Нат сидить на кладовищі годину, дві години, три. Дивиться, як тамтешні працівники складають стільці, збирають квіти, піднімають з трави папірці й хустинки. Він подумки перебирає все, що будь-коли чув про Джека, — кожен випадок, кожну чутку.

Пара цвинтарних доглядачів поступово розпливається в його очах. Уже час додому, але саме тепер його душить страшенна лють. Він силкується уявити Лідію з Джеком і водночас відчайдушно опирається картинам, змальованим уявою. Немислимо навіть подумки бачити їх разом. Невже це Джек якось їй нашкодив? Нат не знає. Він знає лише одне: Джек стоїть у центрі цих подій, і обіцяє собі, що дізнається, яким боком він до них причетний. Лише коли працівники беруть лопати і підходять до відкритої могили, Нат зводиться на ноги й відвертається.

Коли від берега озера він звертає на свою вулицю, біля дому Джека помічає поліційне авто.

«Давно вже час, чорт забирай», — думає Нат. Він тихцем скрадається ближче до будинку, скулюється під вікнами. Крізь москітну сітку видно, що вхідні двері відчинені, й він навшпиньки сходить на ґанок, заздалегідь носаком перевіряючи кожну стерту по краю дошку: чи не зарипить. У будинку говорять про його сестру, повторює він собі після кожного кроку; він має право. Хлопець нарешті опиняється нагорі й тулиться до ґрат на дверях. Не бачить нічого, крім сходового майданчика, зате чує, як Джек повільно й голосно, ніби вже завчено, мабуть, удруге чи втретє пояснює:

— Вона була дуже сильна з фізики. Її мама хотіла, щоб вона вчилася з одинадцятикласниками.

— Ти теж був у тому класі. Хіба ти не у випускному вчишся?

— Я ж вам казав, — нетерпляче відповідає Джек. — Я мав перейти у випускний. Але не зміг.

Голос лікаря Вольф:

— Цього семестру в нього оцінка чотири з плюсом. Я ж казала тобі, якщо працюватимеш, усе буде добре, Джеку.

Нат здивовано кліпає. У Джека чотири з плюсом!?

Чути шурхіт — ніби полісмен перегорнув сторінку записника. Далі:

— Які у вас були стосунки з Лідією?

Нат здригнувся від того, як прозвучало ім’я його сестри, вимовлене полісменом різко й офіційно, мов звичайний ярлик. Здавалося, Джека теж перетрусило — його тон став різкішим.

— Ми дружили. Це все.

— Кілька людей сказали, що бачили вас після школи вдвох у твоїй машині.

— Я вчив її кермувати. — Нат хотів би зараз бачити Джекове обличчя. Хіба вони не знають, що він напевне бреше? Але здавалося, що полісмена влаштувала відповідь.

— Коли ти востаннє бачив Лідію? — запитує він.

— У понеділок по обіді. Перед тим, як вона зникла.

— Чим ви займалися?

— Ми сиділи в мене в машині й курили.

Пауза — полісмен записує.

— Ви були в госпіталі, місіс Вольф?

— Лікарю.

Полісмен ніяково кахикає.

— Перепрошую, лікарю Вольф. Ви були на роботі?

— Я зазвичай працюю у вечірню зміну. Щодня, крім неділі.

— Лідія здалася вам засмученою в понеділок?

Знову пауза… Джек відповідає.

— Лідія завжди була засмучена.

«Через тебе», — думає Нат. Йому так стисло горло, що зараз не зміг би вимовити жодного звуку. Краї дверей здригаються й розпливаються, наче струмені повітря над вогнищем. Він впинається нігтем у долоню, якомога дужче, поки обриси дверей не набувають звичного вигляду.

 Засмучена через що?

— Засмучена через усе. — Джек тепер говорить так тихо, що це схоже на зітхання. — Через оцінки. Через батьків. Через те, що брат їде в коледж. Багато через що. — Він справді зітхає, і коли знову починає говорити, голос у нього тремтить, готовий зірватися на крик. — Звідки мені знати?

Нат задкує від дверей і нечутно спускається сходами. Більше не треба нічого чути. Удома він не хоче нікого бачити. Прослизає нагору до своєї кімнати: обміркувати щойно почуте.

Нат усе одно не побачив би нікого. Поки він подумки катував себе під грабом, родина розбрелася, хто куди. Дорогою додому Мерилін жодного разу не глянула на Джеймса. Розглядала кісточки пальців, віддирала кутикулу, крутила ремінці сумочки. Щойно зайшли в дім, Мерилін сказала, що хоче лягти, й Ханна теж зникла у своїй кімнаті, не озвавшись і словом.

Якоїсь миті Джеймс думав, чи не піти разом із Мерилін до спальні. Його опанувало нестримне бажання сховатися біля неї, відчути, як її тепле тіло огортає його собою і мов щитом прикриває від усього світу. Він хотів щосили за неї вчепитися й відчути, як вона чіпляється за нього, і хай би двоє тіл втішали одне одного. Але дещо, сховане в найдальшому куточку свідомості, непокоїло Джеймса, і зрештою він знов узяв ключі зі столика. Має справи на роботі, це терміново. Не може чекати й хвилини.

Полісмени запитали, чи потрібна йому копія звіту про розтин, і він дав робочу адресу. А вчора, коли в поштовій скриньці з’явився грубий конверт, вирішив: ніколи більше не хоче цього бачити. Та все одно не зміг змусити себе викинути конверт. Натомість вкинув його до нижньої шухляди й зам­кнув там. Якщо колись передумає, то знатиме, де це лежить. Але навряд таке станеться.

Обідня пора, офіс майже порожній; лише секретарка Мирна досі за своїм столом, замінює стрічку в машинці. Двері всіх кабінетів зачинено, матові шибки темні. Джеймс відмикає шухляду, глибоко вдихає і розкриває пальцем конверт.

Ніколи раніше не бачив звітів про розтин тіла; очікував графіків і діаграм, але перші слова в документі нагадували вчительский звіт: «Суб’єкт — добре розвинена особа жіночої статі, східного походження, нормальної тілобудови».

Звіт повідомляє про те, що він і сам знає: їй було 16 років, мала зріст 165 см, чорне волосся, блакитні очі. Є у звіті й таке, чого він не знав: діаметр черепа, довжина кожної кінцівки, маленький шрам у вигляді півмісяця на лівому коліні. Звіт розповідає, що в крові не було жодних токсинів, що немає ознак насильницької смерті або травми сексуального характеру, але не можна достовірно сказати: було це самогубство, вбивство чи нещасний випадок. Причина смерті — асфіксія через утоплення.

А далі починається страшне: «Грудна клітка відкрита за допомогою Y-подібного розрізу».

Він дізнається про колір і розмір кожного її органа, про масу її мозку. Дізнається, що її трахеєю піднялася біла піна й затулила їй ніздрі та рота, мов мереживною хустинкою. Що її альвеоли вкрилися тонким шаром намулу цукристої фактури. Що легені, які прагнули повітря, стали темно-червоними та жовто-сірими; що їх продавлювали пальцем як тісто; що коли їх розрізали скальпелем, звідти витекла вода. Що в її шлунку знайшли водорості, пісок і 177 мілілітрів води з озера, які вона проковтнула. Що права частина її серця роздулася так, ніби навантаження на неї було завеликим. Що шкіра голови та шиї аж до пліч набула багряного відтінку, бо дівчина плавала обличчям униз. Що вона досі не розкладалася через низьку температуру води, але шкіра на кінчиках пальців почала облазити, мов порвані рукавички.

Клацає офісний кондиціонер, і від підлоги підіймається прохолодне повітря. Усе тіло тремтить, ніби від раптового холоду. Джеймс закриває вентиляційний отвір ногою, але руки все одно тремтять. Він стискає їх у кулаки і зціплює зуби, щоб не цокотіли. У звіті про розтин, який він упустив собі на коліна, ніби описується щось живе.

Він не може уявити, як сказав би Мерилін, що все це сталося з тілом улюбленої дитини. Навіть не хоче, щоб вона знала про існування такого документа. Краще залишити версію поліції: утоп­лення. Жодних подробиць, які не даватимуть матері спокою.

Кондиціонер вимикається. Тиша наповнює спочатку кімнату, далі весь офіс. Тягар прочитаного притискає Джеймса до крісла. Заважкий тягар. Несила навіть підняти голову.

— Професоре Лі?

Це Луїза стоїть у дверях, на ній досі чорна сукня, у якій вона зранку була на похороні.

— Оу, — каже вона. — Перепрошую. Не думала, що ви прийдете сюди після... — і затинається.

— Усе гаразд, — хрипкий голос тріщить, мов стара шкіра.

Луїза прослизає в кімнату, залишаючи двері відчиненими.