На краю галявини Ханна зупиняється — пальці на тротуарі, п’яти ще на траві — й згадує ту маленьку постать, яка відійшла у тінь. Вона не здавалася наляканою. Тож Ханна виходить просто на середину дороги. Якби на їхній вулиці був достатньо жвавий рух, тут мали б провести жовту розподільну лінію. За темними шибками будинків ледь біліють смужки жалюзі. На їхній вулиці не світиться жоден ліхтар, окрім того, що над дверима в місіс Аллен, — він завжди ввімкнений, навіть удень. Коли Ханна була малою, то думала, що дорослі щодня не сплять допізна — можливо, до другої чи третьої. Додає нове відкриття до переліку того, про що мала хибне уявлення.

На розі вона зупиняється, але з обох боків бачить лише пітьму — жодних автівок. Її очі вже звикли до темряви, й вона стрімко перебігає дорогу, спускається до зарослого травою берега, але озера досі не бачить. Лише те, що земля під ногами ніби пішла вниз, свідчить — вода близько. Ханна проминає групку беріз — усі підняли догори свої міцні руки, мовби здаються комусь на милість. Раптом її пальці відчувають воду. Окрім низького бурчання літака, який летить високо в небі, вона чує тихе хлюпотіння довкола кісточок, не голосніше за звук, із яким у її роті повертається язик. Якщо пильно придивитися, можна розгледіти кволе мерехтливе світло, схоже на сріблястий тюль. Якби не це — Ханна й не знала б, що там вода.

— Чудове розташування, — сказав ріелтор Джеймсові та Мерилін, коли вони вперше приїхали до Мідлвуда.

Ханна багато разів чула цю історію.

— П’ять хвилин до продуктової крамниці та банку, — співав ріелтор. — І подумайте ще ось про що: озеро практично у вас на порозі. — Він глянув на живіт Мерилін, який уже покруглішав. — Ви з дітками зможете все літо плавати. Ніби матимете власний пляж.

Зачарований Джеймс погодився.

Ханна все життя любила це озеро. Тепер це місце змінилося.

Вичовганий за багато років пірс у світлі місяця такий само сріблясто-сірий, як і вдень. На кінці одна маленька лампа на стовпчику кидає на воду невеличке світле коло. Ханна сяде в човен — так само, як це зробила Лідія. Вона випливе на середину озера, де її сестру спіткав кінець, і зазирне у воду. Може, так вона зрозуміє.

Але човен зник, його забрали. Запізніла обережність.

Ханна переступає з носків на п’яти й уявляє, як сестра стоїть навколішках, відв’язує мотузку, потім штовхає човен подалі від берега так, щоб вода довкола нього перетворилася на суцільну темряву. Нарешті вона лягає в човні, легенько погойдуючись, дивиться вгору, у нічне небо. Це, мабуть, найближче до відчуттів сестри тієї ночі, точніше годі уявити.

Якби це було інше літо — озеро приносило б стільки радості. Нат у плавках і Лідія в купальнику кинули б на траву рушники. Лідія до блиску намастилася б дитячою олійкою та простягнулася на сонечку.

Якби Ханні дуже пощастило, їй би теж дозволили трохи замастити собі руки олійкою під час зав’язування шнурочків Лідіїного бікіні по тому, як сестра підсмажить собі спинку. Нат стрибав би «бомбочкою» з пірсу, розбризкуючи дрібні краплі, які осідали б на їхній шкірі, мов перлини. В ідеальному випадку — хоча так бувало дуже, дуже рідко — прийшли б і їхні батьки. Батько вправлявся б у плаванні брасом і австралійським кролем, а якби виявився у доброму гуморі, піднімав би Ханну й тримав, поки не перестане брикатися. Мама у величезному капелюсі від сонця кидала б погляд поверх свого «Нью Йоркера», коли Ханна поверталася на рушник, і дозволяла б їй притулятися до свого плеча та розглядати ілюстрації. Таке можливе лише на озері.

Цього літа вони не підуть на озеро; вони взагалі ніколи більше туди не підуть. Ханна знає це, їй не доводиться ставити запитань. Батько провів останні три тижні на роботі, хоча університет і дозволив йому знайти собі заміну до кінця семестру. Мама годинами сиділа в кімнаті Лідії, дивилась і дивилась на все, але ні до чого не торкалася. Нат кидається з кімнати в кімнату, як загнаний звір, то відчиняє, то зачиняє шафки, бере то одну книжку, то іншу й усі кидає. Ханна не говорить ні слова. Це нові правила, яких ніхто не встановлював, але вона вже знає: «Не говорити про Лідію. Не говорити про озеро. Не ставити запитань».

Вона ще довго лежить, уявляючи сестру на дні озера. Її обличчя дивиться вгору, ось так, вивчаючи воду зі спіднього боку. Її руки простягнені, ось так, ніби вона хоче охопити ними цілий світ. Вона прислухається й прислухається, чекає, що хтось прийде і врятує її. «Ми не знали, — думає Ханна.— Ми прийшли б».

Це не допомагає. Вона досі не розуміє.

Ханна повертається додому, навшпиньки пробирається до кімнати Лідії та зачиняє за собою двері. Далі піднімає запилюжене мереживо й дістає з-під ліжка маленьку оксамитову коробочку. Ховається під ковдрою Лідії, відкриває коробочку та дістає срібний медальйон. Батько подарував його сестрі на день народження, але вона запхала подарунок під ліжко, й оксамит на футлярі вже волохатий від пилу.

Ланцюжок порвано, але Ханна все одно обіцяла ніколи не надягати його, а вона не порушує обіцянок, які дала коханим людям. Навіть якщо їх уже немає серед живих. Натомість вона пропускає тоненький ланцюжок між пальців, ніби чотки. Ліжко пахне її сестрою: такий теплий, мускусний, різкий запах — неначе запах дикої тварини — з’являвся лише тоді, коли вона глибоко спала. Ханна майже відчула відбиток сестриного тіла на матраці, коли охопила його, немовби обіймаючи. Вранці, коли крізь вікно пробивається сонячне світло, вона застеляє ліжко, кладе медальйон назад і повертається до своєї кімнати. Ханна не думає, вона знає: завтра вночі вона знову це зробить, і післязавтра, і після післязавтра. Вона це знає, а тим часом розправляє ковдру на власному ліжку, обережно переступаючи розкидане взуття й одяг, прямує до дверей.

Перед сніданком Нат спускається вниз, чує сварку батьків і не доходячи до кухні, зупиняється в коридорі.

— Цілу ніч відчинено, — каже мама, — а тобі начхати.

— Відчинено не було. Засув був на місці. — Ледь відчутні гострі нотки в батьковому голосі означають, що ця розмова вже триває достатньо часу, щоб його роздратувати.

— Засув можна було відчинити. Я не просто так почепила той ланцюжок.

Нат навшпиньки входить у кухню, але його батьки — зігнута над рукомийником Мерилін, згорблений у кріслі Джеймс — не піднімають очей. На протилежному кінці столу Ханна знічено зіщулилася над своїми тостами й молоком. «Вибачте, — вона щосили напружує свій маленький мозок, посилаючи їм цю думку. — Я забула про ланцюжок. Вибачте, вибачте». Батьки нічого не помічають, поводяться так, ніби її там нема.

Западає довга тиша. Далі знову озивається Джеймс:

— Ти серйозно вважаєш, що ланцюжок на дверях щось би змінив?

Мерилін грюкає чашкою по столу.

— Вона ніколи сама не пішла б. Я знаю, що не пішла б. Вислизнути з дому серед ночі? Моя Лідія? Ніколи. — Мати обома руками стискає фарфорову чашку. — Хтось її забрав. Якийсь псих.

Джеймс зітхає, глибоко, з тремтінням, немов силкується підняти щось дуже важке. Мерилін останні три тижні постійно говорить щось подібне.

На ранок після похорону його розбудили світанок і шквал спогадів: глянсова труна, приємний дотик шкіри Луїзи, її тихий стогін тієї миті, коли він опинився згори, і він раптом відчув себе брудним, ніби облитим багнюкою. Увімкнув у душі гарячу воду, таку, що під нею мусив крутитися, мов на кутні, обливаючи тіло ледь не окропом — ділянку за ділянкою. Це не допомогло. А коли вийшов із ванної, почув унизу тихий звук, ніби щось дряпалося в дім, — то Мерилін ставила на вхідні двері ланцюжок.

Джеймс хотів сказати те, що крутилося в думках уже кілька днів: вони не могли ані передбачити того, що сталося з Лідією, ані запобігти цьому. Зупинив вираз обличчя Мерилін: сумний і наляканий, але водночас розгніваний, ніби він чимось перед нею завинив. На мить вона здалася йому іншою жінкою, незнайомкою. Джеймс болісно ковтнув, мимоволі доторкнувся до коміра, а потім застібнув сорочку на останній ґудзик.