Кажуть, замерзнути на смерть, як і втопитися, — гарний спосіб умерти. Якщо вірити на слово тим, хто живе лише ради того, аби розповідати такі байки.

Пробувати якось не планую, та це може стати нічогеньким запасним варіантом, альтернативою самогубній пігулці. Тільки й того, що поїхати в якусь безлюдну місцину морозної зимової ночі, зняти пальто та чекати смерті. Ще одна перевага в тому, що якщо вас знайдуть не відразу, то ви не смердітимете.

Понеділок, 30 вересня

У мене так сильно болять ноги, що ледве можу пересуватися. Я зателефонував Еф’є й попросив принести мені трохи аспірину. Думаю, це подагра. Упізнаю симптоми — такі ж, як і в Еферта. Увесь ранок я просидів у кріслі, піднявши ноги. Підводився лише раз, аби порачкувати до туалету.

Приходила Еф’є, посиділа зі мною годинку, а вдень на інвалідному візку завітав Еферт. Кульгавий та скалічений.

Я запитав працівників, чи зможуть мені принести вечерю нагору.

«Вибачте, це нестандартна процедура», — проінформувала мене домонаглядачка пані Де Руж.

«Нестандартна процедура?»

«Так, ми цього не можемо зробити. Вам слід попросити, аби вас перевели до відділення з доглядом».

Персонал має свої правила та розпорядки, тому я просто попрошу Греме принести мені ввечері тарілку. Греме ще досить рухливий. Звісно, вони можуть здійняти лемент, що це «нестандартна процедура», та Греме їх проігнорує.

Тутешні люди можуть дозволити комусь просто здохнути як собаці, доки це за правилами.

На щастя, тепер у мене є друзі.

Вівторок, 1 жовтня

Я мав рацію, це — подагра. Лікар дав пігулки й сказав, що доки я їх прийматиму, мені не можна вживати спиртного. Але навіть потім, коли я покінчу з таблетками, мені варто триматися подалі від червоного вина й намагатися не їсти полуниці. Без полуниці прожити можна, особливо у жовтні, проте сезон червоного вина тільки-но розпочався! Тепер муситиму обмежитися літнім білим.

Та якщо це допоможе позбутися подагри, то я згоден і на таке.

На те, щоб дошкутильгати з нестерпним болем до вбиральні, знадобилося чимало зусиль. Прогулянки, такі важливі для моєї нормальної психіки, поки не на порядку денному. Лишається тільки читати, писати, дивитися телевізор та чекати відвідувачів.

І переглядати свої папки. В одній із них я знайшов стару газетну вирізку: «Слідчий комітет США встановив, що 6,6 мільярдів нещодавно надрукованих доларів, які перевозили кількома літаками до Багдада, щоб заплатити державну платню, схоже, викрали». Американці дали Іракові готівку, яку Ірак просто загубив.

Загубив? Шість мільярдів доларів? Це кілька вантажівок із готівкою. Ага, загубили. Просто дозволили їм десь осісти.

Я знаю, чому зберіг цю статтю. Вона була якась надто неймовірна. Можливо, іракський Скрудж МакДак десь на багдадському складі пірнає зараз у басейн, напханий купою грошви.

Середа, 2 жовтня

Підбадьорюючи Грітьє, я сказав, що в Європі як мінімум шість мільйонів тих, хто страждає на недоумство.

Еферт: «Тобто тобі здається, що розділений смуток — це половина смутку, так?»

На що Грітьє, всміхаючись, відповіла: «Не зважай на нього!»

Гадаю, я трохи почервонів.

Та й все одно, хіба це не підбадьорлива думка, що в самій лише Європі хворими на недоумство можна заповнити 120 футбольних стадіонів?

Грітьє сказала, що коли хвороба прогресує, ви можете пройти повз дзеркало й не впізнати себе. Вона сподівається, що подумає про себе так: «Боже, яка ж гарненька жіночка!»

Потім ми пройшлися по списку наших знайомих, які хворіли на недоумство. Зійшлись на тому, що половина з них досить нещасні, а то й дуже. «Отже, другій половині не може бути так погано. У будь-якому разі, не настільки, ніж більшості інших тутешніх пожильців. Це оптимістичний висновок», — промовила Грітьє і додала, що навіть і не думає передчасно йти з життя.

Так ніби то була відповідь на запитання, яке я не насмілився їй поставити.

З подагрою вже крапельку поліпше. Пігулки працюють. Я навіть можу хоч трохи пошкандибати.

Четвер, 3 жовтня

У нашому субтропічному світі недоумкуватих базікал ви якнайменше десять разів за ранок почуєте, що раніше все було краще. Учора пані де Фріс сповненим ностальгії голосом сказала, що раніше завжди був час на каву та невеличку бесіду з сусідами. Еферт відзначив, що тоді в її випадку нічого не змінилося.

«Що ти маєш на увазі?»

«Я мусив слухати твоє безупинне базікання роками, Веро, крім тих випадків, коли ти затикалася, аби відсьорбнути кави».

Відповіддю стало обурене «Ну, знаєш!».

І вперше, відколи я її знаю, Вера замовкла на цілих п’ять хвилин. Коли ці п’ять хвилин скінчилися, вона бундючно почала вимагати, щоб Еферт віднині звертався до неї не інакше, як «пані де Фріс». Більшість тутешніх звертаються одне до одного за прізвищами. Мабуть, відгомін минулого, часу, коли все було значно краще, а люди ще поважали одне одного. Еферт єдиний, хто називав будь-кого, хто б то не був, на ім’я.

Сьогодні я знову досить жвавий і навіть відчуваю, що без проблем можу випити ввечері. Як виявляється, я більш залежний, ніж думав. Ви можете не розуміти цього, доки все йде пучком, та після кількох днів вимушеного сухого закону палке бажання випити хоч чарочку може жахливо позначитися на вашому настрої.

На захист своєї залежності від алкоголю я завжди собі кажу, що у моєму віці і так все по барабану. Тож наливши собі маленькій передвечірній келих вина, перший за вечір, я почуваюся виправданим. Не так давно я запалив би ще й сигару, але, на жаль, тепер це задоволення мені не по зубах. Від паління я мало не викашлюю легенів.

П’ятниця, 4 жовтня

У Всесвітній день захисту тварин у меню ніякого м’яса чи риби. Натомість ми отримали кульки тофу з ендивієво-картопляним пюре. Такий собі міні-жест. Завтра візьму додаткову порцію м’яса.

Не те щоб 4-го жовтня всі стали ховати мишоловки, та й комарів труїти ми не припиняли. Є звіринá і є тварини. Те ж саме стосується й людей: когось підстрелять, хтось протягне ноги з голоду, а інший живе у маєтках з басейном.

Пані Стельваген викликала мене до свого кабінету, аби запитати, чи не міг би я придумати гарний прощальний подарунок для Аньї. Я не міг.

«На ціну не зважай», — наполягала вона. Певно, її мучила совість.

«Ну, тоді, гадаю, електричний велосипед був би гарним подарунком».

Ця ідея здалася їй суперовою. Я очікував, що вона відмахнеться від Аньї дешевим годинником або чимось схожим. Мабуть, цією натхненною пропозицією я догодив подрузі.

Сьогодні вдень я виходив, аби зустрітися з майстром по скутерах. Приємно знати, що вперше в житті я маю за чимось «йти до майстра». Я збирався попросити його замовити мені вітровий екран. Упродовж останніх кількох днів через сильний східний вітер мої прогулянки капітально освіжали, і це ще дуже м’яко сказано. Вітровий екран має зробити це діло більш стерпним.

Субота, 5 жовтня

Хенк Кроль, той, хто зводив барикади на благо наших пенсій, зазнав нищівної поразки. Схоже, він був дуже вибірковим у боротьбі за справедливі пенсії і не вважав за потрібне платити у пенсійний фонд податки за своїх же працівників.

Тепер стало ясно, що як мінімум половина наших пожильців завжди вважала Кроля ще тим спритником.

Те, що його фото в газетах фігурувало поруч з колишніми дружинами й чоловіками, ніяк не покращувало ситуації.

«Якщо ти ніяк не можеш вирішити, гомик ти чи порядний чоловік, то як зможеш відстоювати інтереси трьох мільйонів шанованих громадян? Геть мерзотника, ось що я скажу!» Це слова завжди гнучкого пана Беккера.

Та з відставкою Хенка Кроля чимало пожильців втрапили у політичну діру. За кого їм тепер голосувати?