Стоячи коло поруччя, вони бачили, що тут спроби спустити шлюпки були не набагато успішніші. Повз них повільно спускали шлюпки на лебідках. З’явилося побоювання, що корабель тоне надто швидко і з надто значним нахилом — він може накрити собою шлюпки, коли ті опиняться на воді.

Теодейт і Френд піднялися назад на шлюпкову палубу, але не зробили жодної спроби сісти в яку-небудь шлюпку.

«Ми йшли поруч, близько одне до одного, обіймаючись за талію», — згадувала Теодейт. Вони зустріли пасажирку, з якою встигли потоваришувати, Марі Депаж, медичну сестру з Бельгії, — вона виглядала шокованою. «З нею з обох боків ішли чоловіки, її друзі, тому я не стала говорити з нею. Розмови були недоречні, якщо вони ніяк не могли допомогти»[597].

Теодейт і Френд вирушили в напрямку корми — зараз шлях туди йшов угору. З ними також ішла покоївка — Теодейт помітила, якою напруженою була її посмішка. «Усе, що я могла зробити, — покласти руку їй на плече і сказати: “О, Робінсон!”»

Вони шукали рятувальні жилети. У якихось каютах вони знайшли три, і Френд допоміг жінкам одягти їх. Після цього вони пішли до поруччя. Над ними височіли величезні труби корабля під неймовірним кутом. Вода була далеко внизу.

Теодейт глянула на Френда. Потім вони вдвох подивилися на воду. Уже час. «Я попросила, щоб він стрибав першим», — писала вона.

Френд спустився вниз на одну палубу та стрибнув. На мить він зник під водою, але швидко виринув і глянув угору. Корабель і досі рухався вперед, і фігура Френда поступово віддалялася.

— Давайте, Робінсон! — сказала Теодейт і стрибнула з поруччя[598].

Ґрейс Френч кинулася туди, де востаннє бачила Престона Прічарда в момент удару. Його ніде не було видно. Ґрейс підійшла до перил, зняла пальто та стрибнула у воду. Жилета на ній не було — вона планувала допливти до якогось уламка, за який можна вхопитися. Ґрейс увійшла надто глибоко у воду, і її затягло у вир, утворений рухом корабля.

Капітан Тьорнер уже зрозумів, що корабель потоне. Він одяг свій жилет, але залишився на містку, як і інші офіцери та стерновий Г’ю Джонстон. У рубці Марконі за містком головний зв’язківець Роберт Лейт підключив допоміжний ресурс електроенергії, щоб знов і знов посилати повідомлення з проханням про допомогу всім суднам поблизу.

Тьорнер запитав Джонстона про покази спиртового рівня[599].

— 25°, — відповів Джонстон.

— Господи Боже![600]

Йому було видно, як вода заливає бак унизу. Він наказав Джонстону: «Рятуйтеся!»[601] Час — близько 14:25, за 15 хвилин після удару.

Джонстон полишив місток і знайшов один із тридцяти п’яти рятувальних кіл, що були на борту. Вода вже дійшла до крила містка з правого борту. Джонстон зійшов у воду, але його знов кинуло на палубу. «Довелося просто слухатися течії».

Тьорнер залишився на містку.

U-20.

Очима Швіґера

«Я знову став до перископа», — розповідав Швіґер своєму другові Максу Валентінеру[602]. «Корабель неймовірно швидко тонув. На борту панувала страшенна паніка. Переповнені шлюпки падали у воду — їх наче зривали з місця. Люди у відчаї бігали по палубах. Жінки та чоловіки стрибали у воду й намагалися пливти до порожніх перевернутих шлюпок. Найстрашніше видовище, яке мені доводилося бачити. Я нічим не міг допомогти. Ми могли б урятувати лише декілька осіб. Крім того, той крейсер, що пройшов над нами, був недалеко і вже, мабуть, отримав сигнал лиха. Я подумав, що крейсер скоро тут з’явиться. Видовище було надто страшним, щоб дивитись, і я наказав зануритися на 20 метрів і йти звідти».

У своєму останньому записі щодо тієї атаки, о 14:25, Швіґер зазначав: «Для мене було просто неможливим пустити другу торпеду в той натовп людей, що намагалися врятуватися»[603].

Швіґер вивів свою субмарину у відкриті води. Його команда святкувала: вони потопили «Лузитанію» — корабель, що був символом морської потужності Британії.

«Лузитанія».

Маленька армія

Переконаний, що корабель потоне, Чарльз Лоріа повернувся у свою каюту в носовій частині палуби В, щоб урятувати свої речі. Просуваючись коридором до своєї каюти, Лоріа на власні очі пересвідчився в тому, як сильно похилився корабель. Підлога тепер стояла під таким кутом, що йти, не наступаючи на стіну, було неможливо[604]. Крім того, заважав рятувальний жилет, який він ніс із собою. Він проходив повз деякі відкриті каюти: через їхні ілюмінатори завжди було видно небо та горизонт, але зараз — лише темну воду в тіні сильно похиленого корпусу. Єдине світло в коридор давали окремі сріблясті зайчики, які пускало сонячне проміння від води десь за межами тіні судна. Лоріа вразило, як багато ілюмінаторів лишилися відкритими.

У його каюті було абсолютно темно. Він знайшов сірники і в їхньому світлі відшукав паспорт та всі інші речі, які хотів урятувати. Узяв свій шкіряний портфель, де лежала «Різдвяна пісня» Діккенса, але футляр із рисунками Теккерея полишив. На палубу він уже біг, бо вода все прибувала.

Недалеко від його палуби з правого борту плавала шлюпка, у якій сиділи жінки та діти. Її не відв’язали від канатів, які тримати її на шлюпбалках. Це була шлюпка № 7. Хтось мав діяти — і швидко, адже корабель може затягти її під себе. Він заліз у шлюпку, поставив свій портфель на дно та почав звільняти корму від канатів. Ніс залишався прив’язаним — інший пасажир, стюард, намагався перерізати канат кишеньковим ножем. «Пароплав увесь цей час швидко опускався[605], — згадував Лоріа, — і величезна димова труба, що нависла над нами, тільки посилювала жах у людях на шлюпці».

Опинившись так близько до борту корабля ззовні, люди змогли усвідомити, наскільки велика насправді «Лузитанія». Артур Мітчелл, представник велосипедної компанії Raleigh, — він іще хотів тренувань з евакуації для пасажирів — сидів у шлюпці № 15, на чотири далі від Лоріа в бік корми. Він згадував: «Нікому ще ніколи не вдавалося так осягнути розміри корабля, як нам у той момент. Його велична палуба нависла над нами, велетенські труби чорніли на тлі неба, вивергаючи дим, який майже осліплював людей у шлюпках довкола»[606].

Корабель продовжував рухатись, але дуже швидко тонув. Палуби поринали у воду просто на очах. Лоріа став на лавку в шлюпці — хотів перейти ближче до носа, — але вигнута шлюпбалка вдарила його зі спини та повалила[607]. Він підвівся і, пам’ятаючи про інші шлюпбалки, обережно пішов уперед, переходячи від лавки до лавки в тісняві пасажирів.

У шлюпці було багато весел — «безліч», як згадував Лоріа. Він наступив на одне, воно провернулось, і Лоріа знову впав.

Коли Лоріа зміг знову підвестися, він побачив, що шлюпбалка, тепер частково занурена, тиснула на ніс шлюпки, підіймаючи її корму. Наче корабель простягнув свою пазуристу руку й тягне шлюпку за собою вниз. Нічого не можна було вдіяти, і Лоріа зійшов зі шлюпки просто у воду. Він заохочував усіх інших учинити так само, але мало хто послухався. Шлюпбалка міцно вгризлася в шлюпку, нахилила її в напрямку палуби й затягла під воду — разом із дітьми, жінками та «Різдвяною піснею» на борту.

Кораблебудівник Самюель Нокс випадково зустрів Пола Кромптона, філадельфійця, що прямував до Англії разом із дружиною та шістьома дітьми. Кромптон зібрав навколо себе чотирьох і намагався вдягти на наймолодшого рятувальний жилет — «зовсім крихітку», як згадував Нокс. Одна зі старших дівчат не могла правильно вдягти жилет і без усякого хвилювання звернулася до Нокса: «Чи не могли б ви мені допомогти з цим?»[608] Він допоміг, і дівчинка подякувала.