Тепер мозок Мерилін почав кипіти. Був лише початок літа Сина Сема[1] — хоча преса почала його так називати зовсім недавно — і навіть в Огайо газети рясніли заголовками статей про останню стрілянину. За кілька місяців поліція спіймає Девіда Берковіца, й країна знову перемкнеться на інші історії: смерть Елвіса, нову «Атарі»,[2] Фонзі, який ширяє над акулою.[3] Хоча в ці часи, коли темнокосі нью-йоркці купують перуки-блонд, світ видається Мерилін жахливим, непевним. Тут такого не трапляється, нагадує вона собі. Таке неможливе в Мідлвуді, який називає себе містом, хоча насправді це — невеличке університетське містечко, у якому живе три тисячі осіб. За годину їзди звідси можна дістатися лише до Толедо, де нічне гуляння в суботу означає похід на роликовий каток, у боулінг або в автокінотеатр. Навіть озеро Мідлвуд у центрі — просто добре відомий ставок. Щодо останнього Мерилін помиляється: те озеро триста метрів завширшки й доволі глибоке. Проте вона відчуває легке поколювання — мовби жуки біжать спиною.

Мерилін відсовує фіранку душової, кільця шкрябають по трубі; жінка розглядає білий вигин ванни. Далі шукає по всіх шафках у кухні. Зазирає в комору, у шафу для верхнього одягу, у грубку. Потім відчиняє холодильник і дивиться всередину. Оливки. Молоко. Курка, запакована в рожевий термопласт, шматок льоду, ґроно жовтаво-зеленого винограду. Вона торкається прохолодного скла банки з арахісовим маслом, зачиняє дверцята й хитає головою, неначе сподівалася, що Лідія, незрозуміло як, могла б опинитися там.

Світло ранкового сонця, густе, мов шифон лимонного кольору, заливає дім, висвітлює нутрощі стінної шафи, порожні полички для одягу, лягає на чисту голу підлогу. Мерилін дивиться на свої руки; теж порожні, вони майже світяться в сонячних променях. Вона піднімає слухавку та набирає номер чоловіка.

Для Джеймса це просто звичайний вівторок. Сидячи в кабінеті, він клацає ручкою, тицяючи нею собі в зуби. Повільно пробігає очима рядок: «Сербія була однією з найпотужніших прибалтійських країн». Перекреслює «прибалтійских», пише «балканських», перегортає сторінку. «Ерцгерцог Франц Фердинанд убитий членами „Чорної ріки“». Франц, думає він. «Чорна рука». Ці студенти хоч колись розгортають книжки? Він уявляє себе в лекційній аудиторії, у руці указка, позаду карта Європи. Це вступна лекція «Америка та світові війни». Він не сподівається на глибокі знання або критичну проник­ливість. Просто базове розуміння фактів і бодай один студент, здатний правильно вимовити назву «Чехословаччина».

Він закриває роботу, пише на першій сторінці оцінку — 65 зі 100 — обводить її кружальцем. Щороку з наближенням літа студенти починають човгати ногами по підлозі й шурхотіти під столами; з них так і сипле іскрами невдоволення, вони щось бурмочуть, відвертаючись до стін лекційної зали, де немає вікон. Здають якісь половинки робіт із відповідями, іноді обірваними на середині речення, неначе їм забракло снаги так довго втримувати думку. Він міркує, чи не марно все це: ретельно відпрацьовані конспекти лекцій, кольорові слайди про Мак-Артура і Трумена, карти Гуадалканалу. Не більше ніж кумедні назви, з яких можна похихотіти. Увесь курс — просто чергова необхідність, позначки в списку, що мають з’явитися до випуску. Чого ще він міг тут очікувати? Джеймс кладе роботу й ручку на купу інших аркушів. Крізь вікно вид­но маленький зелений чотирикутник і трьох дітей у синіх джинсах; вони кидають фризбі.

У молоді літа його, аспіранта, часто приймали за студента. Уже багато років такого не траплялося. Наступної весни Джеймсові виповниться сорок шість; його введено до штатного розпису; серед темного волосся в нього проглядає вже кілька сріблястих ниток. Щоправда, інколи все одно хтось плутає цього чоловіка з кимось іншим. Якось у приймальні ректора рецепціоніст прийняв його за запрошеного японського дипломата й спитав, чи добре пройшов переліт із Токіо. Джеймса тішить подив тих, хто раптом дізнається, що перед ними викладач історії Америки. «Власне, я і сам американець», — додає він, а співрозмовник лише кліпає. Мабуть у Джеймсовій інтонації відчутні нотки виправдання чи захисту.

Хтось стукає в двері: його асистентка Луїза зі стосом паперів.

— Професоре Лі, не хотіла вас турбувати, але двері були відчинені. Вона кладе роботи йому на стіл і робить паузу. — Ці не надто гарні.

— Мої теж. Сподіваюся, у вашому стосі будуть самі п’ятірки.

Луїза сміється. Він був здивований, коли вперше побачив її на випускному семінарі минулого семестру. Зі спини ця дівчина здалася дуже схожою на його дочку: в обох темне волосся майже одного відтінку, блискуче, до пліч.

Окрім того, вони сідають однаково: глибоко ховаючи коліна.

Та коли вона обернулася, то виявилась анітрохи не схожою на Лідію; личко вужче, з тоншими, ніж у Лідії, рисами, а очі — карі, зі спокійним поглядом.

— Професор Лі? — спитала вона й подала руку. — Мене звуть Луїза Чен.

Він подумав: вісімнадцять років у коледжі Мідлвуду, і оце вперше в нього навчається студентка зі Сходу. Мимоволі всміхнувся.

За тиждень вона прийшла до нього в офіс.

— Це ваша родина? — поцікавилася, повертаючи до себе світлину на його столі. Виникла пауза: дівчина вивчала її. Так робили всі — тому Джеймс і тримав фотографію на видноті. Спостерігав, як очі Луїзи перебігають від його обличчя до облич дружини й дітей на фото.

— О, — мовила вона за мить. Він був майже впевнений, що дівчина намагалася приховати ніяковість. — Ваша дружина — не китаянка?

Це теж казали всі. Але від неї він чомусь очікував іншого.

— Ні, — відповів Джеймс і поправив рамку світлини — тепер вона бачила фото під ідеальним кутом у 45 градусів відносно переднього краю столу. — Ні, не китаянка.

Проте наприкінці осіннього семестру він запросив цю дівчину асистувати на лекції для бакалаврату. А в квітні запропонував бути його асистентом у літній школі.

— Сподіваюся, літні студенти будуть кращими за цих, — сказала Луїза. — Кілька з них стверджували, що залізнична лінія «Кейптаун—Каїр» проходила Європою. У них дивні, як на студентів коледжу, проблеми з географією.

— Ну, це не Гарвард, що тут скажеш, — Джеймс складає докупи обидва стоси робіт і вирівнює, наче колоду карт, орієнтуючись на краї робочого столу. — Інколи мені здається, що все це марнування часу.

— Не можна звинувачувати себе в тому, що студенти навіть не намагаються вчитися. І не всі вони такі погані. Є кілька п’ятірок. — Луїза дивиться на нього, кліпає, погляд раптом стає серйознішим. — Ваше життя — не марнування часу.

Джеймс говорив лише про вступний курс. Він працював зі студентами, які з року в рік ніяк не могли знайти час на вивчення бодай базової хронології. Цій дівчині двадцять три, думає він. Вона нічого не знає про те, марно витрачено життя чи ні. Але таке почути приємно.

— Не рухайся, — каже він. — У тебе щось у волоссі.

Волосся в неї прохолодне й трохи вологе — ще не зовсім висохло після ранкового душу. Луїза не рухається, пильно дивлячись на нього. У її зачісці не пелюстка, як спочатку здалося. Це комашка-сонечко, яку Джеймс знімає, і вона прудко біжить пальцем, дрібно перебираючи жовтими ніжками, схожими на ниточки, поки не звисає з нігтя вниз головою.

— Ці кляті створіння о цій порі року буквально скрізь, — промовляє хтось від дверей.

Джеймс переводить погляд і бачить Стенлі Г’юїтта, який спирається на одвірок. Йому не подобається Стен: у того ноги з червоними прожилками, за формою подібні на жіночі. Стен розмовляє з ним голосно й повільно, ніби Джеймс недочуває, та полюбляє тупі анекдоти на зразок «Джордж Вашингтон, Баффало Білл і Спіро Агню заходять до бару...».

— Ти чогось хотів, Стене? — запитує Джеймс і раптом усвідомлює, що його рука з витягнутими вказівним та великим пальцями (так, ніби вдає пістолет) лежить на плечі Луїзи, й рвучко забирає її.