Після «кавової» години оголошення зникло. Ніхто й гадки не мав, хто його прибрав.

Сподіваюся, браслети не надто впадають у вічі, інакше кінця-краю цьому не буде.

Я запросив Еф’є й Еферта завтра на чай. Справжній англійський чай, трикутні сандвічі з відрізаною скоринкою, а ще шоколад, печиво й торт. Ну, і щось із кремом. Я з’ясую, що ще входить до підвечірку з чаєм. На п’ятому поверсі живе Бріт, й іноземне прізвище лише в нього. Можливо, він знається лише на пакистанських звичаях чаювання, та все одно я збираюся сходити і попитати.

У коридорі я зіткнувся з милою юною соціальною працівницею, яку мій лікар відправив до мене, аби втримати від евтаназії. «Бачиш, ще й досі живий!» — сказав я їй з широкою усмішкою. Вона засміялася. Ця дівчина належить до кращої частини людства. Не пригадую, коли востаннє комусь підморгував. Мабуть, своїй дочці.

Субота, 9 лютого

Насправді, я трохи хвилююся з нагоди сьогоднішніх гостей. Усе торочу собі, що треба поводитися природно, але водночас уже прибрав у кімнаті, вимив підлогу, двічі випрасував сорочку та купив чотири види печива. А незабаром муситиму повернутися до крамниці за чимось іншим, окрім англійського чаю до сніданку. Я не дотримуюся поради люб’язного пакистанського пана. Він урочисто презентував мені важезну книгу про чайні звичаї всього світу. На урду.

У Тибеті дев’яносто дев’ятий протестант приніс себе в жертву. Коли буде сотий, повинні би продумати якесь особливе святкування. Якийсь час у такий спосіб було модно висловлювати невдоволення і в арабському світі. Певно, такими діями люди хотіли привернути увагу до себе, хай і на короткий час.

Я також категорично не схвалював того, у який спосіб тут усе вирішувалося, одначе підпалити себе — це вже таки перебір. Хоча знаю я кількох людей, які теж не проти себе підпалити задля привернення уваги.

Якщо вірити статті в «de Volkskrant», у Нідерландах і скандинавських країнах найкращий у світі догляд за старими. Якось за кавою я поміж іншим згадав про це кільком своїм товаришам. Сказати, що це їх переконало, — означало би прибрехати. Вони або не повірили, або вирішили, що це неважливо.

«Якщо навіть тут ми рахуємо кожну копійку, щоби розтягти пенсію якнайдовше, то як же воно в інших частинах світу?» — стурбовано поцікавилися вони.

Те, що у світі є, мабуть, з півмільярда старих людей, які ніколи й не чули про таку річ, як пенсія за віком, схоже, видавалося більшості з них чимось малоймовірним.

Неділя, 10 лютого

Чаювання не стало цілковитою катастрофою. Проте заявляти, що я виявився невимушеним, дотепним і тямущим господарем, також означало би сказати не всю правду.

Еф’є прибула першою. Я провів їй «екскурсію помешканням» і вона люб’язно охарактеризувала його як «затишне». Це багато про що свідчило.

Потім із шумом і тлумом завалився Еферт. Маючи запасний ключ від моєї кімнати, він рішуче відмовлявся користуватися дзвінком. Еферт зайшов із широкою усмішкою і доволі гучним «Йоу!». Коли я запитав його, який його улюблений сорт чаю, він здивувався, оскільки до цього часу я не пропонував йому нічого іншого, крім англійського до сніданку. А коли з часом я подав асорті із печива, то він зауважив, що почувається, ніби король, адже раніше до нього ніколи не ставилися так по-королівськи.

«Чи, мо’, всі ці почесті для цієї милої королеви?» До цих слів додавалося доволі примітне підморгування.

Гадаю, я трохи зашарівся. Еф’є всміхнулася й сказала, що почувається дуже поважною особою.

Ми поговорили то про те, то про се, то про погоду. Потім настав час обережно поцікавитися у Еф’є, чи сподобався їй наш заклад. Вона дипломатично ухилилася від відповіді.

«Не люблю надто квапитись із висновками, але, крім переваг, звісно ж, є кілька «сфер для вдосконалення», аби ваш заклад не пас задніх у плані новітніх вимог до закладів такого типу».

«Наприклад?» — поцікавився Еферт.

«Я ще на стадії аналізу. Можливо, у найближчому майбутньому ми зможемо присвятити цій темі ще одне чаювання».

«А може, і за чимось міцнішим?»

Еферт цікавився джином — з червоною етикеткою, або, в крайньому разі, з помаранчевою, хоча алкоголь точно не пробуджував у ньому стриманої тактовності.

І знову ж таки Еф’є елегантно вийшла зі скрути.

«Гаразд, можливо, і за чимось міцнішим. Я можу запросити вас наступного разу до себе на келишок бренді. Проте нічого конкретного ще не обіцяю», — кивнула вона усміхаючись.

«А якщо на келишок джину?»

Еферту не потрібне спиртне, щоби бути грубіяном.

«Не знаю чому, Еферте, проте в мене таке відчуття, що коли справа стосується алкоголю, то у вас кількість переважає якість. І, здогадуюся, що з Хенком тут все якраз навпаки».

«Еф’є, мені варто запрошувати тебе частіше», — сказав я, усміхаючись обом гостям.

За півгодини вона попрощалася. Ще одне очко на її користь: довго вона не засиджувалася.

Еферт з лихвою компенсував її швидкий відхід. Його я витурив через дві години та після п’яти келишків джину.

Понеділок, 11 лютого

На дошці оголошень вивісили протокол засідання Спілки пожильців. «Віднині для вечора гри в бінґо Спілка забезпечуватиме коктейлі, горішки та солоні палички».

Солоні палички, мабуть, поставлять на стіл у склянках. Це хоча б когось та спонукатиме до розмови на кшталт: «Голлі, пам’ятаєш, як на святкуваннях днів народжень чи під час інших урочистостей у тебе також стояли склянки, але із сигаретами?» «О, так. Склянка із цигарками з фільтром, і ще одна — без фільтру». Якщо подібного обміну люб’язностями не станеться, я з’їм свою сигару. Або хоча би целофанку з неї. О так, у давні прекрасні часи ми зазвичай їх залишали.

«Внесок до Спілки пожильців зросте на десять центів». Я правильно прочитав: цілих десять центів.

Поїздку, яка відбувалася раз на два роки, відклали, аж доки організаційний комітет не зможе домовитися, куди ж їхати. Ще від того часу, коли спілчани не змогли знайти для гри в бінґо іншого вечора, думки членів комітету разюче розділялися щодо будь-якого питання. Вони знову спробують обрати місце призначення й дату під час наступного зібрання. А якщо так і не досягнуть успіху, комітет призначить нові вибори задля того, щоби вийти з глухого кута.

Помер Джеймс Онедін. Його з ніжністю згадують фанатки британського телесеріалу сімдесятих «Лінія Онедіна». Одна чи дві літні пані навіть змахнули по сльозі. Які бакенбарди! Яка мужність! А тоді, сорок років тому, вони лише мигцем би зиркнули на чолов’ягу поруч на дивані, вирішивши, що це хоч і прикро, але ж усі ми смертні.

Вівторок, 12 лютого

Люди похилого віку отримують задоволення від того, що останнім часом до них проявляють чималий інтерес. Не лише в Нідерландах, а й також у Німеччині. Здійнявся невеликий галас через книгу Мартіни Розенберґ «Мамо, коли ти вже нарешті помреш?». Вона роками піклувалася про своїх недоумкуватих батьків. У газетах широко висвітлювали факти, що якісь німецькі нащадки кидають батьків-інвалідів у значно дешевші притулки для людей похилого віку в Україні, Словаччині чи й навіть у Таїланді. Аби впоратися з цією проблемою, наші східні сусіди запровадили «Elternunterhalt», тобто обов’язкову підтримку батьків. Якщо пенсій тата і мами разом із заощадженнями не вистачає для того, щоби сплатити ренту у будинку для людей похилого віку, діти зобов’язані доплатити такі собі аліменти батькам. А якщо не пощастить, то ви можете одночасно бути зобов’язані виплачувати допомогу і дитині, і батькам.

Проте у нашому притулку тривожне скорочення витрат на догляд за літніми людьми відчувається не так болісно. Більшість мешканців мають державні пенсії та невеликі додаткові виплати з роботи. Якщо заощаджувати, то дещо ще й залишається. А тут люди вкрай ощадливі! Основні витрати — це печиво, шоколад, перукар і приватний мікроавтобус. На відпочинок майже ніхто не їздить. Автівки майже ні в кого більше немає. Я рідко бачив дорогі меблі чи одяг. Ходити в ресторани — марна трата грошей, а таксі — це щось узагалі надзвичайне. Старі люди полюбляють себе обмежувати.