Багато хто, особливо наші старушенції, волів би мати змогу голосувати за принцесу Беатрікс.

Зрештою, спроби говорити тут про політику — не для слабаків.

Хай там як, а ніхто не міг розповісти чогось цікавенького чи кумедного. Нещодавно, наче грім серед ясного неба, Еферт запитав у присутніх, чи й досі вони підстригають волосся в інтимних місцях. Бачили б ви їхні міни!

Пізніше він пояснив, що інколи необхідно використовувати шокову терапію, аби за нашим маленьким столом не стало надто людно.

Неділя, 6 жовтня

Едвард прикріпив унизу до одного зі столів аркуш паперу, на якому зазначалося: «Будь ласка, жодних РОЗМОВ ПРО ОРГАНИ за цим столом». Тоді Еферт додав ще одне обмеження нижче: «І ні слова про ПОМЕРЛИХ КОХАНИХ (м чи ж)».

Це викликало певне спантеличення.

«Що ти мав на увазі під жодними розмовами про органи?» — запитала пані Діркзваґер, котра, всівшись на своє місце, завжди ляскала автоматичним розподілювачем пігулок біля чашки безкофеїнової кави й одну за одною ковтала свої денні таблетки, зітхаючи повсякчас й оголошуючи, для чого кожна з них. І так траплялося щодня, вірите чи ні.

Едвард якось з напрягом пояснив, що кожен може вільно приносити свої численні органи, проблеми та померлих коханих, от тільки не може цього робити за цим столиком.

«Декому краще не слухати скарг та скигління інших людей увесь час», — пояснив Еферт.

Звісно ж, кімната розділилася на дві частини: маленька група за столиком «Без органів», решта — за іншими столиками, стогнучи й вагаючись, чи озвучувати свої звичні скарги на здоров’я.

До обіду записку Едварда мов корова язиком злизала.

Починається Національний фестиваль пісні для пенсіонерів. Скоро відбудуться відбіркові змагання. Дозвольте мені не припускатися тієї ж помилки, що обговорювалася не так давно: тобто скаржитися та скиглити.

Тоді лише одне уточнення: справжні переможці — глухі, або ж ті, хто погано чує.

Понеділок, 7 жовтня

Кілька тутешніх пань — гермофобки, також тут є кілька інших панянок, чий стиль життя, м’яко кажучи, не зосереджений на особистій гігієні. Дві фракції нерідко чубляться.

За вечерею пані Оперс, одна з тих, хто не вірить у щомісячну зміну шкарпеток, намагалася переконати двох своїх співрозмовниць, обох затятих прихильниць гігієни, що усе те прання та чищення не має сенсу.

– Існує щонайменше вісімдесят видів грибків на самій лише твоїй п’ятці. Я це десь читала. Можеш собі уявити, що живе у ваших промежинах?

— Будь ласка! Я ж їм! — вигукнула одна з чистих та благочестивих пань.

— Я лише хочу сказати, що не бачу сенсу в усьому тому намилюванні та змиванні. Ваші руки — це як модняцький ресторан для бактерій та грибків, ви ж знаєте.

Еге ж, гарне продовження: дві пані з фобією бруду покликали медсестру. Чи не могла би пані Оперс бути такою люб’язною, щоб тримати свої думки при собі під час трапези? Пані Оперс відстоювала свою свободу слова. Дійшло до суперечки. Зрештою, Оперс, демонструючи брудну сукню, яка була «у меню» впродовж останніх кількох тижнів, змушена була пересісти за інший, порожній столик.

Та шкоду вже було нанесено. Більшість і не потурбувалася про завершення трапези. Пухкенька пані Зонлерланд єдина змогла скористатися ситуацією: вона швиденько розправилася з чотирма пудингами із заварним кремом — як правило, одним із найпопулярніших десертів у притулках. Зазвичай креманки вилизують дочиста.

Вівторок, 8 жовтня

Гадаєте, такі типи, як Хенк Кроль, упродовж усіх цих років розгулюють десь, розмірковуючи: «О, сподіваюся ніхто не почне розслідувати справи з тими пенсійними внесками, які я відмовляюся платити за своїх працівників»? Вам не здається, що придушене хвилювання мало б хоч трохи підірвати його надмірне самовдоволення? Ненавиджу думати, як багато інших людей можуть жити під загрозою викриття. Скандали, які трапляються, мабуть, лише верхівка айсберга.

Прощальна вечірка Аньї відбулася вчора вдень. Насправді все пройшло краще, ніж я того очікував. Хтось із її колег підготував не таку вже й фігову пісню, а ще був хлопець, котрий виголосив гарну, шанобливу промову, в якій був навіть натяк на критику тутешньої корпоративної культури. Стельваген і оком не змигнула. Її усмішка не сходила з лиця упродовж всієї вечірки. Мені навіть цікаво, хто то був.

Анья в захваті від свого електричного велосипеда.

Ми пообіцяли залишатись на зв’язку. Таке собі щире висловлення намірів. Тепер треба реалізувати їх на практиці.

Старі люди часто втрачають зв’язок зі своїми останніми друзями поза притулком, припиняють навідуватися один до одного чи робити щось разом. Бояться проявити ініціативу. Звісно ж, це можна списати на страх чи нестачу енергії. Я ж вважаю це лінню та байдужістю. Не дозволяти собі стати самотнім вартує чималих, а інколи й марних зусиль.

Середа, 9 жовтня

Я почув глухий гуркіт у сусідній кімнаті, а тоді слабкий стогін. Стіни тут тонкі. Заквапився до коридору й постукав — ніхто не відповів. Двері були замкнені, але прибиральник якраз проходив мимо, і я домігся, аби він відчинив їх своєю відмичкою.

Пані Майєр лежала на підлозі кухні, й не треба бути лікарем, аби побачити, що її рука була викручена під дуже дивним кутом. То було нудотне видовище. Я викликав швидку, й уже невдовзі Майєр прямувала до лікарні на носилках.

То було вчора ввечері.

Виявилося, що вона зламала і руку, і ногу.

Бідолашна, вона скористалася стільцем, аби вилізти на тумбочку й витерти на шафах пил.

«Але ж я завжди так роблю», — зітхаючи, мовила вона. Просто ідеальна логіка.

Сам я вже тричі за тиждень випадково сідав на свої окуляри. Зрештою, вони дуже погнулися на одній дужці, яка відразу ж зламалася. Це була моя запасна пара, бо на хорошу я сів минулого місяця. Я полагодив дужку стрічкою, яку позичив у майстра на всі руки, і нарешті викроїв час, аби віднести іншу пару до оптика.

«Подивимося, чи зможу я чимось зарадити, сер».

Четвер, 10 жовтня

Коли кілька років тому Нобелівський комітет зателефонував Ральфу Стейнману, аби привітати його з отриманням нагороди в галузі медицині, він не зміг відповісти, бо помер за три дні до цього.

Не пощастило Ральфу, це точно. Не щодня ж отримуєш подібні нагороди, й хотілося б до цього дожити, правда? З іншого боку, як виявилося, удача була на його боці, навіть якщо він про це вже й не знав. Бачте, заковика в тому, що Нобелівську премію не можна вручати померлому, тож комітет мусив боротися за впровадження нового правила: нагороду можна вручити навіть померлому, доки комітет не в курсі про цю смерть.

Подейкують, що тепер хтось з організації має особисто перебалакати телефоном з переможцем ще до того, як оголосять результати. Отже, навчені пані та панове, немає сенсу замовчувати свою смерть.

Окрім того, хіба це не провина Нобелівського комітету? Нагородження через десять, двадцять, а інколи й тридцять років після того, як було зроблено відкриття, — це вже саме собою викликає труднощі. Хтозна скільки померлих професорів мусили пропустити найбільший день свого професійного життя?

Тутешнім людям було дуже прикро за Ральфа Стейнмана, коли я розповів їм про це.

«Ще одна трагедія в тому, що Вінсент ван Гог не отримав ані цента з усіх мільйонів, які його картини коштували пізніше», — зітхнула пані Оперс.

«Тоді йому пощастило, що він помер!» — життєрадісно вигукнув Еферт.

Бозон Гіґґса тут не дуже в моді.

П’ятниця, 11 жовтня

Чималий галас навколо російського дипломата, якого поліція заарештувала у Гаазі.

«Для п’яного росіянина, кривдника дітей, заспокійливе здається доречнішим, аніж дипломатичний імунітет». Гарно сказано, Греме! Наразі в новинах — майстерне поєднання двох непоєднуваних речей. Єдина проблема в тому, що заледве хтось міг уторопати, що там кажуть.