Джонстон, стоячи коло штурвала, глянув на спиртовий рівень. Він хоча б показував стабільні 15°.

Тьорнер вийшов на крило містка. Унизу, на шлюпковій палубі, юрмилися пасажири та палубні матроси.

Кочегари, чорні від сажі, пробивалися крізь натовп, наче тіні. Деякі з них вилазили на поверхню крізь вентиляційні ходи.

Унизу, у карантинному ізоляторі, Роберт Кей із матір’ю відчули удар торпеди — Роберт описав його як «шалений вибух». Після нього почувся ще один, глухіший, наче звідкись ізсередини корабля. Погасло світло.

Його мати схвилювалась, але, як не дивно, зберігала спокій. Роберт згадував, що вона висловила побоювання, що в її становищі, на останньому терміні вагітності, вона може й не дійти до верхніх палуб.

Двері в карантинне приміщення змістило вибухом, і вони повисли криво. Силою їх вдалося відкрити. У коридорі було темно, він тепер ішов під кутом праворуч та на ніс.

Вони почали обережно просуватися вперед. Роберт намагався допомагати, але «кожен крок вимагав зусиль, і ми просувалися вперед страшенно повільно»[578]. Через нахил корабля йти сходами було дуже небезпечно. Мати й син намагалися міцно триматися за поруччя, «але з кожною миттю здавалося, що довколишній простір спотворювало з усе більшим божевіллям».

Усі люди наче зникли. Панувала тиша, хоч іноді Роберт чув згори якісь крики. Докладаючи неймовірних зусиль, вони з матір’ю виходили нагору.

З моменту першого вибуху минуло вже 5 хвилин.

Чарльз Лоріа повернувся на палубу з усіма жилетами, які знайшов. Спочатку він надяг свій, а потім допоміг іншим. Жилети, які він приніс, були нової моделі — Boddy. Якщо правильно їх одягти, вони добре втримували на поверхні води навіть огрядну людину — у зручному положенні на спині. Лоріа побачив, що майже всі навколо вдягли жилети неправильно. На той час у «Кунард» іще не запровадили правило, згідно з яким усі пасажири пробують одягти свої жилети на початку подорожі. Єдине місце, де була інструкція, — це каюти — мабуть, у компанії вважали, що пасажири знайдуть час та бажання з нею ознайомитись. І тепер марність такої практики була очевидною. «У поспіху вони вдягали їх як завгодно, але не як треба, — писав Лоріа. — Один чоловік просунув в одну дірку для руки руку, а в другу — голову; хтось обмотував жилети навколо пояса догори ногами; мало хто зміг надягти їх правильно»[579].

Лоріа стояв так, що міг чути, що відбувалося на містку. До нього долетіло, як якась жінка спокійно й упевнено запитала:

— Капітане, що нам робити?[580]

— Просто залишайтесь на місці, мадам, корабель у порядку.

— Звідки у вас ця інформація?

— З машинного відділення, мадам, — відповів він. Хоча ясно, що машинне відділення не могло йому такого повідомити. Він, мабуть, намагався заспокоїти натовп і втримати людей від панічних перегонів до шлюпок.

Це був останній раз, коли Лоріа бачив Тьорнера. Лоріа разом із тією жінкою попрямував до корми, передаючи іншим пасажирам слова капітана.

Пасажир другого класу Генрі Нідхем, можливо, їх бачив: він згадував, як з боку містка йшов пасажир та кричав, що «капітан сказав, корабель не затоне»[581].

«Ці вигуки зустрічали з радістю, — писав Нідхем, — і я помітив, що деякі пасажири, які намагалися зайняти місце в шлюпках, повернули назад із задоволеним виразом на обличчі».

Слова Тьорнера лише підтвердили те, у що вірили або хотіли вірити пасажири та команда: що торпеда не здатна потопити корабель. Головний стюард і лікар після двох вибухів спокійно ходили вздовж палуби з цигарками у руках, переконуючи пасажирів, що корабель у безпеці. І це здавалося доволі вірогідним, адже «Лузитанія» була надто великою та надто добре спроектованою, щоб потонути. Цю ідею тільки підтверджувало все навколо: яскравий травневий день, спокійний і теплий, гладеньке море, миси Ірландії вдалечині — такі зелені, що, здавалося, випромінювали сяйво.

Ісаак Леманн, бізнесмен із Нью-Йорка, не поділяв цієї впевненості в непотоплюваності судна. Він спустився в каюту по свій жилет, але виявилося, що хтось уже був тут і забрав його. Знервованого Леманна охопило передчуття хаосу. «Я не знаю, що зі мною було, — згадував він, — але я глянув у свою валізу з костюмами та витяг звідти револьвер. Подумав, що він може знадобитися, якщо хтось стане чинити не так, як належить»[582].

Серед пасажирів «Лузитанії» були також суднобудівники, і спочатку вони, як і решта, вірили, що корабель не може потонути. Один із них, Фредерик Дж. Ґонтлетт, керівник у компанії Newport News Ship Building and Dry Dock Company, прямував у Європу, щоб зустрітися з виробниками субмарин, маючи в планах започаткувати таку ж справу в Сполучених Штатах. Він подорожував разом із президентом компанії Альбертом Гопкінсом.

Обідній стіл Ґонтлетт ділив із Гопкінсом та ще одним суднобудівником із Філадельфії на ім’я Самюель Нокс. (Це саме компанія Нокса збудувала «Gulflight», американський нафтовий танкер, який торпедували попереднього тижня.) Вони сиділи за своїм звичайним столом, шостим праворуч. Усі були вдягнені в костюми. На столах — білі скатертини та прозорі скляні вази з квітами. Крізь вікна кімнату заливало сонячне сяйво.

Зала нахилилася праворуч. Зі стола Ґонтлетта впала ваза. «Я покинув свою каву та горішки, встав з-за столу та крикнув стюардам закрити ілюмінатори»[583], — згадував він. Оскільки він сам був суднобудівником, то добре усвідомлював небезпеку, яку становили відкриті ілюмінатори. Кричати довелося разів шість. «Здавалось, у стюардів була безліч справ деінде, так що, коли вони вийшли з зали, я вчинив так само і теж вийшов».

Ані він сам, ані його приятелі не зробили жодної спроби зачинити ілюмінатори самостійно, і ті так і лишилися відкритими. Ґонтлетт підійшов до вішака, узяв своє пальто та капелюх, а також одяг Нокса, і вони разом піднялися сходами через три марші на шлюпкову палубу.

Ґонтлетта запевнили, що нахил судна начебто стабілізувався на 15°. Він був переконаний, що ситуація не погіршиться, і «навіть на мить не допускав думки, що корабель потоне». Він так і сказав жінці, яка стояла поруч в оточенні своїх дітей. Вона звернулася до нього з питанням, що робити, і «я сказав їй, що небезпеки немає» і що «корабель не потоне».

Ґонтлетт вважав, що переборки та водонепроникні двері не дозволять воді заповнювати трюм далі, але потім відчув, що ситуація змінюється. Нахил став більш явним, і корабель почав хилитися на ніс. У цей момент, згадував він, «я вирішив сам роздивитися й визначити, у чому проблема».

Він підійшов до поруччя в передній частині палуби, нахилився вперед і глянув на ніс. Бак частково зник під водою.

Ґонтлетт пішов у каюту і вдягнув свій жилет.

Усі системи корабля відмовили. Стерно не працювало. Головна динамо-машина теж зупинилась, і світло згасло. Усі, хто перебував у внутрішніх коридорах, опинились у повній темряві. Оператор зв’язку Марконі на найвищій палубі перейшов на аварійне електропостачання. Два ліфти всередині корабля, у частині для першого класу, застрягли[584]. Один із пасажирів згадує, що люди в ліфтах почали кричати.

Єдиний ліфт, яким можна було дістатись у багажне відділення, теж зупинився. Десятки членів екіпажу, які готували багаж пасажирів до прибуття, загинули або під час удару торпеди, або ж трохи згодом, коли вода залила ніс[585]. Кочегар, якому пощастило вибратися з котельні № 2, Юджин Мак-Дермотт, згадував, що «потоком води мене збило з ніг»[586]. Серед загиблих тут була більша частина тих, хто мав би спускати шлюпки.