Изменить стиль страницы

Постать рухалася в бік вулиці, а там зникла, й дівчинка замислилася: чи взагалі щось бачила?

Тепер вона дивиться на мішанину з літер у книзі. Учора вночі то була Лідія, тепер немає жодного сумніву. Чи потрібно розказати про це батькам? Мама засмутиться, що Ханна дозволила її улюблениці Лідії просто піти. А Нат? Вона згадала, що Нат цілий вечір супився, кусав губи, аж виступила кров, та він і не помітив. Брат гніватиметься теж. Він скаже: «Чому ти не вибігла й не зупинила її?». «Але ж я не знала, куди вона йде, — шепоче Ханна у темряві. — Я не знала, що вона взагалі збирається кудись піти».

У середу вранці Джеймс знову телефонує в поліцію. Чи з’явились якісь зачіпки?

Там перевіряють усі можливі версії.

Може офіцер сказати їм що-небудь, хоча б що-небудь?

Вони досі сподіваються, що Лідія сама повернеться додому, роблять усе можливе і, звісно, триматимуть родину в курсі.

Джеймс киває, ніби офіцер Фіске його бачить. Потім кладе слухавку й знову сідає до столу, не дивлячись ні на Мерилін, ні на Ната з Ханною. Не потрібно нічого пояснювати: з виразу обличчя зрозуміло, що новин немає.

Напевне, єдиний правильний варіант — чекати. Діти не йдуть до школи, залишаються вдома. Телевізор, журнали, радіо — усе втрачає сенс перед цим страхом. Надворі сонячно, повітря свіже й прохолодне, але ніхто не збирається виходити на ґанок або на подвір’я. Навіть прибирання здається неможливим. Пилосос може всмоктати якусь підказку. Якщо підняти з підлоги книгу й покласти назад на полицю — можна знищити певний натяк. Тож родина чекає. Усі збираються біля столу й бояться глянути у вічі одне одному. Розглядають дерев’яні волокна стільниці, неначе це гігантський відбиток пальця або карта, на якій є те, що вони шукають.

Так триває до обіду середи, коли перехожий помічає на завмерлому в безвітрі озері покинутий човен.

Багато років тому це озеро було резервуаром води для Мідлвуду, а потім збудували вежу водогону. Береги водойми заросли травою, і вона перетворилася на місце для купання. Діти пірнають з дерев’яного пірсу, а для днів народження та пікніків господарі парку тримають там кілька човнів. Ніхто про це особ­ливо не замислюється: швартови зісковзнули, або то чийсь незлий жарт. З’ясовувати це нині не на часі. Занотовано для офіцера, занотовано для комісара парків. Майже до півночі середи лейтенант обмізковує незакінчені справи денної зміни, аж поки знаходить зв’язок і телефонує родині Лі, щоб запитати, чи каталася Лідія коли-небудь озером у човні.

— Звісно, ні, — відповідає Джеймс.

Лідія відмовилася, саме відмовилася вчитися плавати.

Джеймс у підлітковому віці був плавцем, навчив плавати Ната, коли тому виповнилося лише три роки. Вчити Лідію почав занадто пізно: їй було майже п’ять, коли батько вперше взяв доньку до басейну. Зайшов мало не по пояс, трохи почекав. Та Лідія навіть не наблизилася до води. Вона у своєму купальнику лежала на бортику й плакала, тож Джеймс зрештою теж виліз — до пояса мокрий — і пообіцяв, що не змусить її стрибати. Навіть зараз, коли озеро так близько, Лідія заходить у воду лише по кісточки, щоб помити ноги.

— Звісно, ні, — повторює Джеймс. — Лідія не вміє плавати.

Він не розумів, чому поліція запитує про це, поки не вимовив цих трьох слів. Коли він це сказав, усю родину взяли дрижаки, неначе вони точно знали, що знайде поліція.

Рано-вранці в четвер, ледь зійшло сонце, поліція обшукала озеро та знайшла її.

2

Як це почалося? Так само, як і все інше: з матерів і батьків. З мами й тата Лідії, з їхніх дідусів і бабусь. З того, що колись давно її мама зникла й тато повернув її додому. А ще з того, що мама понад усе хотіла вирізнятися з натовпу, а тато найбільше прагнув зливатися з ним. І, звісно, одне й друге було неможливим.

У 1955 році, у свій перший рік в Інституті Редкліффа Мерилін записалася на курс «Вступ до фізики». Її науковий керівник глянув на розклад курсу й трохи помовчав. Це був пухкенький чоловічок у твідовому костюмі з краваткою малинового кольору. На столі в нього лежав крисами донизу темно-сірий капелюх.

— Чому ти хочеш вивчати фізику? — спитав він, і дівчина сором’язливо пояснила, що має намір стати лікарем.

— Не медсестрою? — уточнив чоловічок і прокашлявся.

Він дістав із теки її шкільний атестат і заходився його вивчати.

— Що ж, — мовив нарешті, — бачу, у школі в тебе були гарні оцінки з фізики.

У Мерилін були найвищі оцінки в класі, вона встановлювала верхні планки всіх тестів, тому що обожнювала фізику.[4] Але керівник цього знати не міг. В атестаті стояло просто «відмінно». Мерилін затамувала подих в очікуванні, боялася, що він скаже: «Фізика надто складна, краще спробувати щось на зразок англійської чи історії». Подумки вже готувала відповідь. Натомість почула:

— Гаразд, коли так, чому б тобі не спробувати хімію, якщо вважаєш, що впораєшся, — підписав і віддав їй бланк, отак просто.

Але коли Мерилін прийшла до лабораторії, то виявилася єдиною дівчиною серед п’ятнадцятьох хлопців. Викладач поцокав язиком:

— Міс Вокер, ви б краще оту папороть підв’язали.

Їй казали: «Давай я сам увімкну тобі паяльник», «Дозволь, відкрию тобі банку». Коли наступного дня вона розбила в класі колбу, на допомогу кинулися відразу троє.

— Обережно, — казали вони. — Давай-но краще ми...

Невдовзі вона зрозуміла: усе починалося зі слова краще. «Краще давай я наллю кислоту». «Краще відійди — зараз торохне».

На третій день вона вирішила показати їм усім. «Ні, дякую», — заперечила, коли запропонували допомогу з піпетками, далі приховала посмішку: усі спостерігали, як вона плавить скляні трубки над пальником Бунзена, розтягує їх, мов іриски, в ідеальні конічні крапельниці.

Її однокурсники обливали свої лабораторні халати й пропалювали дірки в костюмах, а вона впевненою рукою відмірювала необхідну кількість кислоти. У Мерилін суміші ніколи не вивергалися на стіл вулканами з пекарської соди. У неї були найточніші результати; її лабораторні звіти завжди виявлялися найповнішими. До середини семестру вона встановила найвищу планку на всіх іспитах, і викладач перестав самовдоволено усміхатися.

Їй завжди подобалося дивувати людей.

У старшій школі вона підійшла до директора з проханням дозволити їй ходити на уроки праці для хлопців замість уроків домоведення. Це був 1952 рік, і бостонські дослідники лише починали розробляти пігулку, яка мала назавжди змінити життя жінок, але дівчата й досі носили в школі спідниці, тому прохання Мерилін було для штату Вірджинія дуже радикальним. Усі десятикласниці мали відвідувати уроки домоведення, і мати Мерилін, Доріс Вокер, була єдиною вчителькою із цієї дисципліни в гімназії Патріка Генрі.

Мерилін попросила, щоб її перевели до класу праці з хлопцями-десятикласниками, й зазначила, що їхні уроки йдуть у той самий час, тож її розклад не зміниться. Директор школи, містер Толлівер, добре знав цю дівчину. Із шостого класу вона вчилася найкраще, випереджаючи як хлопців, так і дівчат, а її мати багато років викладала в гімназії. Тож він кивав і посміхався у відповідь на викладені дівчиною аргументи. Врешті похитав головою:

— Вибач, ми не можемо відступати від правил, інакше решта теж вважатиме, що має на це право.

Він помітив, як змінився вираз обличчя Мерилін, і через стіл поплескав її по руці.

— Тобі буде важко користуватися деяким обладнанням на уроках праці, — сказав він. — І, міс Вокер, скажу відверто: така дівчина, як ви, дуже відволікала б хлопців під час занять.

Мерилін знала, що він хотів зробити їй приємність, але назвала б цей комплімент невдалим. Посміхнулась і подякувала за витрачений на розмову час. Це була нещира посмішка — ямочки на щоках не з’явилися.

Тож вона зіщулилася на задньому ряду під час уроку домоведення в очікуванні вступної промови своєї матері, однієї й тієї самої протягом десятків років. Барабанила пальцями, поки її мати обіцяла навчити дівчат усього, що має знати юна леді, щоб наглядати за своїм будинком. Мерилін думала: «Начебто він кудись подінеться, якщо за ним не наглядати». Вона придивлялася до однокласниць: хтось мав звичку гризти нігті, у когось светр збився, від когось припахує цигарками. По інший бік коридору вона споглядала, як містер Лендіс, викладач праці, показував, як правильно тримати молоток.

вернуться

4

«Верхньою планкою» користуються вчителі, коли вважають, що тест може виявитися занадто складним. Тоді вчитель вираховує середній бал по групі (класу), приймає роботу з найвищою оцінкою за 100 %, і перераховує всі оцінки за різницею між найкращою роботою і початковим вищим рівнем. Так, якщо максимальна оцінка — 10, а найвища — 8, то «верхньою планкою» буде «8», і всім учням піднімуть оцінку на 2 бали.