Погортала фотоальбом у пошуках спільного фото з мамою, але не знайшла. Лише Мерилін з кісками в дитячому садочку, Мерилін у третьому класі з відсутнім переднім зубом, Мерилін на шкільній вечірці в паперовій короні, Мерилін —старшокласниця перед різдвяною ялинкою, знята на дорогоцінний «Кодахром».[9] Три фотоальбоми знімків Мерилін і жодної світлини матері. Неначе її ніколи не було.

Вона сумувала? Як вона могла сумувати за матір’ю, якщо матері ніде не було?

А далі знайшла на кухні мамину кулінарну книгу Бетті Крокер з двічі тріснутим і двічі заклеєним скотчем корінцем. На першій сторінці розділу про печиво — лінія на полях у вступі, така, як вона робила в коледжі, щоб позначити важливий абзац. Це був не рецепт. «Щоб у кошичку завжди було печиво!» — наказував абзац. «Хіба є у світі кращий символ дружної родини». Оце й усе. Її мама відчула потребу виділити лише таке. Мерилін глянула на кошичок у формі корови на столі й спробувала уявити його дно. Що більше вона про це думала, то менше залишалося певності, що вона взагалі колись його бачила.

Перегорнула книжку в пошуках інших позначок олівцем. У розділі «Пироги» таки знайшла ще одну. «Якщо бажаєте зробити чоловікові приємність, спечіть пиріг. Але переконайтеся в тому, щоб він був ідеальним. Шкода чоловіка, який ніколи не приходив додому на гарбузовий пиріг чи пиріг із заварним кремом». Під написом «Основи приготування яєць»: «Ви маєте знати, які саме яйця любить чоловік, за якого виходите. Швидше за все для нього це буде вкрай важливо. Тож гарній дружині слід знати шість основних способів приготування яєць». Вона уявила, як мама торкає кінчик олівця язиком і робить акуратну темну мітку внизу сторінки, щоб запам’ятати написане.

«Ви продемонструєте свою майстерність у приготуванні салату, й це буде ваш внесок у затишок і комфорт вашого дому».

«Хіба є щось приємніше за випікання хліба?».

«„Соління Бетті”, „Персикові консерви тітки Еліс”, „М’ятна приправа Мері”. Хіба щось приносить вам більше вдоволення, ніж низка блискучих слоїків і склянок на вашій полиці?».

Мерилін подивилася на портрет Бетті Крокер на звороті обкладинки — трохи сивини на скронях, хвилясте волосся підняте над чолом, ніби відкинуте крутим вигином брів. Якоїсь миті вона здалася схожою на її матір. «Хіба щось приносить вам більше вдоволення?».

Звісно, її мати сказала б: «Ні, ні й ні». Мерилін із раптовим болісним нападом жалощів подумала про те, як мама мріяла про життя із позолотою і запахом ванілі, та зрештою залишилася сама-самісінька в цьому малому, сумному, порожньому домі, спіймана, мов муха у слоїк. Її донька поїхала геть, а від неї самої не лишилося жодного сліду, крім оцих помічених олівцем мрій. Мерилін сумувала? Вона гнівалася. Її розлютила дріб’язковість материного життя. «Оце, — подумала вона, гидливо торкаючи пальцями кулінарну книгу, — оце все, що мені потрібно, щоб пам’ятати про неї. Усе, що я хочу зберегти».

Наступного ранку вона зателефонувала в клінінгову компанію, яку рекомендував трунар. Приїхали двоє чоловіків у синій уніформі, схожі на двірників. Вони були чисто виголені та ввічливі, дивилися на неї співчутливо, але нічого не сказали про «втрату». Пакували ляльок, тарілки й одяг у картонні коробки зі спритністю перевізників меблів. Сповивали меблі у ватяні подушки й котили їх до вантажівки. «Куди їх відвозять, — думала Мерилін, обережно притискаючи до себе кулінарну книгу, — матраци, фотографії, спорожнілі книжкові полиці? Туди само, куди потрапляють люди після смерті, куди зникає все: подалі від життя».

До обіду чоловіки винесли з будинку геть усе. Один із них підняв капелюха в бік Мерилін, інший попрощався легким ввічливим поклоном. Обоє вийшли, спрацював мотор вантажівки на подвір’ї. Мерилін ходила з кімнати в кімнату з кулінарною книгою під пахвою, перевіряючи, чи не лишилося чогось, але ті чоловіки ретельно все прибрали. Її стару кімнату було складно впізнати без картин, які досі висіли на стінах. Єдиною ознакою того, що вона тут колись жила, були дірочки від кнопок у шпалерах, непомітні, якщо не знати, куди дивитися. Це могло бути помешкання незнайомця. Штори теж зняли, але за вікном стояли сутінки й при світлі лампи в шибці відбивалося її обличчя. Перш ніж вийти назавжди, вона зупинилась у вітальні, де ще лежав килим. На ньому рябіли сліди, залишені стільцями. Глянула туди, де раніше була полиця над каміном, а тепер залишилася просто чиста лінія вздовж голої стіни.

Коли виїхала на трасу, якою мала повертатися додому, до Огайо, порожні кімнати ще стояли перед очима. Вона болісно ковтнула, намагаючись прогнати думки, й сильніше натиснула на педаль газу.

За Шарлоттсвіллем шибки поцяткував дощ. Вона проїхала половину шляху Західною Вірджинією, коли ринуло мов із відра, заливши лобове скло суцільним потоком. Мерилін з’їхала на узбіччя й вимкнула мотор — двірники зупинилися, дві косі риски залишили на склі. Було вже далеко за північ, і шлях спорожнів — ні задніх ліхтарів на обрії, ні фар у дзеркалі заднього огляду, лише темні ферми обабіч. Вона вимкнула світло й відкинулася на підголів’я. Приємно було б опинитися під цим дощем, відчути його потоки — ніби всім тілом струмують сльози.

Знову згадався порожній будинок: доля всіх його речей — комісійна крамниця або звалище. Одяг її матері носитиме чужа жінка, її обручку надягне на палець якийсь незнайомець. Лише оця кулінарна книга лежить біля дочки на порожньому передньому сидінні. Це єдина річ, яку варто зберегти, нагадала собі Мерилін, адже кухня була в тому домі останнім місцем, де зберігся бодай такий мамин слід.

І раптом ніби хтось їй сказав уголос: «Мама померла, і єдине, що варто було про неї пам’ятати, — вона готувала їжу». Мерилін із тривогою подумала про власне життя, про години, витрачені на приготування сніданків, подавання обідів, пакування ланчів в охайні паперові торбинки. Як можна було змарнувати стільки часу, намазуючи на хліб арахісове масло? Як можна було стільки часу згаяти за приготуванням яєць? Яєчню із цілим жовточком для Джеймса. Круто зварені для Ната. Рідкі для Лідії. «Гарна дружина має знати шість основ­них способів приготування яєць». Вона сумувала? Так. Вона сумувала. Через яєчню. Через усе.

Мерилін відчинила дверцята й стала на асфальт.

Зовні її оглушило гомоном дощу: мільйони крапель вдарялися об мільйони бляшаних дахів, мільйони радіоприймачів шипіли й потріскували на одній і тій самій хвилі. Вона зачинила за собою дверцята, уже мокра мов хлющ. Підняла волосся й нахилила голову, щоб дощ змочив кучерики на потилиці. Краплі болюче щипали оголену шкіру. Відкинулася на холодний капот автівки й широко розкинула руки, дозволила зливі обсипати її всю своїми голками.

«Ніколи, — пообіцяла вона собі. — Я ніколи не скінчу отак».

Мерилін чула, як під її потилицею краплі тарабанять по криці. Тепер це звучало як маленькі оплески, мільйон долонь, які їй аплодували. Вона розтулила вуста, щоб вода затікала в рот; розплющила очі й спробувала дивитися на дощ, який падав згори.

В авто стягнула із себе блузку, спідницю, панчохи й туфлі. Вони сумною маленькою купкою лягли на дальній краєчок пасажирського сидіння, поряд із кулінарною книгою, і стали схожі на підталу кульку морозива. Дощ послабшав, і босою ногою було боляче натискати жорстку педаль, коли Мерилін рушила далі. У дзеркалі заднього огляду побачила своє відоб­раження, нітрохи не спантеличена тим, що сидить зараз така гола й вразлива. Власна бліда шкіра в контрасті з білим бюстгальтером викликала в неї захват.

«Ніколи, — подумала вона знову. — Я ніколи не скінчу отак».

Їхала в темряві, з волосся стікали спиною тонкі цівочки води.

Удома виявилося, що Джеймс не знав жодного способу приготування яєць. Щоранку годував дітей кашею і випроводжав до школи з тридцятьма центами на ланч.

— Коли приїде мама? — щовечора запитував Нат, розгортаючи фольгу від напівфабрикатів.