— У Лідії зазвичай з батьками були добрі стосунки? — офіцер переносить вагу на лікті, поруччя рипить.
Може тобі, сонечку, треба піти в якісь гуртки, зустріти нових людей? Може, тобі варто піти в літню школу? Це могло б бути цікаво.
— Нашими батьками? — перепитує Нат. Йому важко впізнати власний голос. — Звісно, усе було добре.
— Ти коли-небудь бачив, щоб хтось із них бив її?
— Бив? — Лідію, над якою тремтіли, яку доглядали так дбайливо, мовби вона була дорогою серцю квіткою. Ту, яка не йшла матері з думки — навіть коли вона читала, то позначала сторінки зі статтями, які могли сподобатися Лідії. Ту, яку батько щовечора, входячи в дім, цілував першу. — Мої батьки ніколи не вдарили б Лідію. Вони її обожнювали.
— Вона коли-небудь говорила, що хоче собі щось заподіяти?
Поруччя ґанку починає розмиватися. Усе, що він може, — це якомога дужче трусити головою: «Ні. Ні. Ні».
— Твоя сестра здавалася сумною того вечора? — Нат намагається думати. Він хотів розповісти їй про коледж, про пишне зелене листя на тлі темно-червоної цегли, про те, як весело це мало бути. Як він уперше в житті розправив плечі, й світ під цим новим кутом зору здавався більшим, ширшим, яскравішим. Але за вечерею вона була мовчазна, а потім одразу пішла до своєї кімнати. Нат вирішив, що Лідія стомилася. Він подумав: «Я розповім їй завтра».
І раптом, на свій жах, він починає плакати: великі й рясні краплі падають з кінчика носа за розстібнутий комір сорочки.
Обидва полісмени відвертаються, офіцер Фіске закриває записник і шукає по кишенях носовичок.
— Він твій, — промовляє, віддаючи Нату, важкою рукою плескає його по плечі, й обидва полісмени йдуть геть.
У будинку Мерилін запитує в Джеймса:
— То я тепер маю просити твого дозволу, щоб заговорити в чиїйсь присутності?
— Я не це мав на увазі. — Джеймс кладе лікті на стіл і опускає голову на руки. — Не можна просто так розкидатися дикими звинуваченнями. Не можна ображати поліцію.
— А хто її ображає? Просто запитую. — Мерилін ставить чашку в рукомийник й відкриває кран. Зі стоку сердито підіймається мильна піна. — Розглядають усі можливі варіанти? Він навіть не слухав, коли я сказала, що це міг бути незнайомець.
— Тому що ти поводишся, мов істеричка. Ти чуєш лише звіт, а вже щось собі вигадуєш. Відпусти це. — Джеймс досі не підіймає голови, похиленої на руки. — Мерилін, просто відпусти це.
Ненадовго западає тиша, й Ханна непомітно прослизає під стіл, скулюється там, обхопивши коліна та притиснувши їх до грудей. Тінь від скатертини на лінолеумі нагадує півмісяць. «Поки сидітиму тут, — думає вона, дужче стискаючи пальці, — батьки забудуть про мене». Раніше вони ніколи не чули, як батьки сваряться. Інколи тато з мамою сперечалися про те, хто забув закрутити тюбик із зубною пастою, або хто лишив на кухні світло на всю ніч, але потім мама брала тата за руку чи тато цілував маму в щоку, і все знову ставало добре. Цього разу все інакше.
— Отже, я просто істерична домогосподарка? — від материного тону Ханна під столом тамує подих. — Ну, хтось же за це та відповідальний. Якщо я маю сама з’ясувати, що сталося, то з’ясую. — Вона витирає стіл кухонним рушником і кидає його. — Я думала, ти теж хотів би знати. Але слухаючи тебе... «Звісно, офіцере. Дякую, офіцере. Ми не можемо просити більшого, офіцере». — Піна потроху просотується в каналізацію. — Ти знаєш, що я вмію про себе дбати. І не плазую перед поліцією, як дехто.
Засліплена люттю Мерилін не надто замислюється над власними словами. Але Джеймсу вони нагадують кулі, що вилітають із рота його дружини та впинаються йому глибоко в груди. Три склади слова пла-зу-ю вибухають у мозку, й він бачить зігнуті спини робітників-кулі в конічних капелюхах, китайців із кісками та складеними долонями. Косоокі й запопадливі. Схилені в приниженому поклоні. Він уже давно підозрював, що саме таким його всі й бачать — Стенлі Г’юїтт, полісмени, касирка в продуктовій крамниці. Але він не думав, що серед усіх є й Мерилін.
Він кидає зім’яту серветку на стілець і з грюкотом відштовхує його від столу.
— У мене заняття о десятій, — каже він.
Ханна бачить з-під скатертини батькові шкарпетки — з крихітною дірочкою, яка, мабуть, недавно з’явилася на п’яті. Він ступає до сходів. Коротка пауза, поки він взувається, — й за мить двері гаража відчиняються. Заводиться авто, Мерилін вихоплює чашку з рукомийника та жбурляє на підлогу. Порцелянові скалки розлітаються лінолеумом.
Ханна не рухається, поки мама біжить нагору і грюкає дверима спальні, поки батькове авто квилить механічним голосом, виїжджає на дорогу та з гарчанням віддаляється. Лише коли настає повна тиша, вона насмілюється вилізти з-під скатертини й зібрати шматки порцеляни з калюжки мильної води.
Риплять вхідні двері — у кухні знову з’являється Нат із червоними очима й розпухлим носом. Це значить, що він плакав, але дівчинка вдає, ніби не помітила, — з низько нахиленим обличчям по одному складає в долоню уламки.
— Що сталося?
— Мама з татом посварилися. — Вона вкидає розбиту чашку в смітник і витирає вологі долоньки об штанці-кльош.
«Вода сама висохне», — вирішує дівчинка.
— Посварилися? Через що?
Ханна стишує голос до шепоту.
— Я не знаю.
Зі спальні батьків нагорі не долинає жодного звуку, але їй неспокійно.
— Давай вийдемо надвір.
На вулиці вони з Натом, не змовляючись, прямують до озера. Поки йдуть кварталом, Ханна уважно роззирається навколо, неначе батько й досі десь за рогом, уже не сердитий, готовий повернутися додому. Вона не бачить нічого, крім кількох припаркованих авто.
Однак, інтуїція не підвела Ханну. Джеймс теж звернув з дороги і поїхав до озера. Зробив навкруг нього одне коло, друге. У голові йому відлунював голос Мерилін. Не плазую перед поліцією. Він знову й знову чує цю фразу з усією огидою, яку дружина вклала у свій тон, щоб він знав, якої вона думки про нього.
І він не має права її звинувачувати. Як Лідія могла бути щасливою?
«Лі завжди вирізнялася з натовпу. Однак добре її знали всього кілька людей. Імовірна можливість самогубства». Він проїздить повз пірс, де Лідія залізла в човен. Тоді проминає свою вуличку, що впирається в глухий кут. Тоді знову пірс. Десь у центрі цього кола його самотня дочка, яка не мала друзів, у розпачі готувалася кинутись в озеро. «Лідія була дуже щаслива, — сказала Мерилін. — Хтось має за це відповісти». «Хтось», — думає Джеймс, і горло йому знову болісно стискається. Він не може спокійно бачити озеро. А потім розуміє, де хоче опинитися зараз.
Без кінця проговорював подумки все, що скаже Луїзі, поки не прокинувся з цими словами на вустах: «Це була помилка. Я кохаю дружину. Цього більше ніколи не має статися».
Але коли вона відчиняє двері, з губ злітає:
— Будь ласка.
І Луїза м’яко, щедро, чарівно відкриває йому обійми.
У ліжку Луїзи він не може перестати думати про Лідію, про заголовки, про озеро. Про те, що Мерилін робить удома. Хто має відповісти? Він зосереджується на вигині спини Луїзи, на блідому шовку її стегон, на темній хвилі волосся, яке знову, знову й знову падає йому на обличчя. Опісля Луїза обіймає його ззаду, наче він маленька дитина, і каже:
— Залишся.
І він залишається.
Що робила вдома Мерилін? Ходила кімнатою Лідії та тремтіла з люті. З натяків поліції очевидно, що вони думають: «Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще. Чи можна сказати, що Лідія була самотня?». Також очевидно, що Джеймс із ними згоден. Але її дочка не могла бути такою нещасною. Її Лідія, яка завжди посміхалася, яка так любила її тішити?
«Звісно, мамо». «З радістю, мамо». Вона таке із собою вчинила? Ні, вона занадто любила їх, щоб так із ними повестися. Щовечора, перш ніж іти в ліжко, вона знаходила Мерилін, де б та не була, — на кухні, у кабінеті, у пральні — й пильно дивилася їй у вічі: «Я люблю тебе, мамо. До завтра». Навіть того останнього вечора сказала це слово — завтра — і Мерилін швидко пригорнула її, легенько поплескала по плечі й мовила: