Мама поїхала вже майже тиждень тому, і він жадав круто звареного яйця.

— Скоро, — відповідав Джеймс.

Мерилін не залишила номера телефону матері, та й все одно той номер скоро мали відімкнути.

— Не сьогодні-завтра, — казав Джеймс дітям. — Що робитимемо в ці вихідні, га?

Вони поїхали до басейну учитися плавати брасом. Лідія ще взагалі не вміла плавати, тому батько на другу половину дня залишив її з місіс Аллен, сусідкою, яка мешкала через дорогу.

Цілий тиждень він із нетерпінням очікував цього часу, коли зможе побути наодинці з сином. Навіть придумав, що скаже на початку: «Тримай руки під водою. Роби ногами різкі рухи. Отак».

Хоча сам у старшій школі й був плавцем, та ніколи не виграв жодної нагороди; самотньо йшов додому, поки інші пхалися в чиюсь автівку, щоб відсвяткувати виграш гамбургерами та молочними коктейлями. Тепер він гадав, що в Ната теж є здібності до плавання — він був невисокий, але худорлявий і дужий. Минулого літа на уроках навчився стилю кроль і просто відпочивав, лежачи на поверхні, а ще міг проплисти під водою через увесь басейн. У старшій школі, уявляв собі Джеймс, Нат стане зіркою команди, збиратиме трофеї, вестиме естафету. Він везтиме всіх після зборів до кафе — чи куди там їздитимуть діти в далекі 70-ті.

Тієї суботи, коли вони приїхали до басейну, у його мілководній частині було повно дітлахів, які грали в Марко Поло, а на глибині намотували кола двоє літніх чоловіків. Місця для уроків плавання брасом не було. Джеймс підштовхнув сина до дітей.

— Піди пограйся з іншими, поки місце звільниться.

— Я мушу туди йти? — запитав Нат, чіпляючись за край його рушника.

Єдиним, кого він упізнав, був Джек. На той час він жив на їхній вулиці вже з місяць. Хоча Нат ще не почав його ненавидіти, та все-таки вже відчув, що друзями вони не стануть. У сім років Джек був високий і довготелесий, веснянкуватий і відчайдушний, нічого не боявся.

Джеймс, який не розумів тонкої психології дитячих майданчиків, раптом розгнівався на сина за те, що він такий боязкий і не хоче йти до дітей. Із дрібного, худенького та нервового малюка, на його переконання, не міг вирости впевнений у собі юнак. Нат горбився так сильно, що в нього увігнулися груди. Нині син із його настільки кривими ногами, що пальці однієї наступали на пальці іншої, нагадував Джеймсові його самого в цьому віці, але чоловік не бажав цього визнавати.

— Ми прийшли плавати, — сказав Джеймс. — Місіс Аллен глядить твою сестру, тож ти можеш навчитися плавати брасом, Натане. Не марнуй ні свого, ні мого часу.

Він висмикнув рушника із синової руки й потягнув його до води. Так напосівся на хлопця, що той таки заліз у воду. А сам сів на вільну лаву обіч басейну, відштовхнувши скинуті ласти й окуляри. «Для Ната це добре, — думав Джеймс. — Він має навчитися товаришувати з дітьми».

Нат зробив коло біля дівчинки, яка саме «жмурилася». Він балансував на пальцях, щоб утримати голову над водою. Джеймс зміг його впізнати лише за кілька хвилин, а коли нарешті вирізнив сина з-поміж інших — відчув миттєве захоплення. Він також зауважив, що сусідський Джек добре плавав, поводився у воді зухвало й упевнено, петляв довкола інших, захекано реготав. Він, мабуть, сам прийшов, вирішив Джеймс; Вів’єн Аллен всю весну нашіптувала всім про Джанет Вольф і про те, що Джек сидить сам, поки вона працює в лікарні. «Може, ми могли б підвезти його додому, — подумав він. — Хлопчина міг би погратися в нас удома, поки в його мами не закінчиться зміна». Він був би гарним другом і прикладом для Ната.

Джеймс уявив, як нерозлучні Нат і Джек граються біля гойдалки на задньому подвір’ї, гасають околицями на велосипедах. Коли він сам був школярем, то соромився запрошувати однокласників додому, боявся, що вони впізнають у його мамі жінку-роздавальницю, а в батьку — прибиральника з коридору. Та в них і не було подвір’я. Можливо, хлопці гратимуться в піратів — Джек за капітана, а Нат за першого помічника. Шериф і його заступник. Бетмен і Робін.

Коли Джеймс знову глянув на басейн, Нат уже мав «жмуритися». Та щось пішло не так. Решта дітей непомітно відступали від нього.

Тихо, стримуючи хихотіння, вони вилазили з води та вмощувалися на викладених плиткою краях басейну. Нат із заплющеними очима самотньо дрейфував посеред нього, з натугою робив маленькі кола, ляпаючи по воді навколо себе. Джеймс чув його голос: «Марко. Марко!». «Поло», — відповідали інші. Вони оточили неглибоку частину та ляскали по воді долонями, а Нат кидався то туди, то сюди, наосліп реагував на звуки. «Марко. Марко». У його голосі вже чулася жалісна нотка.

«Нічого особистого, — сказав собі Джеймс. — Вони вже грають хтозна скільки; просто втомилися. Вони просто жартують. Річ не в Наті».

Тоді старша дівчинка, років десяти чи одинадцяти, загукала: «Китайчик не може знайти Китай!», а інші діти засміялися. Джеймсу в живіт, ніби камінь упав. Нат у басейні зупинився з розведеними над водою руками, не знаючи, що робити далі, нарешті повільно опустив одну руку. Навколо стояла тиша.

Його батько на краю басейну теж не знав, що робити. Хіба він міг загнати дітей назад у воду? Будь-яке його слово приверне зайву увагу до дурнуватого жарту. Він міг покликати сина. «Час іти додому», — сказав би він. Тоді Нат розплющив би очі й побачив, що у воді довкола нього нікого нема. Запах хлору почав щипати Джеймсові ніздрі. Тоді він помітив невисоку постать по інший бік басейну — вона безгучно спускалась у воду. Постать ковзнула в бік Ната, на поверхню виринула голова кольору мокрого піску: Джек.

— Поло! — крикнув він.

Звук луною відбився від кахельних стін: «Поло. Поло. Поло».

Нат із полегшенням повернувся і потягнувся, а Джек залишався на місці, дочекався, поки хлопчик спіймає його за плече. На мить Джеймс побачив на обличчі сина величезну радість, темна борозенка розчарування зникла.

Тоді Нат розплющив очі, й обличчя в нього перестало світитися. Інші діти сиділи навпочіпки навколо басейну та сміялися — тепер уже вголос. У басейні не було нікого, крім Джека, який стояв перед ним. Джек розвернувся до Ната й посміхнувся. Для Ната це було глузуванням: «Ми з тобою пожартували». Він відштовхнув Джека й пірнув, а коли виринув біля краю, виліз і навіть не обтрусився. Не протер очей — вода просто стікала його обличчям, поки він ішов до дверей, і тому Джеймс не міг зрозуміти, плаче він чи ні.

У роздягальні Нат не озвався й словом. Відмовився вдягатись і навіть взуватися, а коли Джеймс утретє простягнув йому сланці, Нат так сильно штовхнув шафку ногою, що дверцята прогнулися. Джеймс озирнувся через плече й побачив Джека, який визирав із-за дверей. Йому стало цікаво, чи Джек щось скаже — можливо, вибачиться — але він просто мовчки стояв і дивився. Нат, який взагалі не помітив Джека, вийшов у вестибюль, тож Джеймс схопив їхні речі, вийшов і не причинив дверей.

Одна частина його душі рвалася до сина, щоб його міцно обійняти й сказати, як добре він його розуміє. Минуло майже тридцять років, а він і досі пам’ятав, як після уроку фізкультури в Ллойді, заплутався в сорочці. Нарешті надягнув її — і не побачив на лаві штанів. Усі вже вдяглися й тепер шнурували взуття, складали спортивну форму в шафки. Він, прикриваючи голі литки й стегна рюкзаком, навшпиньки повернувся до спортивної зали, щоб пошукати вчителя фізкультури містера Чайлдса. Пролунав дзвінок, роздягальня спорожніла. Після десяти хвилин принизливих пошуків у самих трусах він разом з учителем Чайлдсом знайшов штани під раковиною. Холоші були обв’язані довкола труби й усі в клоччі запилюженого павутиння.

— Напевне, хтось переплутав їх із чимось іншим, — сказав містер Чайлдс. — Тепер швидше біжи до класу, Лі. Ти спізнюєшся.

Джеймс знав, що це сталося не випадково. Після того він розробив систему: спочатку штани, потім сорочка. Ніколи й нікому не розповідав про це правило, але воно міцно засіло в пам’яті.

Тож однією частиною душі він прагнув розповісти Нату, що знає, як почуваєшся, коли тебе дражнять, коли ти не вписуєшся в товариство однолітків. Але друга частина вимагала схопити сина за комір, навіть ударити. Зробити з нього іншу людину.