Учора були варені перепелині яйця на ягнячому вусі (чи що то було), а сьогодні я копирсаюся у великому пакунку солодощів до Дня святого Мартіна. Я вже дожовую третій міні-батончик «Марс».

Аж до минулого року на День святого Мартіна діти ніколи не заходили до наших кімнат по «гаманець або життя». Саме тоді кілька дітей відкрили для себе перевагу мандрів по теплих внутрішніх коридорах (підозрюю, що портьє просто задрімав). Звісно ж, минулого року ніхто не був підготовленим. Людям довелося нишпорити по кімнатах у пошуках печива чи цукерок. Жертвами стали й коробки дорогого шоколаду, та й скарбнички теж добряче спорожніли.

Цього року ми підготувалися краще. Та бачте, жодна дитина до нас не прийшла, тож, махнувши рукою, ми взялися наминати все самі.

Вівторок, 12 листопада

Я ходив до крамниці «Кращий слух». Мені от цікаво: вони взагалі мали справу з «поганим слухом»? Я пояснив проблему чоловікові за прилавком: хвору стару пані турбує шум від її сусідок. Найкраще, що можна зробити, за словами того чоловіка, так це придбати затички для вух за індивідуальним замовленням, які коштуватимуть близько 90 євро. Ціна не проблема, але у випадку Еф’є можуть виникнути труднощі з вимірюваннями. Я купив пару класних стандартних затичок і випробував їх на Еф’є. Це була неочікувано інтимна справа. Як би ви почувалися, коли б встромляли щось комусь у вуха? У мене дуже тремтіли руки, тому знадобилося трохи поманеврувати, аби хоч якось приладнати ті затички на місце.

На якусь мить мені здалося, що я почув її сміх, та то було лише видавання бажаного за дійсне. Хоча її очі точно поблискували.

Прийшла медсестра й почала протестувати. Зазвичай пацієнтам не видають затичок для вух. Це треба обговорити з керівництвом.

«Ні, ви не можете піти зі мною, аби самому спитати».

Вона вимагала, аби я забрав затички.

Довелося у двох словах пояснити їй і вмовити, щоб медсестри дозволяли Еф’є їх залишати, коли немає відвідувачів, бо ж її сусідки так і продовжують безперестанку клацати й бурмотіти.

Еф’є мусила кілька разів кивнути на питання медсестри, аби запевнити її, що саме цього вона і хоче.

Коли пані Слотхауер побачила, що кілька дерев, повалених вітром у Нідерландах два тижні тому, насправді й порівняти не можна з теперішніми руйнуваннями на Філіппінах, вона згадала повені Північного моря у 1953-му, які, на її думку, були гіршими, ніж будь-який жалюгідний тайфун.

Висувай власні катастрофи на перший план — ось її девіз.

Середа, 13 листопада

І знову за кавою гарне старомодне скигління про біль у животі: схоже, що додаткові страхові поліси стосуються переважно погіршення фізіотерапії. Пані ван Вліет, яка ходить до фізіотерапевта як мінімум сотню разів на рік, і лиш одному Богу відомо, з якими уявними недугами, підрахувала, що, починаючи з наступного року, має заощаджувати 5000 євро щорічно.

«Тоді я просто не піду. Це купа грошей».

«А як же тоді твій біль?» — запитав хтось.

Ван Вліет проігнорила питання. Історія доводить, що інколи вона не може згадати, для якого недугу їй потрібна фізіотерапія.

«Просто зробіть щось для чогось», — якось вона сказала лікарю.

Наш штатний фізіотерапевт якось не переймався. Він був доволі щасливий розширювати страхові форми. Тепер у нього важкічаси. Завдяки самій лише пані ван Вліет він їздить на BMW.

Греме підсумував наступне: люди ходитимуть до фізіотерапевтів упродовж того часу, що знадобиться, аби хвороба минула сама собою. Так-так, вибачайте, я, звісно ж, хотів сказати, що чимало стариганів отримують значну користь від різноманітного лікування.

Четвер, 14 листопада

Цього ранку в мене було прозріння: мені раптом спало на думку, що прикутим до ліжка пацієнтам може сподобатися слухати музику. Тіло може бути нерухомим, та вуха й досі мають змогу подорожувати. Це може гарно відволікти, якщо трохи послухати музику. Або ж радіо. Це здатне зробити страждання не такими нестерпними. Сьогодні запитаю про це в Ефʼє. Знаю, що в неї чималенька колекція CD, переважно класичної музики, яку вона любить найбільше.

Учора надвечір я здійснив поїздку загадковими лугами Ватерланду. Там рідко буває людно. Час від часу вздовж вузької вулички прокочувалося авто на швидкості 8 км/год, але потім поверталися голоси корів, овець та птахів. Я відчував умиротворення. Це може звучати дещо тонкошкіро, але не можу описати цього якось по-іншому. Я навіть почав відчувати занадто сильне умиротворення і мало не розпочав водні процедури в канаві.

Фермер на тракторі здивовано глянув на мене й мовчки простягнув руку в привітанні. Певно, йому було невтямки, що старий дивакуватий пень робить так далеко від дому.

Почало сутеніти. Сіялася мжичка, та мені було байдуже.

Це вперше я їхав з увімкненими фарами.

П’ятниця, 15 листопада

Думка пана Беккера щодо катастрофи на Філіппінах: «Їм пощастило, що вони там такі бідні, інакше збитки були б ще більшими». В основному не всі пожильці цікавляться тим, що відбувається в світі, однак всі роблять виняток для природних катаклізмів. Було би дивно, якби хоч хтось не висловився щодо людської беззахисності супроти природи.

Вони моляться за жертв, та поки що це не принесло жодних результатів.

Для декого молитва — це замінник вкладу у фонд для жертв катастрофи. Замість того, щоб витягти гаманці, вони залишають усе на розсуд того великого керівника в небі.

Трохи неприємностей: відділення догляду не готове прийняти затички для вух чи програвання музики як частину стандартного пакета по догляду. Замало часу, забагато роботи. «Немає бажання» — не висловлена, однак очевидна причина.

З іншого боку, немає прямої заборони навушників чи затичок для вух. Якщо родина чи друзі бажають ними забезпечити, то доки це не турбує інших пацієнтів — це дозволено на експериментальній основі. Гмикання та бурмотіння — ось вам і вся люб’язність пані Дюшан, старшої у відділенні догляду, пихатого курдупля, що завжди знає, як краще. Вона француженка, і їй було б варто залишатися у Франції. Зарозуміла та черства, одначе з чарівним французьким акцентом.

Субота, 16 листопада

Еферт помітив підозрілу чорну цятку на великому пальці ноги, що лишилася.

«Сподіваюся, їм не доведеться відрізати ще шматок, бо це ж моя остання нога», — сказав він, жартуючи. Я помітив у його голосі якусь сиплуватість, а на лобі — краплі поту. Потім він показав мені. Я потер його палець щіткою. Він став білим як сніг. Ніколи не бачив у погляді Еферта такого полегшення. Він одразу налив собі віскі, бо так нервував, що не пив аж два дні, і це вперше за двадцять років! Я все сміявся й сміявся, бо нічого не міг із собою вдіяти. Це тривало якийсь час, але потім Еферт теж не зміг стриматися й розреготався.

Я придбав iPod. Ніколи раніше не бачив жодного з подібних ґаджетів, але стажерка, котра працює на моєму поверсі, точно сказала мені, що купити. Сьогодні ввечері вона завантажить на нього кілька CD, які я знайшов у кімнаті Еф’є. Миле дівча. Її звати Мета, й вона родом із Бадгоеведорпа. Вона рада мені допомогти.

Чи поліпшаться колись права людини у всьому світі? Та прочитавши невеличку замітку в газеті про те, що Росію, Кубу, Китай та Саудівську Аравію обрали до Ради ООН з прав людини, я став трохи оптимістичнішим. Кожна з цих країн додасть чималий вклад про порушення прав людини.

Неділя, 17 листопада

Сьогодні вранці Мета повернула мені iPod. Тепер на ньому десять CD класичної музики.

— Вам сподобалася музика? — запитав я.

— Не дуже, — сказала вона, повагавшись якусь мить. «Не дуже» означає «Аж ніяк».

— Це зле.