинявся прямо над поверхнею води, а потім, згідно з інструкціями, відпускали канати так, щоб шлюпка стала на воду й тихенько пішла назад.

Шлюпка відійшла приблизно на відстань своєї довжини. Потім через канати та рух судна вона вдарилась об борт корабля. Мортон уже зібрався злізти по канату на корму, щоб вивільнити шлюпку, але хтось менш досвідчений — стюарди чи офіціанти, здалося Мортонові, — уже почали спускати іншу шлюпку та втратили контроль. Шлюпка впала з висоти 30 футів прямо на шлюпку Мортона та пасажирів у ній.

Гаяти час на «жахання або жаль»[624] було ніколи, писав Мортон. Він почав шукати брата в цьому хаосі: «...багато хто не міг утриматися на палубі, падав та ковзав за борт. Шум ставав усе сильнішим, бо сотні людей починали розуміти: корабель не просто дуже швидко тоне, а тоне надто швидко, щоб вони всі встигли врятуватися».

Він знайшов брата та іншу шлюпку, яку вони й спустили. Опинившись у шлюпці, вони відв’язали канати та за допомогою шлюпкових гаків почали відштовхувати шлюпку від корабля, але пасажири заважали. Вони трималися за канати та поруччя, у «хибній упевненості, що безпечніше триматися за великий корабель, а не довірити своє життя крихітному човнику»[625]. Палуба «Лузитанії» рішуче опускалася під воду.

Раптом щось захопило планшир шлюпки, і вона почала хилитись у бік корабля. «Вочевидь, час для геройських учинків минув, і мій брат закричав так голосно, як тільки міг: “Ґерті, я за борт!”»[626]

Брати махнули один одному та пірнули в море. Жилетів на обох не було.

Мортон писав: «Опинившись у воді, дивно, про що думає людина у хвилини небезпеки, — я раптом згадав, що мій брат ніколи не вмів плавати».

Мортон виринув на поверхню та почав шукати брата, «але навколо була мішанина тіл, жінок, дітей, шезлонгів, рятувальних кіл — чого там тільки не було! — а ще й “Лузитанія” вагою ніяк не менше 35 тисяч тонн дихала мені в потилицю надто близько»[627], і він почав пливти. Пливти як тільки міг.

Мортон озирнувся. У його пам’яті збереглося дві картини: складана шлюпка, і досі в захисному чохлі, та капітан Тьорнер у повному мундирі на містку «Лузитанії», що почала остаточно опускатися на дно.

Лоріа відплив від корабля — принаймні він так думав[628]. Він обернувся, щоб подивитися на останні миті життя судна. Ніс уже був під водою та поринав усе глибше. Корма стирчала високо в повітрі. Нахил праворуч став настільки агресивним, що пасажири могли стояти прямо, лише спираючись на поруччя правого борту, — вони зібралися тут у три чи чотири ряди довгою чергою, що простяглася нагору, до корми. Хтось із інших свідків цього назвав той натовп «маленькою армією». Якщо на борту хтось і сподівався, що «Лузитанія» не потоне, то ця надія тепер померла остаточно.

Пасажири, які були ближче до корми, тобто вище, спостерігали, як пасажири біля поруччя поринають у води. Ті, на кому були жилети, спливали, наче злітали над палубою. Ті, хто був без жилетів, намагалися пливти або зникали під водою.

Третій помічник Бестік — він був ще на борту — відчув, що корабель «дивно хитнувся», та глянув униз, на палубу. «Усепоглинаюча хвиля, схожа на хвилю з гребенем, які бувають коло пляжу, накрила шлюпкову палубу та ввібрала в себе пасажирів, шлюпки і все, що було на її шляху»[629], — писав він. Почувся стогін — тих, хто потрапив у ту хвилю. «У тому страшному стогоні був увесь відчай, жах та мука сотень душ, що переходили у вічність».

Роберт Кей, хлопчик, хворий на кір, та його вагітна мати намагалися піднятися на шлюпкову палубу[630]. Звуки занепокоєння, що чулися згори, ставали гучнішими. Піднявшись зрештою на палубу, вони опинились у натовпі людей, що намагалися врятуватися, піднімаючись вище на корму. Роберт дивився, як люди стрибають за поруччя.

Корабель продовжував рухатись, а корма піднімалася все вище. Мати тримала Роберта коло себе. А потім море наче стрибнуло вперед, і його мати зникла.

Вода розлучила їх, Роберта підхопив бурхливий потік, і корабель теж зник.

Трохи пізніше хтось із пасажирів розповідав про жінку, яка народжувала у воді. Роберта до самої смерті переслідувала думка про те, що то могла бути його мати.

Поки Чарльз Лоріа спостерігав, як корабель проходив повз нього та занурювався все глибше, щось надзвичайно сильно вдарило його по голові. Що б це не було, воно ковзнуло далі, на плечі його жилета, за щось зачепилось і почало тягти його вниз. «Я не міг навіть уявити, що могло впасти на мене з неба. Мене б не дуже здивувало, якби спливла субмарина і я опинився просто на ній, але ось такий удар просто нізвідки мене шокував»[631].