— Давай підправимо тобі помаду, — і підштовхнула доньку в бік жіночого туалету.

Мерилін мала знати, що так станеться. Мати цілий ранок висловлювала невдоволення. Тим, що Мерилін купила не білу сукню, а кремову, не схожу на весільну: надто просту, мов «халат санітарки». Мама не розуміла, чому церемонія відбуватиметься не в церкві. Церков поблизу так багато. Їй не подобалася погода в Бостоні — чому це в червні все таке сіре? Ромашки — не весільні квіти, чому не троянди? І для чого так поспішати, навіщо одружуватися зараз, чому не можна трішки зачекати?

Було б легше, якби мати в чомусь їх звинувачувала, якби відразу почала ображати Джеймса, казати, що він малорослий чи занадто бідний, чи нічого не досяг у житті. Але все, що вона повторювала знову й знову: «Так не годиться, Мерилін. Так не має бути». І не пояснювала, що має на увазі під словом так, але це висіло в повітрі.

Мерилін вдала, що все гаразд, і дістала із сумочки помаду.

— Ти передумаєш, — сказала мама. — Ти потім про це пожалкуєш.

Мерилін відкрила помаду й наблизила обличчя до дзеркала. Раптом мати відчайдушно схопила її за плечі. У неї в очах був такий жах, ніби Мерилін бігла вздовж краю прірви.

— Подумай про ваших дітей, — сказала вона. — Де вони житимуть? Ви будете надто вирізнятися з натовпу. Ти жалкуватимеш усе своє життя.

— Перестань! — крикнула Мерилін і вдарила кулаком по краю рукомийника. — Мамо, це моє життя. Моє.

Вона вирвалася з материних рук — помада відлетіла й упала на викладену плиткою підлогу. У матері на рукаві залишився довгий червоний слід. Мерилін штовхнула двері та вийшла, залишивши її саму.

Джеймс поглядав на майбутню дружину з тривогою.

— Що сталося? — прошепотів, нахиляючись ближче.

Вона похитала головою, засміялася й прошепотіла у відповідь:

— Та просто мама вважає, що я маю вийти заміж за когось більше схожого на себе.

А далі притягнула його за лацкан, змусила нахилити обличчя й поцілувала. Це смішно, подумала вона. Усе настільки очевидно, що марні будь-які слова.

Усього на кілька днів раніше за сотні кілометрів звідти одружилася інша пара — білий чоловік і чорна жінка. Їхнє нове спільне прізвище було дуже гарним: Лавінґи. За чотири місяці їх мали заарештувати у Вірджинії. Закон нагадав їм, що Всемогутній Бог не дозволяє паруватися білим, чорним, жовтим і червоним, що не повинно існувати людей зі змішаною кров’ю, що зневаги до національної гідності пробачати не можна. Чотири роки вони намагатимуться це опротестувати, й ще чотири роки мине, поки суд винесе рішення на їхню користь — але до того, як це прийме і їхнє оточення, збіжить ще більше часу. Дехто ніколи не зможе цього прийняти — як мати Мерилін.

Мама вийшла із жіночого туалету і здаля дивилась, як Мерилін цілувалася з Джеймсом. Вона знову й знову починала терти рукав рушником, але червона пляма все одно проступала на вологій тканині, мов засохла кров. Мерилін витерла сліди помади з губ Джеймса й посміхнулася, а він знову поплескав по нагрудній кишені, перевіряючи обручки. Для її матері це мало такий вигляд, мовби Джеймс вітав себе.

Незабаром весілля перетвориться в пам’яті Мерилін на слайд-шоу: тоненька, наче волосина, біла лінія на окулярах судді; вузлики перекоти-поля в її букеті; запітнілий келих, піднятий для тосту її давньою сусідкою по кімнаті Сандрою. Рука Джеймса в її руці під столом, нова незвична смужка прохолодного золота на пальці. А по інший бік столу — мати з ретельно викладеним волоссям, напудреним обличчям і міцно стиснутими губами, за якими ховався кривий різець.

Тоді Мерилін бачила свою матір востаннє.

До дня похорону вона не замислювалася про те, як востаннє побачить свою доньку. Могла уявити зворушливу сцену біля смертного ложа — як у кіно: вона, стара, сивочола, з почуттям вдоволення, в атласній піжамі, готова до прощальних слів; доросла, впевнена у собі Лідія тримається гідно й стискає її руку, а поряд стоїть лікар, охороняючи їхній спокій на межі життя та смерті. І хоча Мерилін цього не визнає, останнє, що вона хотіла б побачити у своєму житті, — обличчя Лідії. Не Ната, не Ханни, чи навіть Джеймса — обличчя доньки, про яку вона завжди думала в першу чергу. Та нині матері навіть не дозволено бодай раз глянути на Лідію: на її подив, Джеймс наполіг, щоб дівчину ховали в закритій труні. Мати не зможе кинути один-єдиний погляд на личко доньки — протягом трьох останніх днів Мерилін знову й знову повторювала це Джеймсові, інколи зі злістю, інколи крізь сльози. А він не міг знайти слів, щоб описати побачене під час процедури впізнавання тіла. Холодна вода зберегла дівчинці лише півобличчя — другу було з’їдено. Він ігнорує слова дружини й звиклим поглядом стежить за чимось у дзеркалі зад­нього огляду.

Від їхнього будинку до кладовища всього п’ятнадцять хвилин пішки, та вони все одно їдуть автівкою. Коли звертають на головну дорогу, яка огинає озеро, Мерилін рвучко відвертається — ніби щось помітила на плечі чоловікового піджака. Не хоче бачити ні пірсу, ні наново пришвартованої шлюпки, ані самого озера, яке блищить до самого обрію. Джеймс щільно зачинив вікна, але вітерець колише листя на деревах уздовж берега й брижить поверхню води. Завжди тут буде це озеро. Вони бачитимуть його щоразу, як виходитимуть з дому. Нат і Ханна на задньому сидінні одночасно запитують у себе подумки, чи так само до кінця свого життя мама відвертатиметься від нього.

Вода виграє на сонці блискітками, неначе металевий дах, і Натові на очі навертаються сльози. Яскраве світло й синє небо здаються зайвими, йому стає легше, коли хмара затуляє сонце, й срібна вода раптом сіріє.

Батько заїжджає на стоянку біля цвинтаря. Мідлвуд пишається своїм кладовищем, де поєдналися місце останнього притулку й ботанічний сад зі звивистими стежками та маленькими латунними табличками на позначення рослин.

Нат пригадує, як у середній школі робив тут свої наукові вилазки з нотатником і мапою. Учитель якось пообіцяв десять додаткових балів тому, хто знайде найбільше видів листя. Того дня на цвинтарі теж був похорон, і Томмі Рід просто посеред панегірика навшпиньки пройшов між рядами складаних стільців до американського лавра та зірвав листок із найнижчої гілки. Містер Рексфорд цього не помітив і похвалив Томмі за те, що він єдиний знайшов Sassafras albidum. Клас стримано хихотів, і в автобусі дорогою додому всі давали Томмі «п’ять». Тепер, коли вони один за одним ідуть до розставлених стільців, Нат хотів би повернутися назад у часі й добряче стусонути Томмі Ріда.

Школа зачинилася на знак скорботи за Лідією, і на похорон прийшло багато, дуже багато її однокласників. Дивлячись на них, Джеймс і Мерилін зрозуміли, як давно востаннє бачили цих дівчат: минули роки. Першої миті не впізнали ані Карен Адлер із її тепер таким довгим волоссям, ані Пем Сондерс, нині вже без брекетів. Джеймс подумав про імена, які викреслював зі списку. Упіймав себе на тому, що надто пильно дивиться на дівчат і відвернувся.

Стільці повільно заповнюють і деякі однокласники Ната, й молодші учні та новачки — вони йому нібито й знайомі, але неможливо точно пригадати. Чужинцями здаються навіть сусіди, які розсідаються найближчим рядом. Його батьки ніколи нікуди не ходять і не розважаються; вони не влаштовують вечірок, у них немає партнерів для гри в бридж, полювання, ланчів. Вони не мають справжніх друзів, як не мала їх і Лідія. Ханна і Нат упізнають кількох професорів з університету, татову асистентку, але більшість облич людей на перед­ніх стільцях їм незнайомі. «Навіщо вони взагалі прийшли сюди?», — думає Нат. Коли починається служба і всі витягують шиї в бік труни під американським лавром, він розуміє. Їх приваблює таємниця раптової смерті. Цілий минулий тиждень, відтоді як поліція обшукала озеро, в усіх заголовках мідлвудського «Монітора» було щось на зразок: «Дів­чинку азійського походження знайдено втопленою у ставку».