Ані її друга Едвіна Френда, ані покоївки Емілі Робінсон ніде не було.

U-20.

Прощальний постріл

Згодом одна особа, яка називала себе Швіґеровою дівчиною, в інтерв’ю розповідала журналістові, що атака на «Лузитанію» підкосила Швіґера. (Журналіст не повідомляв імені особи.) Коли Швіґер бачився з нею в Берліні після повернення на базу, вона спочатку не знала, хто саме торпедував корабель. «Ми всі тільки й думали про те, що затонув найбільший та найшвидший корабель англійців, і дуже раділи з цього»[672], — згадувала вона. Але Швіґер наче не поділяв загального піднесення. «Звичайно, ми з його матір’ю відразу помітили, що з ним сталося щось жахливе. Він був таким змученим та мовчазним, таким... інакшим»[673].

Швіґер розповів їй про атаку. «Звичайно, він не міг нічого чути, але міг бачити, і тиша всього, що відбувалося, була навіть гіршою за крики, якби він міг їх чути. І він, звичайно ж, був єдиним на субмарині, хто міг це бачити. Він не наважився дозволити нікому іншому на борту дізнатися, що сталося». Після атаки він повів субмарину прямо в Німеччину, казала його наречена. «Він хотів утекти від того, що наробив. Хотів на берег. Він не міг торпедувати інше судно».

Розповідь жінки дуже цікава, але вона суперечить військовому журналу Швіґера. Якщо в нього й були якісь муки совісті, то в його діях вони не знайшли вираження.

За п’ять хвилин після нападу, дивлячись востаннє на «Лузитанію», Швіґер помітив великий пароплав попереду, який ішов просто на нього, і почав готуватися до атаки[674]. Він хотів залишити дві торпеди в резерві на зворотну подорож — одну на носі, іншу на кормі, але ціль була надто вже приваблива: танкер на 9000 тонн. Швіґер наказав «повний уперед», щоб розташувати U-20 попереду від корабля, кормою вперед — зробити постріл з одного з кормових апаратів. О 16:08 він був готовий до атаки. Траєкторія була ідеальною: вони стояли під прямим кутом до курсу цілі на відстані прямого пострілу в 500 метрів. «Умови для пострілу дуже сприятливі, — писав він у журналі, — промах неможливий».

Він наказав стріляти. Торпеда вийшла з труби, субмарина здригнулася. Швіґер чекав на звук вибуху.

Запала довга тиша. Минали секунди, і стало зрозуміло, що щось пішло не за планом.

«Оскільки після запуску торпеди перископ якийсь час залишався під водою, я, на жаль, маю визнати, що не можу точно сказати, який саме промах стався, — писав він. — Торпеда вийшла з труби як належить і або не пішла далі, або пішла під неправильним кутом». Він не думав, що на пароплаві взагалі помітили атаку.

І Швіґер знову продовжив свій шлях додому. Він сплив на поверхню, щоб збільшити швидкість і перезарядити батареї. З рубки згори він бачив дим від щонайменше шести великих пароплавів удалечині, що прямували в різних напрямках, але більше не робив спроб атакувати. Як з’ясувалося пізніше, це було його найуспішніше патрулювання. Пройшовши 3006 миль (250 із них під водою), він затопив декілька кораблів загальним водотоннажем у 42 331 тонну.

Пароплав, у який стріляв Швіґер, був британським нафтовим танкером «Narragansett», що прямував до Нью-Джерсі[675]. Швіґер помилявся: усі на борту чудово зрозуміли про торпедну атаку. Перший помічник капітана помітив перископ, а капітан Чарльз Гарвуд наказав зробити різкий поворот на максимальній швидкості.

Після цього Гарвуд доповів про зустріч із субмариною по бездротовому зв’язку. Під час атаки він у відповідь на сигнал SOS із «Лузитанії» квапився на допомогу, але після інциденту запідозрив, що сигнал було сфабриковано субмариною, щоб приманити його та інших потенційних рятівників.

У його телеграмі, яку передали у Військовий штаб Адміралтейства в Лондоні, повідомлялося: «Ми йшли на максимальній швидкості, о 15:45 помітили субмарину за 200 ярдів з правого борту, субмарина випустила торпеду, що пройшла за 10 ярдів за кормою, вдалися до маневру та уникли атаки; востаннє бачили субмарину позаду 10 хвилин потому о 16:00... “Лузитанію” не бачили, сигнал вважаємо фальшивим»[676].

Капітан Гарвуд змінив курс та пішов з місця останнього положення «Лузитанії».

«Лузитанія».

Чайки

Рятувальний жилет утримав його на воді, і він сплив над містком. Корабель опускався вниз і тягнув його за собою. «Здавалося, велетенська рука забирає цілий корабель у мене з-під ніг»[677], — згадував Тьорнер. Коли він знову сплив на поверхню, то опинився в архіпелазі руйнування та смерті. «Сотні тіл крутились у вирі разом з уламками. Чоловіки, жінки та діти плавали поміж дощок, шлюпок та незрозумілого сміття».

Він зробив усе, що міг, як він вважав, і зараз у ньому заговорив інстинкт виживання. Він упізнав одного з чоловіків поруч, Вільяма Пірпойнта, ліверпульського детектива. Раптом той щез. Його, як і Марґарет Ґвайр, затягло в трубу. «Я думав, що йому кінець»[678], — згадував Тьорнер. Але той знов виринув у хмарі пари та шипіння повітря. Його тіло, наче емаллю, було вкрите шаром чорної сажі. Тьорнер розповідав, що Пірпойнт «так перелякався, що почав пливти звідти за десятьох».

Згідно з підрахунками Тьорнера, корабель і досі продовжував рухатися зі швидкістю приблизно в 4 вузли. Тьорнер був певен, що ніс корабля вдарився об дно: «Я помітив це, бо на декілька секунд корма перестала тонути й зупинилась у повітрі. Корабель здригнувся всією своєю 800-футовою довжиною, а потім пішов на дно»[679].

Для капітана далекого плавання це був дуже дивний момент. Ще 20 хвилин тому Тьорнер стояв на містку та командував найвеличнішим океанським лайнером за всю історію мореплавства. І ось тепер, досі у своїй формі, він плаває там, де щойно був його корабель, у спокійному морі під яскраво-блакитним небом — немає ні палуби, ні каюти, ні корпуса, навіть високих щогл.

Вони пливли разом із Пірпойнтом. Тьорнер бачив тіла деяких кочегарів, що плавали догори ногами в жилетах. Він нарахував сорок трупів. Чайки пірнали між мертвими й живими однаково. Пізніше Тьорнер розповідав своєму синові Норману, що йому й самому доводилося відганяти від себе птахів, які налітали з неба та видзьобували очі мерців. Рятувальники згадували: тільки-но бачили чайок, котрі кружляли над водою, то вже знали, що знайдуть там тіла. У Тьорнера після цього залишилась така сильна ненависть до чайок, розповідав Норман, що «до самої пенсії він постійно носив із собою рушницю 22-го калібру та стріляв у кожну чайку, яку бачив»[680].

Тьорнер пробув у воді три години, аж доки його не витягли в шлюпку й не передали на рибальський траулер «Bluebell».

Перший спогад Маргарет Макворт після того, як вона знепритомніла у воді, — палуба корабля «Bluebell», на якій вона прокинулася гола під ковдрою. Зуби в неї цокотіли, «наче кастаньєти».

Над нею з’явився моряк, який мовив: «Ну ось, так краще»[681].

Вона розсердилась. «Я слабко уявляла, що сталось, але думала, що я й досі на палубі “Лузитанії”, тому дещо сердилася через те, що мною опікується якийсь незнайомий моряк замість моєї стюардеси».

Непорозуміння скоро владнали; моряк приніс їй чаю. Він не дуже шляхетно пояснив:

— Ми вас тут лишили, бо спочатку подумали, що ви мертва й тягти вас у каюту немає сенсу.

Моряк та ще двоє чоловіків допомогли їй спуститися вниз, де в неї раптом запаморочилось у голові. «Унизу було так приємно тепло, — писала вона, — що можна було просто збожеволіти». Усі навкруги були наче «трохи п’яні від тепла, світла й радості від того, що ми вижили». Ми голосно розмовляли та багато сміялися.