— А тепер давай швидше, уже пізно.

Із цією думкою Мерилін опускається на килим. Якби вона знала, вона б тримала доньку в обіймах трішечки довше. Вона поцілувала б її. Вона б охопила Лідію руками й нікуди не відпустила б.

Наплічник Лідії валяється біля столу, покинутий полісменами після огляду, й Мерилін тягне його собі на коліна. Він пахне гумками, стружкою від олівців, м’ятною жуйкою — чарівні запахи школярки. Книжки й теки в обіймах Мерилін коливаються під тканиною, неначе кістки під шкірою. Вона стискає рюкзак, перекидає ремінці через плечі, щоб виразніше відчути його важкі обійми.

І раптом помічає щось у не застібнутій до кінця передній кишені: блиснуло червоним і білим. У підкладці наплічника зяє дірка, ледь помітна між пеналом і картонними картками для записів.

Розпоріха, настільки мала, що заклопотані полісмени її не помітили, призначена для того, щоб одурити ще прискіпливіше око — мамине. Мерилін просовує туди руку та дістає відкриту пачку «Мальборо». А під нею знаходить і дещо інше: розпечатану пачку презервативів.

Вона впускає все те, мовби взяла до рук змію, і відкидає з колін наплічник, який падає з глухим стукотом. Це чиїсь чужі речі, думає вона; таке не може належати Лідії. Її Лідія не курила. Що ж до презервативів...

Підсвідомо Мерилін знає, що ці спроби себе переконати — марні. Того першого дня полісмени питали:

— У Лідії є хлопець?

І мати відповіла, не вагаючись:

— Їй ледве виповнилося шістнадцять.

Тепер вона дивиться на маленькі пакуночки, що висипались їй у пелену, й картина життя Лідії, досі така виразна та зрозуміла, починає розмиватися. Мерилін відчуває запаморочення й кладе голову на Лідіїн стіл. Вона дізнається про все, що їй невідомо. Шукатиме й далі, аж поки не збагне, як таке могло статися, поки цілковито не зрозуміє своєї дочки.

Біля озера Нат і Ханна сидять на траві та мовчки дивляться на воду в надії на те саме осяяння. Звичайного літнього дня принаймні десяток дітлахів хлюпалися б у воді або стрибали з пірсу, але сьогодні на озері порожньо. Може, діти зараз бояться плавати, думає Нат. Що відбувається з тілами у воді? Вони розчиняються, як пігулки? Він цього не знає, і коли думає про можливі варіанти — радіє, що батько нікому більше не дозволив бачити тіло Лідії.

Нат дивиться на воду: нехай час просто спливає, як вона. Лише коли Ханна підводиться та комусь махає рукою, він мовби прокидається, повільно перемикаючи увагу на те, що відбувається навколо. Джек у вилинялій синій футболці й джинсах повертається з церемонії вручення дипломів із мантією, перекинутою через руку, — так, наче сьогодні звичайнісінький день. Нат не бачив його з дня похорону, хоча й спостерігав за будинком Джека щодня по обіді та ввечері. Коли Джек помічає Ната, він полотніє, швидко відводить погляд, вдаючи, що не бачить Ната й Ханну, та пришвидшує крок. Нат підводиться.

— Ти куди? — підскакує Ханна.

— Поговорити з Джеком.

Насправді він не впевнений у тому, що саме збирається робити. Ніколи раніше не бився: він худіший і нижчий за більшість хлопців у класі, але зараз виразно уявляє, як хапає Джека за футболку, притискає до стіни, і той раптом визнає свою провину. Це була моя помилка: я спокусив її, умовив, я підбив її на це, я її розчарував.

Ханна кидається вперед і хапає брата за зап’ясток.

— Не треба!

— Це через нього, — бурмоче Нат. — Вона ніколи не виходила з дому поночі, поки він не з’явився.

Ханна смикає його за руку, тягне назад. Джек тепер майже біжить, синя мантія розвівається за ним. Нарешті втікач добігає до їхньої вулиці. Кидає на них із Ханною погляд через плече, і в Ната не залишається жодних сумнівів: страх Джека дедалі помітніший — у згорблених плечах, у погляді. Він глянув на Ната, а потім швидко відвів очі. А далі зник за рогом. Нат знає — за кілька секунд Джек збіжить нагору східцями, відчинить двері й опиниться поза зоною досяжності. Він намагається вивільнитись, але нігті Ханни вп’ялися в шкіру. Нат не знав, що дитина може бути такою дужою.

— Відчепися від мене...

Обоє падають у траву, й Ханна нарешті відпускає його. Нат повільно сідає, важко відсапується. Він думає: «Тепер Джек у себе вдома, у безпеці. Навіть якщо він дзвонитиме й стукатиме в двері, Джек нізащо не вийде».

— На біса ти це зробила?

Однією рукою Ханна струшує з волосся сухі листочки.

— Не бийся з ним. Будь ласка.

— Ти здуріла. — Нат потирає зап’ясток, на якому її пальці залишили п’ять червоних слідів. З одного тече кров. — Боже милостивий. Я просто хотів з ним поговорити.

— Чому ти на нього такий злий?

Нат зітхає.

— Ти ж бачила, як він дивно поводився на похороні. І от зараз. Наче він боїться, що я про щось дізнаюся. — Голос у нього хрипне. — Я знаю, що він до цього причетний. Я це відчуваю. — Він розтирає кулаком груди трохи нижче горла і думає, що вголос нічого не казав про бійку, поки вони йшли до берега. — Знаєш, Лідія якось упала в озеро, коли ми були маленькими, — говорить він, і його пальці починають тремтіти, наче він сказав щось заборонене.

— Я цього не пам’ятаю, — каже Ханна.

— Ти тоді ще не народилася. Мені було всього сім років.

На його подив, Ханна підсовується ближче. Ніжно кладе свою руку туди, де залишила подряпини, й прихиляє голівку йому до плеча. Раніше вона ніколи не насмілювалася сідати так близько до Ната. І він, і Лідія, і мама, й тато або відмахувалися від неї, або проганяли геть. Ханно, я зайнятий. Я тут дещо роблю. Дай мені спокій. Цього разу — вона тамує подих — Нат дозволяє їй так сидіти. Хоча він більше й не каже нічого, її мовчання промовляє: «Я зрозумію».

6

Літо, коли Лідія впала в озеро, літо, коли зникла Мерилін: вони всі намагалися це забути. Не говорили про ці випадки, ніколи не згадували в розмовах. Але це висіло в повітрі, мов неприємний запах. Це просочилося в них так, що вже не могло вимитися ніколи.

Джеймс щоранку телефонував у поліцію.

Чи не потрібно їм більше фотографій Мерилін? Чи не може він надати їм ще якусь інформацію? Чи не мусить зателефонувати ще комусь? У середині травня, коли Мерилін не було вже два тижні, черговий у цій справі офіцер м’яко сказав йому:

— Містере Лі, ми цінуємо вашу допомогу. І ми й далі шукаємо авто вашої дружини. Але я не можу обіцяти, що знайдемо бодай щось. Ваша дружина забрала із собою одяг. Вона спакувала валізи. Вона взяла ключі. — Офіцер Фіске навіть тоді не зносив марних сподівань. — Таке інколи трапляється. Часом виявляється, що люди просто занадто різні. — Він не сказав «за кольором шкіри» або «расово» чи «за визначенням», але й не треба було цього говорити. Джеймс усе одно це почув, і тому дуже добре пам’ятатиме офіцера Фіске, навіть десять років потому.

Дітям він сказав:

— Поліція шукає. Вони знайдуть. Мама скоро повернеться додому.

Лідія і Нат пам’ятали це: минали тижні, а їхню маму так само описували словом «зникла». Інші діти перешіптувалися на перервах, вчителі жалісливо на них поглядали.

Коли заняття в школі нарешті скінчилися — настало полегшення. Тепер батько засів у кабінеті й дозволив їм цілими днями дивитися телевізор — від «Майті Маус»[10] і «Суперпес»[11] вранці до «У мене є таємниця»[12] пізно ввечері. Лідія запитала якось, що він робив у кабінеті, Джеймс зітхнув і відповів:

— О, та просто порпався.

Вона уявила, як її батько, взутий у м’які ґумові капці, міряє гладеньку підлогу малими кроками: порп, порп, порп.

— Це означає «читати книжки й робити щось інше», дурненька, — сказав Нат, і м’які гумові капці перетворилися на звичайні татові коричневі черевики з розтягнутими шнурівками.

Що насправді Джеймс робив щоранку — то це діставав із нагрудної кишені маленький конверт. По тому, як першого вечора полісмени пішли з фотографією Мерилін і запевненнями, що вони зроблять усе можливе, по тому, як Джеймс підняв дітей на руки та переніс їх у ліжка, не роздягаючи, він помітив у смітнику в спальні клаптики паперу. Він вибирав їх по одному з-поміж ватяних кульок, старих газет, серветок зі слідами помади його дружини. На кухонному столі стулив докупи розірвані краєчки. «У мене завжди було про нього конкретне уявлення, а обставини склалися геть інакше». Нижня частина сторінки була порожня, але Джеймс не зупинявся, поки не склав усі фрагменти. Жінка навіть не підписалася. Він знову й знову перечитував записку, без кінця її роздивлявся. Подекуди між крихітними розривами білого паперу виднілася дошка столу, на якому лежала записка. Він розглядав її, поки небо за вікном не перетворилося з темно-синього на сіре. Тоді склав клаптики в конверт. Щодня — хоча й обіцяв собі, що цього разу востаннє, — він садовив Ната з Лідією перед телевізором, зачиняв двері кабінету, й знову складав докупи уривки. Джеймс перечитував записку, а його діти переходили від мультиків до мильних опер, від них — до телевікторин. Вони сиділи й похмуро дивилися «Моя дружина мене причарувала»[13] або «Укладімо угоду»[14] і «Поговорімо відверто»,[15] аж поки, попри всю енергійність Джонні Карсона,[16] не засинали.