А тепер? Минулого тижня дорогою додому Нат бачив, як Джек вигулює свого собаку. Нат ішов навколо озера, уже збирався завернути у свою вуличку, що веде у глухий кут, коли побачив Джека. Той ішов берегом — високий, худий, у старій запраній футболці, зі скуйовдженим чубом кольору піску, а пес підтюпцем біг слідом. Коли Нат його проминав, Джек глянув і ледь помітно кивнув. У кутику його рота була затиснута сигарета. Те, що він кивнув, подумав Нат, означає швидше просто впізнавання, аніж привітання. Джеків пес теж подивився на Ната й недбало підняв ногу на стовбур. І з цим типом Лідія гуляла цілу весну.
Якщо тепер щось розказати, думав Нат, вони закричать: «Чому ми раніше про це не знали?!». Йому доведеться розповідати про всі ті випадки, коли він говорив: «Лідія робить уроки з подругою» або «Лідія залишилася на додаткове заняття з математики», хоча мав на увазі: «Вона з Джеком» або «Вона катається на Джековій автівці», або «Вона з ним бозна-де». І цього ще замало: вимовити Джекове ім’я — означало визнати щось, чого він не хотів визнавати. Той Джек останнім часом займав надто велику частину життя Лідії, хоча з’явився в ньому всього кілька місяців тому.
По той бік столу Мерилін уголос зачитує номери з телефонної книги. Джеймс повільно й обережно набирає номер, крутячи коліщатко одним пальцем. З кожним дзвінком до його тону додається збентеженості. «Ні? Вона ні про що не згадувала? Якісь плани? О-у. Я зрозумів. Що ж. У будь-якому разі, дякую».
Нат вивчає дошки столу, перед ним лежить відкритий фотоальбом. На місці відсутньої фотографії — прозоре пластикове вічко, крізь яке біліє підкладка. Мама водить пальцем по рядках у телефонній книзі, його кінчик сіріє. Ханна під скатертиною дістає Ната пальцем ноги. Дотик комфорту. Але він не підіймає голови. Натомість закриває фотоальбом — а на протилежному кінці столу мати викреслює зі списку ще одне ім’я.
Після дзвінка на останній номер Джеймс кладе слухавку, забирає в Мерилін аркуш і викреслює Карен Адлер, розділяючи букву «К» на дві «V». Ім’я все одно проступає під лінією. Карен Адлер. Мерилін ніколи не дозволяла Лідії іти гуляти, поки вона не скінчить усіх своїх домашніх завдань — досі це зазвичай бувало в неділю по обіді. Часом Лідія буквально випрошувала зустріч із друзями в ці пообідні години: «Дехто з наших збирається в кіно. „Енні Холл“. Карен страшенно хоче його подивитися». Джеймс діставав із гаманця десятку і підсовував її по столу, що означало: «Гаразд, піди розважся». Він згадує, що жодного разу не бачив у доньки квитка й що коли приїжджав по неї після кіно, Лідія завжди стояла на тротуарі сама. Десятки разів він зупинявся ввечері на сходах і посміхався: згори долинали уривки Лідіїних телефонних балачок:
— О, боже, я уявляю собі! І що вона сказала потім?
Але тепер він знає — донька не телефонувала Карен, Пем чи Дженні багато років. Джеймс пригадував усі ці довгі пообідні години, коли вони думали, що Лідія залишилася на додаткове заняття після уроків. Діри, що зяяли в часі: тоді вона могла бути де завгодно й що завгодно робити. Цієї миті Джеймс ловить себе на тому, що вже знищив ім’я Карен Адлер — від нього лишилася чорнильна пляма.
Він знову піднімає слухавку і набирає номер.
— Покличте офіцера Фіске, будь ласка. Так, це Джеймс Лі. Ми зателефонували всім Лідіїним... — він затинається. — Усім, із ким вона вчиться. Ні, нічого. Гаразд, дякую. Так ми й зробимо.
— Вони посилають офіцера на її пошуки, — він кладе слухавку на важіль. — Сказали, щоб ми чекали на дзвінок і не займали телефон.
Настає і збігає час обіду — жоден з них не може навіть уявити себе за їжею. Здається, це лише для фільмів, де так красиво підносять виделки до рота. Своєрідний марний ритуал. Телефон мовчить.
Опівночі Джеймс наказує дітям іти спати. Вони не опираються, але батько стоїть унизу під сходами, аж поки обоє не підіймаються нагору.
— Ставлю двадцять баксів, що Лідія зателефонує до ранку, — говорить він з удаваною впевненістю.
Ніхто не всміхається. Телефон так і не дзвонить.
Нагорі Нат зачиняє двері своєї кімнати й вагається. Йому хочеться знайти Джека — Нат певен: той знає, де зараз Лідія. Але він не може вислизнути з будинку, поки батьки не ляжуть спати. Його мати насилу стримується, здригається щоразу, коли вмикається чи вимикається моторчик у холодильнику. Та все одно з вікна видно, що в будинку Вольфів не світиться. В’їзд до нього, на якому зазвичай стоїть Джековий сталево-сірий «Фольксваґен», порожній. Як завжди, Джекова мати забула ввімкнути ліхтар над дверима.
Нат силкується пригадати: чи не поводилася дивно Лідія вчора ввечері?
Його не було аж чотири дні. Уперше в житті поїхав з дому так надовго. Він був у Гарварді. Гарварді! Там, де має з осені навчатися. У ці останні навчальні дні перед підготовчим періодом — «Два тижні на метушню й вечірки перед іспитами», пояснив студент на ім’я Енді, у якого він жив, — атмосфера в кампусі була неспокійна, майже святкова. Усі вихідні Нат блукав, побожно запам’ятовуючи все, що бачив: гранчасті колони величезної бібліотеки, червону цеглу будівель на тлі яскраво-зелених газонів, солодкий запах крейди, який літав у кожній лекційній залі. Цілеспрямованість, яку він бачив у кроках кожного перехожого, — ніби всі вони знали про власне величне призначення. Ніч проти п’ятниці Нат провів у спальному мішку на підлозі в кімнаті Енді й прокинувся, коли сусід Енді на ім’я Вес прийшов зі своєю дівчиною. Увімкнулося світло, й Нат завмер, закліпав на двері, в отворі яких, у світлому тумані з’явилися високий парубок із борідкою і дівчина, яку він тримав за руку. Довге руде волосся хвилями обрамлювало її обличчя.
— Вибач, — сказав Вес і вимкнув світло.
Нат почув обережні кроки: двоє скрадалися спільною кімнатою до Весової спальні. Хлопець не заплющив очей, яким довелося заново звикати до темряви, й подумав: «Ось що таке коледж».
Тепер йому згадується минулий вечір. Якраз перед обідом він приїхав додому. Лідія ховалася у своїй кімнаті, й коли всі зібралися внизу за столом, Нат запитав, як вона провела ці кілька днів. Сестра знизала плечима, майже не відриваючи погляду від тарілки, — він припустив, що це означало: нічого нового.
Він не може пригадати, чи Лідія взагалі привіталася з ним.
У своїй горішній кімнатці Ханна перехиляється через край ліжка та видобуває з нашарувань пилу свою книжку. Насправді, це книжка Лідії «Грім і лють». Модна, англійська. Не для п’ятикласників. Ханна поцупила її з кімнати Лідії кілька тижнів тому, а сестра навіть не помітила. Останні два тижні Ханна щоночі потроху читала її, поступово проникаючи у зміст, смакуючи слова, як вишневу цукерку. Але чомусь сьогодні книжка здалася іншою. Лише коли перегортаєш сторінку назад, туди, де зупинилася вчора, починаєш щось розуміти. Лідія попідкреслювала деякі слова. Іноді поряд з ними трапляються нотатки з класних уроків. «Порядок проти хаосу». «Переоцінювання цінностей південної аристократії». Після цієї сторінки книжка неторкана. Ханна гортає до кінця: жодних позначок, жодних малюнків, чорний текст ніде не пожвавлюється синьою пастою. Дівчинка розуміє, що вона дісталася до місця, на якому Лідія покинула книжку, — і тепер їй теж більше не хочеться читати.
Минулої ночі Ханна не могла заснути й спостерігала, як місяць ковзає небом, неначе білосніжна повітряна кулька. Не вловлювала його рухів, але якщо відвертала погляд, а потім дивилася знову — помічала, що він пливе. Ще трохи, думала дівчинка, і він зачепиться за велику ялинку на задньому подвір’ї. Це тривало довго. Майже засинала, коли їй почувся глухий стукіт — якоїсь миті здалося, що місяць справді зачепився за дерево. Але коли вона визирнула у вікно, місяця не було видно: він майже цілком сховався за хмару. На годиннику, який світився в темряві, була друга по півночі.
Дівчинка лежала тихо, не ворушачи навіть пальцями ніг, і прислухалася. Звук був схожий на те, як зачиняються вхідні двері. Вони були важкі — щоб замкнути на засув, потрібно було натиснути стегном. «Грабіжники!» — подумала вона. Крізь вікно побачила самотню постать, яка перетинала галявину. Не грабіжник — просто тонкий силует серед темної ночі. Він поступово віддалявся. Лідія? Перед очима промайнула картинка життя без сестри. У Ханни будуть краще місце за столом, з якого можна дивитися на кущі бузку в дворі, й велика спальня внизу, там, де й у всіх. За обідом вона перша братиме картоплю. Їй призначатимуться батькові жарти, братові таємниці, найкращі мамині посмішки.