Час від часу його батька кликали, щоб полагодив рипучу віконницю, замінив лампочку, витер щось розлите. Пригнічений Джеймс сидів у задньому ряду, дивився, як його однокласники переводять погляд з батька на нього, і знав, про що вони думають. Він низько схилявся до книжки, майже втикався носом у сторінку, поки його батько не виходив з кімнати. Наступного місяця він попросив у батьків дозволу самостійно ходити в школу та повертатися додому. Наодинці міг вдавати із себе звичайного школяра. Нібито він у своїй формі такий самий, як і всі навколо.

Він провів у Ллойді дванадцять років — і ніколи не почувався там удома. Здавалося, усі там були нащадками сенаторів чи рокфеллерів. Коли учням сказали намалювати своє родинне дерево, він знову вдав, що забув про завдання. Усе для того, щоб не викреслювати цю складну схему.

«Тільки не запитуй», — подумки благав Джеймс, коли вчитель ставив біля його імені маленький червоний нулик. Він самотужки склав для себе план вивчення американської культури: слухав радіо, читав комікси, заощаджував кишенькові гроші заради походів на подвійні кіносеанси, учив правила нових настільних ігор — на випадок, якщо хтось скаже: «Агов, слухав учора Реда Скелетона?» або: «Хочеш пограти в „Монополію”»?, хоча ніхто ніколи цього не казав.

Коли він подорослішав, то не ходив ані на танці, ані на збори вболівальників, ані на випускні вечори. Дівчата в кращому разі мовчки посміхалися йому в коридорі; у гіршому — просто дивились, як він їх проминає. А коли Джеймс повертав за ріг, чув їхнє хихотіння. У випускному альбомі було всього одне його фото, крім обов’язкового портрета: знімок на зборах-зустрічі з президентом Труменом. Хлопцева голова вид­нілася за плечима скарбника їхнього класу та дівчини, яка згодом вийшла заміж за бельгійського принца. На світлині його вуха, блякло-рожеві у реальному житті, були неприродно сірими, рот виявився розгублено розтуленим, ніби його спіймали на чомусь ганебному.

Він сподівався, що в коледжі буде інакше. Але за сім років у Гарварді — чотири роки бакалаврату та три магістратури — нічого не змінилося. Сам не розуміючи навіщо, Джеймс вивчав найтиповішу американську тему із тих, які лишень зміг знайти, — ковбоїв. Він ні з ким не говорив про своїх батьків чи свою родину. У нього було всього кілька знайомих і зовсім не було друзів. Він досі почувався незатишно — неначе будь-якої хвилини хтось міг його помітити й попросити піти.

Тож тієї осені 1957 року, коли ця чудова дівчина з волоссям медового кольору перехилилася через стіл і поцілувала його, а потім коли вона прийшла спочатку в його обійми, а далі — в ліжко, Джеймс не міг у це повірити. Першого дня, який вони провели разом у його крихітному, чисто вибіленому однокімнатному помешканні, він дивувався, як ідеально її тіло підходить до його — як точно лягає її ніс у ямку між його ключицями, як лінія її щоки відповідає формі його шиї. Так, наче вони — дві половинки одного цілого. Він розглядав її, мов скульптор, досліджував контури стегон і литок, його пальці легко торкалися її шкіри. Коли вони кохалися, її волосся оживало. Воно темнішало, колір змінювався із золотаво-пшеничного на бурштиновий. Воно закручувалося в кучерики, ніби паростки папороті. Джеймса вражало, що він може так на когось впливати. Коли дівчина дрімала в його обіймах, волосся потроху вирівнювалось, а коли прокидалася — знову робилося звично хвилястим. У порожній білій кімнаті її легкий сміх іскрився; коли Мерилін щось щебетала і їй не вистачало подиху, руки в неї тремтіли, поки Джеймс не ловив їх своїми — тоді вони ставали теплими та спокійними, ніби сонні птахи. А далі вона знову пригортала його. Ніби то сама Америка приймала Джеймса. Удача була завеликою. Він боявся: а раптом одного дня Всесвіт помітить, що дав йому це без права, й відбере. Або, можливо, дівчина раптом усвідомить свою помилку і зникне з його життя так само раптово, як з’явилася. За якийсь час цей острах також став звичним.

Джеймсові забажалося бодай маленьких змін, які, на його думку, мали припасти до вподоби Мерилін. Він підстриг волосся, купив оксфордську сорочку в синю смужку після того, як їй сподобалася одна така на перехожому. Упертий чуб таки не здавався; минуть роки — і його успадкують Нат із Ханною.

Однієї суботи на пропозицію Мерилін Джеймс купив сім з половиною літрів блідо-жовтої фарби, пересунув усі меблі на середину кімнати й розстелив ганчірки, щоб не накрапати на підлогу. Метр за метром кімната яскравішала, неначе сонячні промені проникали крізь стіни. Вони скінчили фарбувати, відчинили вікна й згорнулися на ліжку посеред кімнати. Помешкання було таке маленьке, що до стіни залишалося не більше метра, та між столом, стільцями, кріслом і комодом, щільно присунутим до ліжка, Джеймс почувався мов на острові, або неначе вони вдвох пливуть морем. Коли Мерилін уткнулася у вигин його плеча, він поцілував її, і вона обхопила його за шию, усім тілом потягнувшись до нього. Ще одне маленьке диво, щоразу нове.

Того ж дня, але пізніше, вони прокинулися у вже пригаслому сонячному світлі, й Джеймс помітив на кінчику пальця Мерилін крихітну жовту пляму. Пошукав очима й знайшов цятку на стіні біля краю ліжка, там, де дівчина торкнулася ногою, коли вони кохались: кружальце стертої фарби завбільшки як десять центів. Джеймс нічого не сказав Мерилін, і коли вони того вечора розставили меблі на місця, комод затулив пляму.

Щоразу, коли він дивився на комод, відчував задоволення — так, наче крізь соснові дошки та свій складений одяг міг бачити мітку, яку тіло коханої залишило в його помешканні.

На День подяки Мерилін вирішила не їхати додому, у Вірджинію. Сказала собі та Джеймсові, що це надто далеко для таких коротких канікул. Насправді знала — мати знову спитає про її плани на майбутнє, й цього разу вона не знаходила відповіді. Натомість засмажила курку в крихітній Джеймсовій кухні, почистила батат і кубиками нарізала картоплю у форму для запікання завбільшки як записник для стенограм. Святкова вечеря в мініатюрі. Джеймс, який ніколи не готував собі їжу й харчувався бургерами з «Чарліз Кітчен» та англійськими маффінами з «Гайєс-Бікфорд», побожно спостерігав за священнодією. Мерилін полила курку підливою, глянула виклично, закрила духовку й скинула кухонні рукавички.

— Моя мати — вчителька з домоведення, — повідомила вона. — Бетті Крокер[7] — її божество.

Це вперше вона розповіла йому про свою матір. Її слова прозвучали, як таємниця, як щось, досі приховане, й тепер вона відчула полегкість і довіру.

Джеймс розумів, що має відповісти, віддячити за цей привілей, за такий особистий подарунок.

Одного разу між іншим він уже згадував, що його батьки працювали в школі; більше не сказав нічого — сподівався, що дівчина подумає: «Вчителі». Але ніколи не розповідав їй, що шкільна кухня нагадувала країну велетнів, і всі речі в ній добиралися за принципом «більше за меншу ціну»: рулони фольги завдовжки метрів вісімсот, слоїки з майонезом, такі великі, що він міг би запхати туди голову. Його матір відповідала за переведення всього цього в масштаби реального світу: різала дині на кубики завбільшки з десятицентову монетку, викладала на тарілки порції масла до кожної булочки. Він нікому не розповідав, як інші жінки в кухні хихотіли, коли вона загортала рештки їжі, замість того, щоб викинути. Удома вони знову їх розігрівали в духовці, й батьки розпитували його: «Що ви вчили на географії? Що ви вчили з математики?». І він відповідав: «Монтґомері — столиця Алабами». «У простого числа лише два натуральні дільники». Батьки не розуміли, про що мова, але кивали, щасливі, що Джеймс учить те, чого вони не знають. Поки вони говорили, син умочав крекери в тарілку з супом із селери або обчищав бутерброд із сиром від вощеного паперу й зупинявся збентежений, певний, що вже робив це раніше, але не певний, чи справді розповів про свої знання? А може, лише про свій шкільний день?

У п’ятому класі Джеймс відмовився говорити з батьками китайською, побоюючись появи акценту у своїй англійській; задовго до того він взагалі перестав розмовляти з батьками в школі.