— Ну, — сказав він, — я їду до школи. У мене літні заняття.

Коли він нахилився, щоб поцілувати дружину, вона сахнулася, ніби дотик її обпік. На ґанку газетяр залишив останній випуск. «Місцева родина проводжає дочку на спочинок».

Джеймс досі тримає цю газету в нижній шухляді столу. «У старшій школі Мідлвуда було всього двоє дітей азійського походження — Лідія та Нат Лі. Тож не дивно, що ця дівчина завжди вирізнялася з натовпу. Однак добре її знали всього кілька людей». Відтоді подібні статті виходили мало не щодня: у маленькому місті будь-яка смерть особливо вражає, але смерть молодої дівчини — золота жила для журналістів. «Поліція досі шукає ключ до розгадки причини смерті дівчинки. За словами слідчих, найімовірніше, це все-таки самогубство».

Щоразу, коли він бачить подібний заголовок, жмакає газету, ніби загортаючи в неї щось гниле, поки Мерилін чи діти не побачили. Лише коли почувається в безпеці, у своєму офісі, розправляє зім’ятий папір, щоб усе уважно прочитати. Потім додає газету до купки в замкненій шухляді, й ця купка дедалі більшає.

Тепер він нахиляє голову.

— Не думаю, що сталося саме це.

Мерилін наїжачується.

— Що ти пропонуєш?

До того, як Джеймс встигає відповісти, лунає дзвінок від дверей. Це знову поліція, і коли в кухню заходять двоє офіцерів, Нат і Ханна одночасно видихають. Принаймні, батьки перестануть сваритися.

— Ми просто хотіли розповісти вам останні новини, — каже старший, офіцер Фіске, Нат його пригадує.

Фіске дістає з кишені записник і пальцем, схожим на обрубок, поправляє окуляри на носі:

— Усі у відділку вам щиро співчувають. Ми просто хочемо з’ясувати, що сталося.

— Звісно, офіцере, — бурмоче Джеймс. Ми поговорили з людьми зі списку, який ви нам дали. — Офіцер Фіске звіряється із записником.— Карен Адлер, Пем Сондерс, Шеллі Бріолі. Усі вони сказали, що ледве знали вашу дочку.

Ханна стежить за тим, як змінюється батькове обличчя: воно густо червоніє, ніби від раптового висипу.

— Ми поговорили з однокласниками Лідії та її вчителями. З того, що ми дізналися, можемо сказати: у неї було небагато друзів. — Офіцер Фіске піднімає погляд. — Чи можна сказати, що Лідія була самотня?

— Самотня? — Джеймс кидає погляд на дружину, далі — уперше за цей ранок — на сина. «…одна з лише двох дітей азійського походження в старшій школі Мідлвуду — другим був її брат, Натан… …Лі завжди вирізнялася з натовпу». Він знав це відчуття: усі ці обличчя, бліді, мов риб’ячі, мовчазні, з непорушно витріщеними очима. Він намагався переконати себе, що Лідія була інакша, що друзі допомогли їй стати просто ще однією людиною з натовпу.

— Самотня, — знову повільно проказав він. — Лідія справді багато часу проводила на самоті.

— Вона була така зайнята, — перебиває Мерилін. — Лідія дуже активно працювала на заняттях. У неї було багато домашніх завдань. Багато чого вона мала вивчити. — Жінка переводить серйозний погляд від одного полісмена до іншого, неначе боїться, що вони не повірять. — Лідія була дуже розумна.

— Вона здавалася вам сумною останні декілька тижнів? — запитує молодший офіцер. — Були якісь ознаки, що в неї може виникнути бажання щось із собою скоїти? Або...

Мерилін навіть не дає йому закінчити.

— Лідія була дуже щаслива. Вона обожнювала школу. Вона могла зробити що завгодно, але ніколи б сама не сіла в той човен. — Її руки починають тремтіти, й вона знову стискає чашку, намагаючись зупинити тремтіння, — стискає так сильно, що зараз, здається Ханні, чашка розлетиться на друзки. — Чому ви не шукаєте того, хто потягнув її туди?

— Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще, — говорить офіцер Фіске. — Або на пірсі…

— Як ви можете так казати? — наполягає Мерилін. — Моя Лідія ніколи сама не сіла б у човен. — Чай вихлюпується на стіл. — Зараз такий час, що ніколи не знаєш, хто чекає на тебе за рогом.

— Мерилін, — озивається Джеймс.

— Почитайте газети. Це такий час — кругом психи, людей викрадають, у них стріляють. Їх ґвалтують. Невже поліції так складно почати стежити за ними?

— Мерилін, — знову вимовляє Джеймс, цього разу голос­ніше.

— Ми розглядаємо всі можливі варіанти, — м’яко говорить офіцер Фіске.

— Ми знаємо, — відповідає Джеймс. — Ви робите все можливе. Дякуємо. — Він кидає погляд на Мерилін. — Ми не можемо просити більшого.

Мерилін знову розтуляє рота й відразу стискає губи, не вимовивши й слова.

Полісмени перезираються. Молодший каже:

— Ми б хотіли поставити іще кілька запитань Нату, якщо ви не проти. Сам на сам.

П’ять облич повертаються до Ната, і його щоки паленіють.

— Мені?

— Просто ще кілька запитань за результатами розслідування, — пояснює офіцер Фіске. Він кладе руку Нату на плече. — Може, ми просто вийдемо на ґанок?

Коли офіцер Фіске зачинив за ними двері, Нат прихилився до поруччя. Під його долонями злущилися дрібні пластівці фарби, впали на підлогу. Він боровся з думкою, що варто самому зателефонувати в поліцію та розповісти про Джека, який, поза сумнівом, винен. В іншому місці або в інший час вони б уже самі поділяли підозри Ната. Або якби сама Лідія була інакша — як Шеллі Бріолі, Пем Сондерс, Карен Адлер, нормальна дівчинка-підліток, дівчинка, яку ці люди могли розуміти. Поліція пильніше придивилася б до Джека, склала б докупи всі дрібні скарги — від учителів на те, що парти розмальовані Джеком, а його коментарі вкрай нахабні; від братів інших дівчат, яких обурює його вільне поводження з їхніми сестрами. Вони могли б вислухати причини невдоволення Ната — протягом усієї весни, щодня після уроків — і дійти тих самих висновків. Дівчина і хлопець, стільки часу разом, наодинці, зрештою, не так складно було б зрозуміти, чому Нат придивлявся до Джека з такою увагою. Вони так само, як Нат, могли б знайти підозрілі знаки в поведінці Джека.

Але полісмени цього не робитимуть. Це ускладнює істо­рію, яка, зі слів учителів і школярів, вимальовується так очевидно. Постійне мовчання Лідії, відсутність друзів. Оцінки, які нещодавно стали нижчими. І відверто дивакувата родина без друзів, родина невдах. Усе це увиразнюється настільки яскраво, що в очах поліції на Джека неодмінно впаде тінь. Така дівчина, як вона, і такий хлопець, як він, котрий може домогтися — і домагається — будь-якої дівчини, варто лишень забажати. Вони не здатні уявити собі те, що Нат знає напевне, а про те, що він собі уявляє, годі й казати. Офіцер Фіске часто говорить своїм підлеглим: «Коли ви чуєте стукіт копит — думайте про коней, а не про зебр». Нат просто в істериці, сказали б вони. Скрізь чує зебр. Тепер, віч-на-віч із поліцією, Нат бачить — немає сенсу говорити про Джека, вони вже вирішили, кого звинуватити.

Офіцер Фіске теж спирається на поруччя.

— Натане, ми просто хотіли трохи поговорити з тобою сам на сам. Може, ти пригадаєш, чи не забув нам чого розповісти? Брати й сестри інколи знають одне про одного таке, чого не знають батьки, правда ж?

Нат намагається погодитись, але не може вичавити із себе жодного звуку. Лише киває. Сьогодні, раптом згадує він, мав бути випускний.

— Лідія мала звичку потай вислизати з дому? — запитує офіцер Фіске. — Не треба хвилюватися. З тобою нічого не станеться. Просто розкажи нам, що тобі відомо.

Він і далі повторює слово «просто», неначе просить про крихітну послугу, маленький експромт. Поговори з нами. Розкажи нам її таємниці. Розкажи нам усе. Нат починає тремтіти. Він певен, що полісмен це помітив.

— Вона колись раніше потай виходила з дому вночі? — запитує молодший полісмен. Нат ковтає, намагається опанувати себе.

— Ні, — хрипить він. — Ні, ніколи.

Полісмени знову перезираються. Тоді молодший і собі спирається на поруччя біля Ната, мов той школяр на шафку, так, ніби вони друзі. Нат розуміє: така в нього роль. Вдавати приятеля, щоб умовити щось розповісти. У цього полісмена таке відполіроване взуття, що в ньому відбивається сонце — розмита пляма світла на кожному носаку.