Мерилін не знає, що її найменшенька дослухається до всього з такою тугою, витирає очі, ставить щоденники на полицю й дає собі обіцянку. Вона з’ясує, що сталося з Лідією. Дізнається, хто за це відповідальний. Зрозуміє, що пішло не так.

4

Саме перед тим, як Мерилін подарувала Лідії перший щоденник, університет влаштував щорічну різдвяну вечірку. Мерилін не хотіла йти. Цілу осінь боролася з незрозумілим невдоволенням. Нат щойно пішов у перший клас, Лідія — у дитсадок, про Ханну ще ніхто навіть і не думав. Мерилін відчула, що їй нема чим займатися — уперше відтоді, як вийшла заміж. Їй було 29 років, вона досі залишалася молодою і стрункою. «Я досі розумна», — думала вона. Тепер можна було б повернутися в університет і отримати диплом. Зробити все, що планувала до того, як з’явилися діти. Та вона вже не могла пригадати, як писала роботи, як щось нотувала; усе здавалося таким невиразним, неначе це робилося уві сні. Як вона могла вчитися, коли мусила готувати обід, прасувати одяг Натові, гуляти з Лідією? Переглянула оголошення в газеті, але на роботу запрошували офіціанток, бухгалтерів, копірайтерів. Нічого такого, що вона вміла б. Подумала про свою матір, про те, якого життя мама хотіла для неї, яке сама сподівалася прожити — чоловік, діти, дім і єдина робота: усьому цьому давати лад. Мерилін мала все це, хоча навіть не старалася. Мама не могла б побажати їй більшого. Ця думка не покращила настрою.

Однак Джеймс наполіг, що їх мають бачити на різдвяній вечірці; він претендував на нову посаду з весни, і було важливо, щоб його бачили. Тож вони попросили Вів’єн Аллен, яка жила через вулицю, поглядіти Ната й Лідію. Мерилін вдягла коктейльну сукню персикового кольору та свої перли, і невдовзі вони з Джеймсом ішли під руку спортивною залою, прикрашеною гофрованим папером, з ялинкою на середній лінії корту. Після обов’язкових привітань і ввічливих запитань про справи Мерилін відступила в куток, тримаючи в руці чашку з ромовим пуншем. Саме там вона й зіткнулася з Томом Лоусоном.

Том приніс їй шматочок кексу з цукатами й відрекомендувався — він був професором на кафедрі хімії. Вони з Джеймсом разом працювали в дисертаційній раді для студентів з подвійною спеціалізацією, які писали про використання хімічної зброї в часи Першої світової війни. Вона чекала зустрічного запитання: «А чим ви займаєтеся, Мерилін?», і вже заздалегідь напружилася. Але все обмежилося звичайними люб’язностями: як виросли діти, яка цього року гарна ялинка. А коли Том почав розповідати про своє дослідження — щось про підшлункову залозу й штучний інсулін — вона перебила запитанням: чи не потрібен йому асистент? Том здивовано глипнув поверх тарілки із сосисками в тісті. Мерилін побоялася здатися невігласом у медицині, тому поквапилася докладно пояснити: вона здобувала ступінь із хімії в Редкліффі й планувала вступати до медичного вишу, проте не завершила навчання — поки що — але тепер діти трохи підросли...

Насправді, Тома Лоусона здивувала сама її інтонація — вона пробурмотіла своє прохання так, ніби їй забрак­ло повітря. Мерилін глянула на нього й усміхнулася. Глибокі ямочки на щоках робили її усмішку по-дитячому щирою.

— Будь ласка, — вона поклала руку йому на лікоть. — Я б дуже хотіла знову займатися науковою діяльністю.

Том Лоусон широко посміхнувся.

— Думаю, що міг би дечим допомогти, — сказав він. — Звісно, якщо ваш чоловік не заперечуватиме. Можливо, ми могли б зустрітися й поговорити про це після новорічних свят, коли почнеться семестр.

— Так, так, — відповіла Мерилін. — Це було б чудово.

Джеймс усе сприйняв зі значно меншим ентузіазмом. Знав, що скажуть люди: «Він не може нормально заробляти — дружина змушена влаштуватися на роботу». Минули роки, але Джеймс досі пам’ятав, як його мама щоранку вставала й надягала уніформу, а однієї зими, коли вона два тижні лежала вдома з грипом, їм довелося вимкнути опалення та загортатися у дві ковдри. Він згадував, як уночі мама втирала олію в свої намозолені руки, намагаючись їх пом’якшити, а тато при цьому виходив з кімнати, напевне, соромився.

— Ні, — сказав він Мерилін. — Коли я отримаю посаду, у нас буде скільки завгодно грошей.

Джеймс узяв її за руку, розтиснув пальці, поцілував у м’яку долоню.

— Скажи мені, що більше не думатимеш про роботу, — просив він, і Мерилін зрештою погодилася. Однак номер Тома Лоусона зберегла.

Навесні Джеймс обійняв уже нову посаду.

Одного дня, коли Мерилін провела дітей до школи й саме складала другий стос випраної білизни, задзвонив телефон. Медсестра з лікарні Святої Катерини у Вірджинії повідомила, що її мама померла. Серцевий напад. Це сталося 1 квітня 1966 року, й перше, що спало на думку Мерилін: жахливий, безглуздий, нітрохи не дотепний жарт, цілковитий несмак.

Вона майже вісім років не розмовляла зі своєю мамою — з дня весілля. За весь цей час мати жодного разу не написала їй. Коли народилися Нат, а потім Лідія, Мерилін не повідомила їй про це, навіть не відіслала фото.

Про що мова? Вони з Джеймсом ніколи не обговорювали того, що мама сказала перед їхнім одруженням: «Так неправильно».

Мерилін не хотіла навіть згадувати той день. Тож коли Джеймс увечері прийшов додому, вона просто сказала:

— Моя мама померла.

Потім повернулася знову до плити й додала:

— І треба скосити газон.

Він зрозумів: про це більше не говоритимуть.

За вечерею, коли вона повідомила дітям про смерть їхньої бабусі, Лідія підняла голову й спитала:

— Ти сумуєш?

Мерилін глянула на чоловіка.

— Так, — відповіла вона. — Звичайно, сумую.

Потрібно було дещо владнати: підписати папери, домовитися про поховання. Тож Мерилін залишила дітей на Джеймса та поїхала до Вірджинії. Вона вже давно перестала думати про це, як про дім. Мусила розібрати там материні речі. Поки долала милю за милею штатом Огайо і далі Західною Вірджинією, запитання доньки час від часу спливало в думках. Вона не могла б упевнено відповісти й самій собі.

Чи сумувала Мерилін за матір’ю? Її вразило інше, те, наскільки знайомим досі здавався материн будинок. Навіть після восьми років відсутності вона точно пам’ятала, як потрібно повернути ключ — униз, а потім угору — щоб замок відімкнувся; знайомими були й ґрати на дверях, які з шипінням повільно зачинялися самі. Лампочка у передпокої перегоріла, й важкі штори у вітальні були зсунуті, але її ноги попри темряву ступали туди, куди слід: довгі роки вона відпрацьовувала схоже на танець кружляння довкола крісла й пуфа, щоб дістатися до столу перед диваном. Пальці з першого разу намацали ребристий вимикач лампи. Це міг бути її дім.

Коли спалахнуло світло, Мерилін побачила ті самі пошарпані меблі, серед яких виросла, блідо-бузкові шпалери з імітацією текстури шовку. Той самий сервант, натоптаний маминими ляльками. Непорушний погляд їхніх очей викликав такий самий холодок. На каміні — її дитячі фотографії. Усе, що потрібно було забрати звідси. Чи вона сумувала? Ні. Просто втомилася після довгої дороги.

— Багато хто вважає, що така робота пов’язана з надмірною емоційною напругою, — сказав їй трунар наступного ранку.

Він дав номер телефону клінінгової компанії, яка спеціалізувалася на підготовці будинків до продажу.

«Упирі, — подумала Мерилін. — Що за робота — чистити помешкання небіжчиків, запихати їхні життя в сміттєві баки й волікти геть».

— Дякую, — вона підняла підборіддя. — Краще я сама.

Але коли спробувала розсортувати мамині речі, не знайшла нічого, що хотіла б зберегти. Золота мамина обручка, дванадцять фарфорових сервізів, перловий браслет, подарований батьком Мерилін: сувеніри з нещасливого весілля. Мамині светри стриманого стилю й спідниці-олівці, рукавички та складені один в один капелюшки: реліквії обмеженого існування людей, яких Мерилін завжди жаліла. Мама дуже любила свою колекцію ляльок, але їхні обличчя нагадували крейдяно-білі фарфорові маски під перуками з кінського волосу. Маленькі незнайомки з холодними очима.