Аудиторія спорожніла, й дівчина тремтячи прихилилася до стіни. Він закрив портфель і спустився з кафедри. Мерилін стиснула пальці на ручці дверей у себе за спиною, щоб не впасти. А він підходив і не посміхався.

— Міс Вокер, — промовив він і глибоко вдихнув.

Мерилін усвідомила, що теж не посміхається.

— Він — її викладач, — нагадав їй Джеймс. — Вона — його студентка.

— Як її викладач, він відчуватиме, що користується своїм становищем, якщо в них — опустив очі, погрався ручкою портфеля — якщо в них почнуться певні стосунки.

Він не дивився на Мерилін, але вона цього не знала. Дивилася на потерті носаки своїх туфель. Щосили намагалася стриматись і не могла. Розглядала сірі подряпини на чорній шкірі й напружено думала про матір і про всі її натяки на зустріч із хлопцем у Гарварді. «Ти прийшла сюди не чоловіка шукати, — казала вона собі. — Ти прийшла сюди для дечого кращого». Але замість злості, яку вона хотіла в собі розбудити, у горлі почав наростати пекучий біль.

— Я розумію, — вимовила нарешті й підняла на нього очі.

Наступного дня Мерилін прийшла до його кабінету, щоб повідомити про свою відмову від курсу… Уже за тиждень вони стали парою.

Провели разом усю осінь.

Ніколи раніше Мерилін не зустрічала таких серйозних і стриманих людей, як Джеймс. Здавалося, він дивиться на все уважніше, обдумує ретельніше, щоб триматися на півкроку осторонь. Лише коли вони разом прийшли до його крихітного помешкання в Кембриджі, уся стриманість миттєво зникла, й у Мерилін перехопило подих. Потім вона згорнулася на ліжку та куйовдила його спітніле волосся, що стирчало в різні боки. О цій пообідній порі він, здавалося, був цілковито врівноважений, і їй подобалося думати, що єдина причина такого спокою і вдоволення — це вона.

Вони лежали, дрімали та мріяли до шостої вечора. Тоді Мерилін через голову натягнула сукню, а Джеймс застібнув сорочку й знову зачесався. Чуб відстовбурчився, але Мерилін йому про це не сказала — їй подобалося таке маленьке нагадування в ньому про те, що бачила вона одна. Просто поцілувала його та заквапилася, щоб устигнути до закриття гуртожитку.

Джеймс і сам почав забувати про чуб; коли Мерилін йшла, він рідко згадував, що потрібно глянути в дзеркало. Щоразу, коли він розкривав обійми й дівчина в них прослизала, кожен її поцілунок здавався дивом. У неї в гостях Джеймс відчував неймовірну радість і був, як удома. Досі жодного разу так не почувався.

Ніколи не мав відчуття, що саме тут його місце, — хоча народився на американській землі, й нога його ніколи не ступала деінде.

Батько Джеймса приїхав до Каліфорнії під іменем сусідового сина. Той сусід емігрував на кілька років раніше. Америка була тиглем, але Конґрес налякався, що суміш у ньому стає надто жовтою, і заборонив в’їзд усім іммігрантам із Китаю. Мали право на в’їзд у Штати лише діти вже влаштованих там прибульців. Тож батько Джеймса назвався іменем сусідового сина, який втонув у річці за рік до того, й приїхав до «батька» у Сан-Франциско. Це була історія майже кожного китайського іммігранта з часів Честера Артура до кінця Другої світової війни. Поки ірландці, німці та шведи збивалися в натовпи на палубах пароплавів і махали капелюхами, коли на обрії з’являвся зелений факел Статуї Свободи, робітники-кулі мали шукати інших шляхів до землі з рівними правами для всіх. Ті, кому це вдалося, навідували дружин у Китаї та щоразу після повернення святкували народження сина. Ті ж, хто мешкав у китайських поселеннях і прагнув кращої долі, — брали імена отаких міфічних синів і вирушали в тривалу мандрівку морем.

Поки норвежці, італійці та російські євреї переправлялися з острова Елліс у Мангеттен, розсіювалися шляхами й залізницями Канзасу, Небраски та Міннесоти, китайці, яким пощастило дістатися Каліфорнії, найчастіше там і залишалися. У китайських кварталах життя всіх цих синів на папері висіло на волосині. У всіх були несправжні імена. Усі сподівалися, що їх не знайдуть і не відішлють назад. Вони гуртувалися, щоб не вирізнятися з натовпу.

Однак батьки Джеймса не залишалися на одному місці. У 1938 році, коли йому було шість років, батько отримав листа від «брата на папері», який після початку Депресії подався на Схід у пошуках роботи. Він знайшов її в маленькій школі-інтернаті штату Айова. «Брат» писав, що працює садівником і дещо там ремонтує. Тепер його мати (справжня, а не «на папері») захворіла, й він повертається до Китаю. А його роботодавці цікавилися, чи не має він надійних друзів, які так само добре могли б виконувати цю роботу. Їм подобаються китайці, говорилося в листі; вони вважають їх тихими, працелюбними й охайними. Це була гарна посада в престижній школі. На шкільній кухні могла знайтися робота й для дружини. Чи зацікавила б його така пропозиція?

Джеймс не вмів читати китайською, але на все життя запам’ятав останній абзац листа, кілька нашкрябаних авторучкою закарлючок, які надто привернули увагу його батьків. Там особлива політика щодо дітей співробітників, писав «брат». Якщо вони здають вступний іспит — можуть навчатися в школі безкоштовно.

Роботи не вистачало, усі голодували, але саме цей абзац змусив родину Лі продати меблі та перебратися на інший кінець країни з двома валізами. Знадобилося п’ять переїздів «Грейхаундами»[6] і чотири дні. Коли дісталися Айови, «дядько» Джеймса пустив їх пожити до свого помешкання. Джеймс пам’ятав лише зуби того чоловіка — навіть кривіші, ніж у його батька; один повернутий боком, тож скидалося на те, що з нього треба витягнути тріску.

Наступного дня батько надягнув найкращу сорочку, застібнув її аж до підборіддя та пішов зі своїм другом в академію Ллойда. До обіду все було вирішено: з понеділка він виходить на роботу. Наступного ранку мати надягла свою найкращу сукню та разом із батьком подалася до школи. Того вечора вони принесли додому дві темно-сині уніформи з нашитими на них новими англійськими іменами: «Генрі», «Венді».

За декілька тижнів батьки відвели Джеймса в академію на вступний іспит. Чоловік із білими, як бавовна, густими вусами привів хлопчика в порожній клас і дав зошит та жовтий олівець. Згадуючи ті часи, Джеймс розумів, яка то була блискуча ідея. Хіба шестирічна дитина взагалі може прочитати (про виконання годі й казати) завдання такого іспиту? Можливо, син учителя й зміг би — якби сам учитель його підготував. Але точно не син двірника, куховарки чи садівника.

«Якщо сторона квадратного майданчика — 12 метрів, якої довжини паркан довкола нього? Коли було відкрито Америку? Яке із цих слів іменник? Ось послідовність фігур; яка з них завершує картину?».

«Вибачте, — сказав би директор. — Ваш син не склав іспиту. Він не відповідає стандартам академії Ллойда». І школі не довелося б платити за його навчання.

Але Джеймс знав усі відповіді. Він читав усі газети, які потрапляли йому до рук; усі книжки, які приносив батько, п’ятицентові видання з бібліотечних розпродажів. «48 мет­рів, — написав він. — 1492 року. Автомобіль. Коло». Закінчив тест і поклав олівець на місце у верхній частині столу. Чоловік з вусами не піднімав очей ще хвилин двадцять.

— Уже скінчив? — запитав він. — Ти поводився так тихо, синку.

Він узяв зошит і олівець та відвів Джеймса назад у кухню, де працювала його мати.

— Я перевірю тест і повідомлю результати наступного тижня, — пообіцяв він, але Джеймс уже знав, що склав іспит.

Коли у вересні почався семестр, він приїхав до школи разом із батьком на його вантажівці «Форді», наданому школою для роботи.

— Ти перший хлопчик зі Сходу, який ходитиме до Ллойда, — нагадав йому батько. — Дивись, не зганьбися.

Того першого ранку Джеймс сів на своє місце, і дівчинка, яка сиділа поряд, запитала:

— Що в тебе з очима?

У цьому не було нічого страшного, поки він не почув жах у голосі вчителя:

— Ширлі Байрон!

Аж тоді хлопчина зрозумів, що запитання мало б його збентежити. Наступного разу, коли таке сталося, він, уже навчений, одразу почервонів. Того першого тижня щодня й на кожному уроці його розглядали інші учні: звідки взявся цей хлопчик? Він носив форму академії та наплічник із книжками. Але не жив у школі, як решта учнів; ніхто ніколи не бачив когось, подібного до нього.